Війна та запит на співчуття у книжці Тані Касьян «Наше. Спільне»

Таня Касьян. Наше. Спільне. Як зберегти в собі

людину під час і після війни. – Київ: Лабораторія, 2023. – 216 с.

У серпні видавництво «Лабораторія» представить книжку громадської активістки Тані Касьян «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни». Видання складається з історій людей, але передовсім самої авторки, які ще дев’ять років тому стикнулись із війною. Всі вони подаються крізь призму психології кризи та реакції людини на надзвичайну подію.

Таня Касьян згадує рідний Маріуполь й те, що відбувалось з містом навесні 2014-го, переноситься у Київ вже початку повномасштабного вторгнення, описуючи страх, відчай, загроженість, прийняття нової реальності, прагнучи вибудувати стратегію «збереження в собі людини».

«Ця війна – не спринт, як ми думали. – пише авторка. – Це марафон». під час якого, на думку Тані Касьян, «нам потрібні будуть сили, бо ми не можемо собі дозволити розкіш залишатися на місці». Також авторка наголошує, що «ми не можемо собі дозволити бути байдужими» в багатьох аспектах, зокрема й поваги до болю й травм одне одного.

Публікуємо уривок з книжки з дозволу видавництва «Лабораторія».

Василь

Стендап-комік Вася Байдак перші тижні повномасштабного вторгнення провів у Вінниці. Разом із дружиною він допомагав нам збирати каремати, спальники та матраци для військових, бо в магазинах їх уже було не дістати. Пригадую, як я опублікувала оголошення про пошуки килимків у якійсь місцевій групі, і почалося. Дзвінок за дзвінком, повідомлення за повідомленням… Ми їздили містом і збирали все, що могло би знадобитися нашим солдатам. Одна дівчина винесла нам свій килимок для фітнесу, власниця йога-студії зібрала усі каремати зі своєї спортзали, а Вася з дружиною Лізою віддали нам свої туристичні матраци для походів.

Василь приїхав додому на один день, 23 лютого, — хотів побачити батьків у проміжку між своїми виступами і наступного дня планував повертатися до столиці. Але прокинувся від звуків ракет.

Почував я себе дуже тупо, бо напередодні заспокоював маму і казав, що це все якісь політичні суперечки і навряд велика війна можлива. Я був шокований, коли все почалося, але злякався не за себе, а за своїх близьких.

Вася вирішив не будити дружину, а прочитати передусім новини, щоб зрозуміти, як бути далі. Почув, що прокинувся батько, і вийшов до нього на кухню. Тато розгублено слухав сина, не вірячи власним вухам. Тоді Вася увімкнув телевізор. Батько був приголомшений новинами, але сказав: «Я пішов спати».

Через кілька годин Васин тато прокинувся і почав збиратися на роботу. Родина здивовано спостерігала за ним:

— Тату, куди ти збираєшся?
— Мені треба на роботу.
— Та війна на дворі.
— Бляха, — батько сумно подивився у вікно. — Ще й дощ пішов.

Та після того, як пролунали вибухи на складах боєприпасів Калинівки, він вирішив залишитися вдома.

Усі жарти, які лунали з вуст Васі у перші дні, складно було назвати емпатійними. У той момент він не думав про тих, хто перебував в епіцентрі катастрофи. Для цих людей щитом були дві стіни у коридорі. Для Василя щитом та рятівним кругом став гумор, який не дозволив йому потонути в ту мить і тримає досі. І тепер він кидає ці рятівні круги іншим.

Кожен день Вася оголошує нові збори на своїй сторінці в інстаграмі для допомоги армії, цивільним, тваринам. За донати на ЗСУ він навіть зголосився позбавитися своєї пишної шевелюри і постригся прямо під час свого концерту. А ще гастрольні тури, стендаперські виступи… Загалом завдяки своєму гумору за рік повномасштабної війни він назбирав кілька мільйонів на допомогу військовим.

