Українські перекладачі «Енеїди»: від малоросійського кобеняка до римської тоги

Нова українська література почалася з бурлеску: Іван Котляревський, травестійно перелицювавши «Енеїду» Вергілія, засвідчив відлік нової української історії після втрати державності у ХVIII столітті. Подібно до цього, за влучним порівнянням Андрія Содомори, Лівій Андронік ще за дві тисячі років до народження полтавського шляхтича заснував римську літературу, переспівавши «Одіссею» Гомера народним віршем. Як бачимо, український досвід засновку (або ж краще сказати перезавантаження) традиції переспівом вже відомого тексту – не винятковий. Однак як щодо так званого «серйозного» перекладу? Якщо травестія Вергілієвого тексту змінила хід української історії, то який вплив мали переклади, що прагнули достеменно відтворити голос Вергілія, а не перетлумачити його? 

Для української літератури, що довший час перебувала в колоніальному статусі, переклад завжди був чимось більшим за відтворення оригінальних думок інакшою мовою. Адже він також виконував націєтворчу функцію, реалізуючи проєкт антиімперського опору. У цьому насвітленні автор «Енеїди», Публій Вергілій Марон, може стати якнайкращим провідником дантівськими шляхами українського перекладацтва: і до того ж не тільки пеклом і чистилищем імперських заборон та роботи в сталінських таборах, а й райською трояндою найвищих зразків перекладу (лишається сподіватися, що свята Люція і Беатріче зглянуться на цей пошанівок римському поету). 

А отже, робота представлених в цій добірці українських перекладачів «Енеїди» демонструє як боротьбу за право читати Вергілія українською, так і загальнішу тяглість української перекладацької традиції з її викликами й перешкодами. 

Перекладач-модернізатор: Григорій Сковорода

Історію знайомства українського читача з Енеєм варто розпочати з Григорія Сковороди – «останньої розкішної квітки» українського бароко, що виквітла в щедре перекладацьке поліття. Шляхи рецепції грецьких і латинських класиків в доробку Григорія Сковороди реалізовані по-різному: від перекладу до запозичення сюжетів та ідей. Наприклад, мисленник сам визначав 24 пісню «Саду божественних пісень» перекладом з Горація. Натомість деякі з сюжетів «Байок харківських» відтворюють байки Езопа («Голова й тулуб», «Жаби»). Власне, те ж таки походження має й віршована переробка байки про вовка й козеня.

Переклади Григорія Сковороди можна умовно поділити на твори «перекладені» й твори «перетолковані»: якщо в першому варіанті діє настанова на точне відтворення сенсів, то в другому йдеться про вельми суб’єктивне авторське тлумачення. Попередник Сковороди, Опанас Лобисевич, був першим в українській традиції, хто взявся за переклад Вергілія: обравши до праці «Буколіки», він вирішив одягнути Вергілієвих пастухів у «малоросійський кобеняк», тобто переробити текст на травестію. Натомість Сковороді під час перекладацьких виправ над Вергілієм залежало на точному відтворенні патетичної римської поеми, хоч і робив це він, з погляду сьогодення, дещо специфічно.

У більшості перекладів Сковорода вдається до барокового синтезування християнства й поганської минувшини, а також модернізації: видаляє з тексту вказівки на античне походження, наближаючи таким чином твір до сучасних йому реалій.

Таке ж осучаснення бачимо й у перекладених уривках із «Енеїди» Вергілія, на основі яких він укладав шкільні вправи (всього збереглося 6 фрагментів). Тож, як пише Дмитро Чижевський, хоч сковородинівська модернізація не має нічого спільного з пародіюванням, «все ж якісь лінії ведуть від перекладу Сковороди до травестій Котляревського».

Читайте також: Безтурботний самітник, гоноровий химерник сповідує самовладання – Сковорода

(Не)перекладач і (де)колонізатор: Іван Котляревський

1794 рік – знакомитий час для української історії «Енеїди», коли стаються одразу дві важливі події: у засвіти йде Григорій Сковорода, а Іван Котляревський «зачинає» новітню українську літературу перелицюванням історії про заснування Риму. Відтепер Еней – моторний козарлюга, Зевс кружає сивуху з оселедцем, а Дідона взувається в червоні сап’янці.

