Тексти про наші часи – війна крізь призму трьох антологій

Війна 2022, упорядник Володимир Рафєєнко – Видавництво Старого Лева, 2022 – 440 с.

Воєнний стан, упорядники Євгенія Лопата, Андрій Любка – Meridian Czernowitz, 2023 – 368 с.

ЙБН БЛД РСН, упорядник Мартин Якуб – АртЕк, 2022 – 200 с.

Війна перетворюється на текст й назавжди стає частиною української літератури. Про неї пишуть романи, поезію, есеїстику й публіцистичні матеріали на будь-який смак. Разом з критиком і літературознавцем Ігорем Котиком ми дослідили три колективних антології про російсько-українську війну, які демонструють усе розмаїття думок та вражень про наше сьогодення.

Серед чималої кількости книжок про повномасштабну війну, виданих за час відкритого вторгнення російської армії на українські землі, є три помітні антології: «Війна 2022», «Воєнний стан», «ЙБН БЛД РСН». «Війна 2022» вийшла у світ восени 2022 року у «Видавництві Старого Лева», її ініціатором виступив редактор сайту «Нова Польща» Євген Клімакін, а упорядником текстів – Володимир Рафєєнко. Друга антологія – «Воєнний стан» – з’явилася взимку 2023 року у чернівецькому видавництві «Meridian Czernowitz», упорядниками її стали Євгенія Лопата і Андрій Любка. Зауважмо, ця книжка вміщає рівно половину з онлайнових публікацій проєкту «Воєнний стан» (50 зі 100). Усі тексти цього проєкту можна і надалі читати в інтернеті, вони розосереджені на кількох платформах, у тому числі й на Читомо. І «Війна 2022», і «Воєнний стан» постали у співпраці з європейськими фундаціями й розраховані не лише на українського читача, а й на закордонного: чернівецьку антологію вже можна читати англійською мовою, а львівська незабаром має вийти польською.

Читайте тексти проєкту «Воєнний стан», опубліковані на Читомо

Третя антологія «ЙБН БЛД РСН» постала з ініціативи письменника Мартина Якуба з метою збору коштів на Збройні сили України. Невеликий перший наклад (67 примірників) було продано у лотереї, весь дохід з якої (сумарно понад пів мільйона гривень) перераховано нашим військовим підрозділам. Навесні видано другий наклад, більший, усі кошти від продажу обіцяють знов-таки перерахувати нашим захисникам. Отже, можна сказати, що принаймні дві з трьох антологій («Воєнний стан» і «ЙБН БЛД РСН») є частинами певних більших проєктів. 

На відміну від однотипних за обсягом та жанром (проза) текстів чернівецької антології «Воєнний стан», львівська «Війна 2022» містить щоденникові записи, есеї та вірші. Вірші трапляються і в антології Мартина Якуба, однак їх там зовсім небагато. У цій статті мова йтиме тільки про прозу – вірші доречніше розглядати в контексті інших поетичних видань.

Нове літочислення

Більшість авторів, представлених в антологіях, – письменники. Здебільшого ті, які наразі живуть цивільним життям, багато з них змушені були утікати з зони бойових дій чи прифронтових регіонів, дехто опинився за кордоном. Тексти в цих антологіях не стільки про фронтові реалії, скільки про реакцію на війну, про те, як змінилося життя із початком повномасштабного вторгнення російських окупантів.

Небагато хто зі співавторів цих книжок пішов на війну, але дехто таки пішов, а загалом той триб життя, що його більшість літераторів провадила до 24-го лютого 2022 року, зазнав значних змін. Олена Павлова називає нове життя, яке почалося 24-го лютого, «новим літочисленням» (ВСЛ, с. 179). «Час ущільнився понад усіляку міру» (ВСЛ, с. 230), – пише Софія Андрухович. Олег Коцарев зазначає, що передвоєнні місяці були часом сумнівів і тривог – час тоді «ніби завмирав, стискавсь», а напередодні нападу (22 лютого) він «став шалено прискорюватись і трансформуватися» (ВСЛ, с. 216). Ці зміни життєвого ритму, про які говорять письменники, нагадують мені про роман Олега Шинкаренка «Кагарлик» (2014 р.): події роману розгортаються у Києві та на Київщині, де триває затяжна стадія російської воєнної інвазії, час рухається з різною швидкістю в суміжних точках простору. Шинкаренка, між іншим, серед співавторів антологій немає.