Перший виступ Васі після початку повномасштабного вторгнення теж був для них у Вінниці. Василь дуже нервував, розуміючи, що жартуватиме для тих, хто ось-ось поїде на фронт. Вийшовши на авансцену, він промовив: «Я вперше виступаю перед людьми, які за поганий жарт можуть дати мені по хлібалу». Хлопці зареготали, напруга спала, а Вася збагнув, що він на своєму місці.

Комік вважає, що жартувати можна на будь-яку тему, але треба розрізняти: що є темою для висміювання, а що — предметом, і усвідомлювати в цьому свою відповідальність.

Це як з інтерв’ю. У цьому жанрі немає якихось заборонених тем. Тобі можуть поставити будь-яке питання, але що ти відповіси — інша справа. Так само й зі стендапом. Бої за Бахмут, облога Маріуполя ніколи не стануть предметом для жартів. Але вони можуть стати темою. І жартуючи про щось дотичне, ти можеш допомогти людям вивільнити емоції. Все ж таки зараз гумор став дуже психотерапевтичним.

По професійну психологічну допомогу Вася не звертався, хоча декілька разів ловив себе у стані апатії, особливо після розмов з людьми, які багато що втратили на війні. Бувало і таке, що, поки хтось із колег виступав на сцені, Василь гортав новини за кулісами і отримував повідомлення від військових. Один писав, що в нього загинуло троє побратимів, інший — що в них закінчилися дрони, а над головами гудять російські. І після цих повідомлень треба було взяти до рук мікрофон і вийти на сцену веселити публіку, щоб і далі мати змогу збирати гроші та купувати нові дрони. На цих емоційних гойдалках Вася катається, розуміючи, що все одно працюватиме до того моменту, поки «не почне рвати дах». Але він і не хоче, щоб йому було легко. Не ті часи.

Чотирнадцятого липня 2022 року Василь давав інтерв’ю. Телефон він не вимкнув, але перевів у беззвучний режим, щоб дзвінки не заважали запису. Аж раптом екран засвітився: дзвонила дружина. Вася скинув, але за мить знову побачив на екрані її контакт, а потім номер товариша й мами. Чотири дзвінки поспіль не віщували нічого доброго, тож він попросив зупинити запис інтерв’ю та передзвонив матері. Вона плакала: у центр Вінниці поцілили російські ракети.

Я дуже добре пам’ятаю це місце, бо ми з сестрами прочісували всі аптеки в околицях у пошуках необхідних медикаментів для наших волонтерських ініціатив. А в мій останній день перебування у Вінниці ми зайшли до будинку побуту «Ювілейний» — принесли годинник на ремонт. Думаю, такі будинки були у кожному великому українському місті: стара офісна будівля із сірою підлогою, купа маленьких магазинчиків на першому поверсі і кілька віконець, за якими сиділи майстри з виготовлення ключів чи ремонту будь-яких механізмів.

Один з них колись лагодив і годинник, який залишився Васі від дідуся. А навпроти Будинок офіцерів, де в дитинстві він займався бальними танцями, а пізніше виступав на «Лізі сміху». Мама Васі працює всього лише за триста метрів від цього будинку, і коли пролунали вибухи, ударною хвилею її скинуло зі стільця. Крізь вікно вона побачила усе, що відбувалося.

Десятки загиблих, сотні поранених, чорний дим біля синьо-жовтого літака, встановленого на честь військово-повітряних сил… І діра, яка затягнулася іще одним шрамом на мапі України.

У театрі є таке поняття як «четверта стіна». Це та невидима стіна, яка відділяє акторів на сцені від глядачів. Ми спостерігаємо за дією, але сприймаємо це як інший світ, простір, у якому живуть персонажі, — за «четвертою стіною». Вася цю стіну побудував із реальністю, щоб вона не розривала його на шмаття. Крізь неї він дивився на «Ювілейний» в один з останніх своїх приїздів.

Можливо, правильно би було взяти якоїсь кави, сісти навпроти та впустити в себе думки й емоції. Та зараз я дивлюся на світ крізь призму цієї “стіни”. Мабуть, сонячне світло, потрапляючи на неї, сильно заломлюється і реальність викривляється у моїй голові.