Традиція пародіювання канонічних текстів давня як світ: Іван Котляревський, навчаючись у Катеринославській семінарії в Полтаві, як усякий учень змушений був завчати напам’ять уривки поеми Вергілія – вірогідно, саме тоді в середовищі семінаристів, що комічно переінакшували урок, він і затямив основний принцип бурлеску: веселе обниження високого. Натомість імпульс до планомірного писання-травестування письменник отримав після ознайомлення з пародіями Осіпова, Котельницького та Блюмавера. 

Але на думку Григорія Грабовича, ця на позір проста троянсько-запорізька гра має «подвійне дно». Завдяки «масці-щиту» жартівнику Котляревському вдалося підважити імперські наративи. Серйозний і патетичний стиль унеможливив би розмови про Запорізьку Січ та українство, натомість комічна обгортка притлумила увагу цензорів. Зерно впало на підготовлений ґрунт (за Леонідом Ушкаловим, ще Сильвестр Косов називав Київ «руською Троєю», а Дмитро Туптало порівнював українців-русинів із троянцями). Відтак бурлескний «переклад» Котляревського почав виконувати функції української національної епопеї. 

Читайте також: Іван Котляревський – творець центрального образу української культури

Перекладачі, які спробували: Степан Руданський, Іван Стешенко

Успіх «Енеїди» Котляревського породив традицію так званої котляревщини – менш вдалих травестій античних сюжетів, скроєних за зразком бурлескної поеми полтавського шляхтича: наприклад, «Горпинида, або вхоплена Прозерпина» Павла Білецького-Носенка чи «Пісні Гараська» (тобто переспіви Горація) Петра Гулака-Артемовського. 

Незвична назва перекладу «Енеїди» Степана Руданського підштовхує нас до того, аби і її необачно зарахувати до травестійної галузки української літератури. Однак «Енеянка» перекладача, якого загал передовсім знає як автора жартівливих співомовок, – це спроба серйозного перекладу кінця першої книги Вергілія. Степан Руданський був неабияким експериментатором у перекладацтві: так, «Омирову Ільйонянку» (Гомерову «Іліаду») він переклав коломийковим віршем, вважаючи, що коломийка може бути притомним відповідником гекзаметра. Таке рішення щодо метра призвело до суттєвої адаптації давньоримських реалій. Незначні прослідки українізації бачимо і в «Енеянці» Вергілія, однак це не применшує серйозності намірів Руданського як перекладача. 

Та, на жаль, долю обидвох перекладів – «Ільйонянки» та «Енеянки» – визначив сумнозвісний Валуєвський циркуляр 1863 року, що буквально унеможливив шанси на друк: саме в 1863 році Руданський завершує переклад «Іліади» (повністю переклад був опублікований лишень у 1903 році, через 30 років після смерті письменника), а фрагменти перекладу «Енеїди» з’являються в січні 1865 року – себто часі глухому до українства та його культурних і політичних потреб.

Ще одним перекладачем уривків «Енеїди» був Іван Стешенко – літературознавець, педагог, міністр освіти УНР. Він народився в Полтаві і, почавши свою літературознавчу кар’єру з розвідки про полтавця Миколу Гоголя, взявся відтак до студій ще одного земляка – Котляревського.

Найпомітнішою в доробку Стешенка є праця «Поезія І. П. Котляревського», де він аналізує контактні зв’язки між травестіями Котляревського та Осипова, а також досліджує «Енеїду» Котляревського в контексті критики. Присутнім Стешенко був і на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві: виголошував доповідь про барокову традицію «Енеїди».

Тож у світлі того, наскільки тісно життя Стешенка було пов’язане з «Енеїдою» Котляревського, можна сміливо припустити, що й рішення перекладати Вергілія, либонь, було зумовлене саме цим. Так студії над травестією стали спонукою до перекладання нетравестійного оригіналу Вергілія.

Та, на жаль, життя інтелектуала, перекладача та українізатора освіти, Івана Стешенка, нагло обірвалося, коли йому було лишень сорок п’ять років. У ніч на 30 липня 1918 року. його перестріли двоє незнайомців: куля, випущена в голову, смертельно поранила Івана Стешенка. За спогадами Євгена Чикаленка, вбивцями були члени більшовицької організації Зіньківського повіту. Дружина Івана Стешенка, Оксана Стешенко (в дівоцтві Старицька – дочка Михайла Старицького), помре в радянському концтаборі в 1942 році.