Нове літочислення пропонує нові ролі, оновлений словник, незнані досі переживання, переоцінку цінностей, переформатування оточення. А загалом все це є частиною великої суспільної трансформації.

Катерина Бабкіна, Тамара Гундорова, Ксеня Харченко пишуть про себе як про біженок. Опинившись у Мюнхені, Тамара Іванівна споглядає себе крізь призму досвіду українських письменників періоду ДіПі. Раніше вона контактувала з їхнім досвідом суто текстуально, а в 2022 році сама пережила подібну ситуацію. Олександр Михед, що теж став біженцем, опиняється в казармі, зубрить Статут Збройних сил України. Артема Чеха знову викликають на фронт.

До війська йдуть іще кілька представлених в антологіях письменників, які раніше не брали участи в бойових діях. Молода акторка театру, який очолював батько Мар’яни Савки, стає учасницею боїв за «Азовсталь». Володимирові Рафєєнку, який десять років тому був визнаним російським письменником, вдруге доводиться вибиратися з-під російської окупації, на допомогу знову приходять українські письменники. Людмила Таран фіксує, як московитське вторгнення вплинуло на функцію російської класичної літератури: стоси російських книжок тепер використовують для закладання віконних отворів. Про переформатування особистих контактів пише Алім Алієв. Кілька авторів пишуть про друзів та родичів, яких забрала війна. 

Біда, що прийшла на наші землі, увиразнила чіткий геополітичний розподіл: на сході – вороги, на заході – друзі. Типова ситуація 2022 року: родичі та знайомі з-за поребрика не відгукуються на розпач українців, російська пропаганда важить для них більше, ніж живе спілкування зі знайомими. Уміщений в антології «Війна 2022» лист Ірини Цілик від 27 лютого 2022 року до російської родички, який так і залишився без відповіди, – одна з багатьох марних спроб роз’яснити тим, що по той бік, що ж відбувається насправді. 

Глуха повзуча стіна

Той, хто нападає на сусіда, не вважає за потрібне вести діалог нарівні. Власне, тому і нападає, що не рахується з позицією сорокамільйонного народу. Для росіян, пише в «ЙБН БЛД РСН» Тетяна Власова, звична річ, що хтось когось має боятися і принижувати. З такою настановою простіше вбивати, ніж провадити відверту розмову. Яка може бути відверта розмова і конструктивний діалог, якщо дивитися на співрозмовника з позиції: або він мене намахає, або я його. «Народ-наїбалово» (ЙБР, с. 45), – називає їх блогер Тайлер Андерсон і зображує їхню силу через образ грибка (плісняви, цвілі). Мовляв, якщо з цим явищем не боротися, то воно неодмінно поширюватиметься, бо така його природа.

Масштаби зла, що його коїть російська армія в Україні, прямо пропорційні масштабам морального виродження російського народу. Усвідомити цю дикість московитів, а тим більше завбачити, цивілізованому світові складно. Максим Кідрук нагадує, що свого часу така ж проблема була з усвідомленням Голокосту: «Загалом британці знали про газові камери, крематорії і табори смерті на кшталт Аушвіца. Вони лише відмовлялися вірити, що німці – цивілізована європейська нація – закатували в цих таборах мільйони людей» (MC, с. 153). «Я ніколи раніше не знала, що існує таке зло, – пише Христина Венгринюк, яка не могла знати, що приведе дитину в охоплений війною світ. – Воно просто безграничне, немислиме, воно не має нічого спільного зі словом “людина”» (MC, с. 62). А Олександр Михед, знайшовши відповідну лексику та інтонацію, риторично запитує про тих, для яких війна – спосіб самоствердження і наживи: «Хто їхні, виблядків, матері? Хто їхні, висерків, батьки? Якого хуйла вони холуї? Якщо просто росіяни, то що ж вони, блядь, таке?» (ВСЛ, с. 301).