Погорювати собі він дозволив, дізнавшись про загибель на фронті актора Ярослава Гаркавка, з яким грав у народному театрі абсурду «Воробушек»: «Коли ти розумієш, що загинула людина, яку ти добре знав, чув про її мрії і з якою ви так і не встигли попити кави, ти сприймаєш втрату дуже особисто і це роз’ятрює душу».

Погорювати собі він дозволив, дізнавшись про загибель на фронті актора Ярослава Гаркавка, з яким грав у народному театрі абсурду «Воробушек»: «Коли ти розумієш, що загинула людина, яку ти добре знав, чув про її мрії і з якою ви так і не встигли попити кави, ти сприймаєш втрату дуже особисто і це роз’ятрює душу».

З початком повномасштабної війни гумор Васі змінився. Раніше це була комедія абсурду, яка дозволяла йому будувати власні світи і занурювати туди публіку. Але зараз він себе стримує: «Бути в іншому світі, коли за вікном війна, — це зрада, як на мене». Зараз Василь намагається жартувати про те, що відбувається довкола нас, щоб і він сам, і глядачі могли зняти напругу.

Вася помітив, що люди призвичаїлися до подій, але він не хоче жити у стані нормалізації війни, тому постійно розхитує себе зсередини і нагадує: те, як ми живемо, — це ненормально.

Якось під час телефонної розмови мій тато на запитання, як у них справи, так і сказав: «Усе нормально, але ненормально». У цій фразі все наше сьогоднішнє життя. Люди швидко адаптуються до війни, до трупів на вулицях і спалення шкільних парт у багатті задля заварювання чаю. Так само вони швидко звикають до лавандової кави, горішків зі згущиком і посиденьок на терасах кафе під звуки повітряних тривог.

Вася був радий побачити Харків під час одного з благодійних концертів. У цьому місті він прожив десять років. Він побачив, що три з чотирьох квартир, які вони орендували, обстріляні, місця, де він любив гуляти, зруйновані. Але так само він бачив, що люди залишаються у Харкові, відновлюють його. Живуть.

З концертами Вася виступав у Бучі, Чернігові, Ягідному, то́му самому деокупованому селі, де окупанти майже місяць утримували в полоні понад триста людей у шкільному підвалі. Він помітив, що у цих місцях люди на виступах сміються голосніше.

Улітку вони з іншими коміками виступали у Миколаєві на наступний день після сильних обстрілів. Над містом підіймався дим, а Вася жартував перед глядачами, намагаючись поєднати в голові усе, що відбувається. Сміх людей повертав його до реальності, а ще їхня вдячність — їх не кидають, про них пам’ятають: «Це як подзвонити своєму дядькові і привітати з днем народження. Те, що ти бажаєш щастя-здоров’я, не так важливо, як те, що ти просто про нього згадав».

Повертався додому Вася у задушливій маршрутці під звуки сирен. За вікном виднівся дим, голосила повітряна тривога і лунали вибухи, а маршрутник стояв і чекав, поки салон наб’ється повністю: «Щас, ще п’ятнадцять мінут стоїмо». Тієї миті у Васі майнула думка: «Ну нахєр то все… Сидів би вдома в Києві і не рипався». Але потім страх минув, він згадав концерт, обличчя людей і видихнув: це все було того варте.

Якось, читаючи книжку британського коміка Стюарта Лі, Василь дізнався, що той за рік дає більше благодійних концертів, аніж комерційних. Тоді він дуже здивувався: як таке можливо? В Україні вони збирали один благодійний концерт на рік, ну, може, два. Та після повномасштабного вторгнення бувало й таке, що разом з іншими коміками Вася виступав безкоштовно тричі на день, а увечері ще й за донати на ЗСУ. І тепер по-інакшому він і не хоче.

«Коли війна закінчиться, постануть нові виклики. Тому нам треба завжди зберігати “тривожну валізку” у своїй голові. А ще я дуже хочу, щоби люди не кидали своїх і зберегли в собі бажання допомагати іншим. Буде непросто. Але має бути цікаво».

Передзамовити книжку