Перекладач у неволі: Микола Зеров

Робота Миколи Зерова над «Енеїдою» – приклад так званого «невольничого перекладу». Поема Вергілія супроводжувала Зерова все його життя: від перших перекладацьких спроб до самовідданого перекладацтва вже на Соловках. Так, фрагмент перекладу «Енеїди» був розміщений ще в «Антології римської поезії» (1920 року) – першій 47-сторінковій (якщо не рахувати приміток) книжці Миколи Зерова, де він зібрав улюблених римлян під «строгою й милою» камеєю авторства Григорія Нарбута. А вже за 15 років від блискучого початку перекладацької кар’єри неокласику інкримінують участь у контрреволюційній організації і присудять 10 років ув’язнення. 

Навіть у неволі Зеров не полишає праці. У листах до дружини, Софії Зерової, він розповідає про свої перекладацькі плани: «Буря», «Юлій Цезар», «Зимова казка» Шекспіра, «Балладина» Словацького, «Іфігенія» Гете тощо. Однак його перекладацьким opus magnum лишається «Енеїда», до якої він докладає найбільше зусиль. І хоч Микола Зеров встиг завершити переклад, нині дві третини його втрачені. Послідовник Зерова-перекладача, Григорій Кочур, порівнював творчість Зерова із розкішним, але недобудованим домом. «Енеїда» ж стала римським палацом подиву гідної краси, дорогу до якого стережуть чудовиська репресій ХХ століття.

Перекладач, якому вдалося: Михайло Білик

Українська література знає два повних переклади «Енеїди» Вергілія: перший переклад – напівутрачений – здійснив Микола Зеров, другий – Михайло Білик. Тож вельми символічно, що в передмові до перекладу «Енеїди» Білика (1972 рік) Йосиф Кобів розмістив сонет про Вергілія авторства Миколи Зерова, демонструючи тяглість української перекладацької традиції. Перші перекладені Михайлом Біликом книги «Енеїди» (І – VI) були видані в 1931 році у Стрию. І хоч повний переклад було завершено в повоєнному Львові, окремою книжкою «Енеїді» судилося вийти лишень після перекладачевої смерті. У цьому криється злий фатум Михайла Білика – драгомана, що здійснив два важливих переклади («Енеїда» Вергілія і «Роксоланія» Себастяна Кльоновича) і жодного не встиг потримати в руках в належному виданні.

Андрій Содомора, який був студентом Михайла Білика, згадує викладача як маєстатичного «Олімпійця», що, побувавши в Італії, міг із заплющеними очима годинами водити уявні авдиторні екскурсії Римом для своїх студентів. У певний момент самозабутньо здіймаючи руку, щоб показати напрямок до порту Брундізій, де зустрів свою смерть Вергілій. 

Працюючи над перекладом «Енеїди», Михайло Білик не відгетькував «одомашнення» тексту й намагався якомога точніше відтворити сенси поеми Вергілія, використовуючи багатоманіття української лексики. На парах він пояснював учням, чому його Еней іде «плаєм», а буря описана як «ніченька темная». Проте з остаточної версії перекладу ці «знахідки» зазвичай видаляв редактор «Енеїди» Борис Тен – противник ідеї надмірної адаптації оригіналу, що, на його думку, незмінно веде до обниження стилю.

Погоджуючись на стилістично-лексичні правки, Михайло Білик мав непохитну позицію щодо відтворення римського гекзаметра, повсякчас роблячи його дактилічним попри критику Максима Рильського та Григорія Кочура. 

Специфічність метра, зайві слова-«затички» (за Григорієм Кочуром) – всі ці огріхи не применшують заслуг Михайла Білика ні як перекладача, переклад якого ми й досі читаємо, ні як викладача. Андрій Содомора став перекладачем всього корпусу Вергілієвих текстів, окрім «Енеїди», – і передмову до майже повного зібрання текстів Вергілія він починає з уже згаданого сонету Миколи Зерова у виданні «Енеїди» в перекладі Михайла Білика. Краще лінію навчительства годі й окреслювати.

Тож і кобеняк, і римська тога однаково добре прислужилися Енею та перекладачам Вергілія на українську, адже кожен із перекладів та адаптацій свого часу виконав особливу функцію в українському культурно-історичному житті.

Читайте також: Діана Клочко: «Еней — не українець у жодному сенсі цього слова»