Особливо гостро, експресивно тема ставлення до росіян чи, як сказано у виданні, «русні» звучить в антології, назва якої за мирних обставин не мала би вимовлятися вголос у поважному товаристві, – «ЙБН БЛД РСН». Навала однотипних емоцій, сконцентрована під обкладинкою цього видання, і відчутний у значній частині текстів брак редакторської роботи періодично наводять на думку, що як інтелектуальний продукт ця книжка не завжди себе виправдовує. Читати її варто з усвідомленням того, що це волонтерський проєкт (ви дали гроші на армію – за це отримали книжку).

Далеко не всі, але частина текстів з «ЙБН БЛД РСН» цілком на своєму місці в збірці такого плану. Мені, скажімо, хочеться відзначити тексти письменників Євгенії Кузнєцової, Артема Поспєлова і Доржа Бату, офіцерки ЗСУ Марії Попової і блогера Тайлера Андерсона. Принаймні для мене вони важливіші, ніж антологійні внески знаних усім Юрія Винничука та Ліни Костенко до «Війни 2022».

Немає у цих антологіях більш саркастичного тексту про російську опозицію, ніж текст Євгенії Кузнєцової.

Вартові галактики

Марія Попова ставить питання: якщо ця війна породжує в нас стільки ненависти, люті (авторка вживає слово «хтонь», яке вказує на зв’язок з нечистою силою), то чи справді ми є іншими, ніж вони? Її відповідь звучить так: «Я тримаю свою хтонь в чітких кордонах. Звичайно ж, ані мораль, ані логіка, ані принципи мої нікуди не поділися.

Просто іноді вночі, коли я дивлюся у вікно і бачу пітьму, я відчуваю, як до неї озивається, ворушачись, пітьма в мені.

І тоді мені доводиться міцніше тримати кордони» (ЙБР, с. 9-10).

В той час, як росіяни не відчувають своєї провини за вбивство сотень тисяч українських громадян на українських землях, українські співавтори антологій (зокрема, й дехто з тих, що служать) нерідко пишуть про власне переживання вини. Павло Казарін класифікує це переживання: «У тих, хто виїхав, [є почуття провини] стосовно тих, хто лишився. У цивільних – стосовно військових. У тих, хто в тилу, – стосовно тих, хто на передку» (ВСЛ, с. 203). Журналістка Олександра Єфименко зізнається: «Мені щодня здається, що я живу чиїмось коштом. Коштом моїх співгромадян з сусіднього Ірпеня. Вони загинули та були закатовані, щоб я залишалася живою» (ЙБР, с. 128).

Провина, яку переживають українські громадяни, пов’язана з почуттям колективної відповідальности, усвідомленням необхідности суспільної праці, розумінням важливости часу і місця. «Останніми днями я всіх нас дуже люблю. Ми допомагаємо одні одним» (ВСЛ, с. 74), – нотує Артем Чапай 1 березня 2022 року, два дні по тому, як зголосився до війська. Згодом він напише: «Може, це від недосипання, але здалося, що ми опинилися в часі й місці, коли від нас буквально залежить майбутнє планети. Вартові галактики» (ВСЛ, с. 77). Павло Казарін, теж з позиції українського військового, без вагань зазначає: «Зараз ми – найважливіша країна у світі» (ВСЛ, с. 203). Розуміння власної місії – те, що об’єднує представлених в антології «Війна 2022» письменників зі зброєю (неметафоричною) в руках. А ще – живі, глибокі рефлексії, побічним ефектом яких є наше переживання за життя цих авторів і їхнє літературне майбутнє.

Над питанням теперішньої значущості українського голосу в Західному світі розмірковує Любко Дереш. Письменник наголошує на етичному вимірі постави українського народу у час війни, зокрема, на жертовності українського воїнства, відповідальності волонтерів, активності інтелектуалів на міжнародній арені. Сукупно Дереш характеризує український вплив на Захід за допомогою поняття лагідної сили (gentle power), що вживається в теорії лідерства.

Багато співавторів антологій торкаються теми власного досвіду волонтерської діяльности. Ірина Фінгерова передає динаміку медичного волонтерства у Німеччині і відповідає на питання, чи сумісні з насиченою суспільною працею у час війни життєві радощі. Андрій Любка жартома пише, що кошти на автомобілі для Збройних сил України йому перераховують для того, аби він позбувся звички писати книжки. Доля правди у тому жарті така, що купувати машини для фронту Андрієві вдається не гірше, ніж писати (хоч це непорівнянні речі, звісно). Те саме можна сказати і про Сергія Жадана та інших літераторів, хто зараз надає величезну допомогу підрозділам ЗСУ. Антології небагато говорять про літературні справи, вони насамперед свідчать про спільну справу відстоювання державности, якою в різний спосіб займаються сучасні письменники та інші автори, чиї тексти ввійшли до антологій.

Діти

Читаючи ці антології, я зауважив, що у них досить часто фігурують діти. Про дітей, потяг з якими потрапляє під обстріл, і про дітей, яких кацапи витягли з машини і розстріляли, разом із дорослими, пише літературознавиця Богдана Романцова. А також про тих, які бачили розстріляних трупів, і про немовлят, які не можуть спати. Катерина Бабкіна детально описує, як це – втікати від війни з немовлям. Вахтанґ Кебуладзе переказує, як осколками російського снаряду вбито на порозі рідної хати восьмирічну дівчинку, а її маму смертельно поранено. «Всі прочитані антивоєнні книжки, – нотує Артем Чапай, – виявляються нерелевантними після того, як вивозиш дітей з-під бомб» (ВСЛ, с. 73).

З дитячого досвіду починається есей «Деокупація майбутнього…» Вікторії Амеліної – письменниці, яка зазнала важкого поранення і померла від травм у ті дні, коли готувалася ця публікація. На відміну від попередніх поколінь українських дітей, що вчили у школах російську літературу, яка для багатьох з них була майже рідною, теперішні діти – особливо ті, що з прифронтових регіонів, – найперше засвоюють правила поведінки під час обстрілів, а вже потім вчаться читати і рахувати.

Багато з теперішніх дітей на Донбасі, за словами Вікторії Амеліної, взагалі не пам’ятають мирних часів, живуть під загрозою обстрілів і прильотів уже майже десять років. Головний урок їхнього дитинства – ненависть до росіян. «Мені здається, росіяни ще самі не усвідомлюють, якої сили ненависть вони розбудили. Їх уже ненавидять наші діти – і цього дітей навчили не ми» (ВСЛ, с. 273), – читаємо в харківському есеї Юлії Ілюхи.

Але виховання майбутніх українців має здійснюватися і без ворожих ракет та обстрілів. Артем Поспєлов констатує, що навіть тепер, у час війни, деякі батьки, ніби нічого не сталося, вмикають маленьким дітям яку-небудь «машу і медвєдя», аби лише дитинка замовкла й не заважала. Допускати таку слабину, сподіваючись, що мультфільми поза політикою, не можна, – слушно зазначає Поспєлов. Батьки повинні усвідомлювати, що заохочуючи дітей до рецепції ворожої культури вони ризикують спровокувати ситуацію, за яку дітям доведеться дорого розплачуватися: російські «визволителі» можуть вкотре рвонути на наші землі, аби встановити тут свій «порядок». Не привчати дітей до розваг, які підсуває ворог, – це необхідність, яку не можна легковажити. 

Резюме

В антологіях «Війна 2022», «Воєнний стан» і «ЙБН БЛД РСН» загалом понад сто авторів. Про війну, як і про мир, можна писати з різних ракурсів, з різних відстаней до епіцентру подій. В антологіях зовсім мало голосів тих, хто у самій гущі подій. Та це не дивно: на передовій є і важливіші справи. А письмо буде з часом, якщо ті, хто там, виживуть і напишуть. 

Наразі ж маємо зібрані в антології рефлексії і репортажі, більшість з яких можна назвати записками з тилу. Але це теж важливо, бо свідчить про світоглядну самоідентифікацію авторів та одностайне засудження російської воєнної агресії усією літературною спільнотою України.

Насамкінець хочеться додати ще кілька розрізнених тез.

Найоб’ємніший в антологіях текст – харківський щоденник Сергія Жадана за перші півтора місяця війни. Він важливий і як свідчення про тогочасну обстановку в Харкові, і як штрихи до портрета письменника, який в умовах загрози окупації демонструє рішучість, бадьорість і активність у волонтерських справах. Здається, що довкола Сергія вирує благодатна енергія, яка резонує і з молоддю, і з обласним керівництвом, і зрештою передається читачеві:

Зібрали машину продуктів для однієї зі станцій метро. Молодь вибігла вивантажувати. Можна з вами сфотографуватись? – питають. Нє-нє, – кажу, – давайте я з вами, мені для звітності треба. 

 

<…> Зустрічався з обласним керівництвом. – Що, – питаю, – думаєте про наступ на місто? – Та нічого, – кажуть втомлено, але впевнено, – нічого в них не вийде

 

(ВСЛ, с. 38-39).

Риторика і стилістика – не найсильніші сторони воєнних антологій, але есеї та щоденникові записи Жадана, Андруховича, Чеха, Чапая, Михеда, Ганни Улюри, Євгенії Кузнєцової, Ірини Фінгерової, Катерини Бабкіної привертають увагу не лише тим, про що пишуть ці автори, а й тим, як вони це роблять. 

В антології «Воєнний стан» застосовано найпримітивніший спосіб розташування текстів: відповідно до алфавітного порядку прізвищ авторів. А проте на початку і наприкінці антології саме ті тексти, які там пасують. Російська окупація почалася з Криму, тож упорядники насамперед надали слово колишньому кримчанину Аліму Алієву (якщо не рахувати передмови генерала Валерія Залужного). А підсумовує антологію есей Володимира Шейка, що має риси післямови. 

«Воєнний стан» найдосконаліший із погляду редактури. «Війна 2022» має нечисленні мовні огріхи, про які я не говоритиму, крім одного типу помилок, що неодноразово трапляється і у львівській, і в «йбнблдрснівській» антологіях. Згідно з нормами української мови, присвійні прикметники, утворені від іменників першої відміни з м’яким кінцевим основи (Володя, Юля, Таня, Оля і т.п.), набувають не суфіксів -ін, як в антологіях, а – -ин. Слід писати: «Володині слова» (ВСЛ, с. 231); «Юлині сини» (ВСЛ, с. 259); «Танин брат» (ВСЛ, с. 260); «Олин будинок», «Олин ранець», «Олина куртка» (ЙБН, с. 36-37) і т.п. Про інші, не такі системні порушення мовних норм, не писатиму, попри те, що в антології з «руснею» у заголовку розмаїті мовні ґанджі часто муляють око.

Провідна риса росіян, на думку українських письменників, – їхня схильність до злодійств, грабежу, будь-яких форм насильства, включно з убивствами. Слово, яке, вважає Павло Коробчук, найповніше характеризує їхню діяльність, – «пиздити». У ньому поєднуються значення ‘красти’ і ‘бити’. Додам, що з тим-таки коренем у них ще й слово зі значеннями ‘говорити’ і ‘брехати’. В одному корені – стільки функцій! О, сакровіща рускай рєчі, о, вєлікій і магучій трьохетажний язик…

Читайте також: Воєнна література – тепер це і є укрсучліт