Перед самим світанком снити своїх мертвих: як література війни пише про втрату

У глобальному контексті культурної пам’яті перед тими, хто вижив після війни, постає доста чітке завдання: уславити героїв і оплакати загиблих. І так, це одне завдання, а не два. 

Як література війни пише про втрату?

Текст підготувала Ганна Улюра разом із платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Читомо. Щоб повідомити дані про втрати — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Обличчя мертвих братів

Триває четвертий місяць, як Саша повернувся з фронту. Живе в Одесі. Гарує на будівництві — заливає моноліт: буде на колишньому кладовищі якийсь офісний центр. Працює у військовій формі і подертих берцях. Страшно бухає. Лупцює дружину. «Я хочу забути», — сповідається змученій жінці. Він засинає, сподіваючись, що завтра не прокинеться. Уві сні(?) недавнє минуле повертається «обличчями полеглих братів». Щодня ті, з ким поруч він воював і чию загибель бачив, приходять до нього: стоять і чекають.

Тут важить: він мовчить про війну на Сході — серед живих, його візитери мовчать про неї ж — серед мертвих. «У відповідь на їхнє мовчання я теж не умію нічого сказати», — зізнається Саша.

Забуття, якого він прагне і яке бачить, недбало ексгумуючи забуті поховання і заливаючи давні могили у фундамент нових будівель: мертві поступаються місцем новим мерцям. Його мертві спокою не ймуть між тим, ходять за ним і мовчать про щось. І забування, якого він потребує, аби не збожеволіти: мертві заступають живих, дружина і колеги тьмяніють на тлі чітких облич побратимів. Це дуже різні феномени. Про це і мовчать його полеглі брати. Їх п’ятеро. Вони загинули однієї миті, коли прилетіло в будинок, де переховувалися. Тоді двоє вижили. Сашко — один із двох. Ми нічого не знаємо про сьому людину, яка вціліла — про неї нема кому пам’ятати/забувати.   

Такою є одна з найсильніших наших ветеранських проз — оповідання «Моноліт» («ДІПА»). Автор «Моноліту» — Валерій Пузік, він має ту особливу чутливість, яка притаманна добрим текстам, що вшановують пам’ять загиблих на війні і обмірковують обмеження цієї пам’яті.

Валерій Пузік, фото — Facebook-сторінка письменника

Я перечитала принагідно «Моноліт» і спитала Валерія, як варто писати про тих, хто загинув: 

«Писати про загиблих важко, але потрібно. І тут важлива максимальна чесність. Перш за все — з поваги до людини, якої вже немає. Без зайвої героїзації та пафосу. Спогади, есеї, документальна проза — власне про це. Коли пишу я, або читаю чиїсь тексти про реальних людей, які загинули, мені дуже важливо бачити портрет, образ часу і руху, в якому опинилася та чи інша людина. Фальш у таких текстах сильно відчувається. Чесність — головний критерій».

Валерій Пузік презентує воєнні щоденники в Одесі, фото — Юлія Разінкова

Від пієтету до фами

Пам’ять (як культурний феномен, а не індивідуальний спогад) має в основі своїй один механізм: згадку про померлих. Вшановувати наших мертвих — проформа будь-якої пам’яті. Все, що ми робимо в культурі, скероване на те, щоби зберегти спогад про тих, хто уже не з нами.  

Дослідники меморіальних практик говорять, що пам’ять про померлих можна згрубше розділити на два способи: пієтет і фаму.

З пієтетом ми мусимо згадувати всіх родичів, історію життя яких ми маємо переказати нащадкам, щоби існувала тяглість роду. Скажімо, тому, зокрема, таким величезним неіндивідуальним, а національним горем у творах війни є загибель дітей: відходить та генерація, яка мусила далі передати пам’ять про нас, із дітьми на війні гине в культурному сенсі і покоління батьків.  

Фама — це свого штибу увічнення, навіть самоувічнення. Так ми згадуємо тих, хто заслужив нашу повагу і чию історію ми передаємо далі, та при тому не мусимо це робити, а робимо за власними вибором, через пошану до померлого. Умовою фами є видатні справи і розповідь про них, що залишається у пам’яті нащадків. У літературі війни загибель Героя не послаблює, а посилює спільноту, бо він стає символом, який об’єднує.

Фаму треба здобути. Пієтет отримуємо автоматично.

Література війни, оплакуючи полеглих і вшановуючи героїв, якраз і гуляє між крапельками фами і пієтету. Ще п’ять століть тому, пишучи про війну, увічнювали героїв: перемога у війні, якою б ціною її не здобували, була тріумфом. Останні сто років, пишучи про війну, оплакують її жертв, бо важить саме ціна. Нині література війни саме вшановує пам’ять, а не уславлює чин. Либонь тому, що ми уже не мислимо про війни як тріумфи переможців.

Ще раз повертаюся до репліки Валерія Пузіка. Отже, чесність, непафосність, документність, точність. Чотири етапи переходу від пієтету до фами в літературі, яка обмірковує втрати на війні… Ступаймо, нумо, на той перехід.  

Читайте також: Нам пощастило, що в нас є могила — нам є куди приходити. Про книжку «Смерть солдата»

Відтермінована скорбота

Артем Чех, Беата Куркуль, фото — Facebook та Wikipedia

Артем Чех і Беата Куркуль створили комікс «На великій землі» («Видавництво»), нереально глибока робота як на два десятки панелей. Андрій зазнає поранення, його відправляють на «велику землю» — лікуватися і відновлюватися. У першій сцені бачимо роботу парамедиків, вони з-під завалів витягують тіла військових, перший стікає кров’ю і помирає на їхній руках, другий виживає, це і є Андрій. Репліка парамедика «Відходить братик…» фактично відкриває цей твір. Далі в коміксі не побачимо жодного з героїв цієї сцени, а тіла загиблого на малюнку і не буде навіть (ми бачимо його лише живим, за мить до смерті, мертвим — ні). Втім, ці двоє: той, хто загинув, і той, хто намарно намагався врятувати, — головні герої коміксу, якщо говорити про змісти цієї книжки. І смерть за кадром, звісно, вона не має шокувати морально здорове суспільство своєю наочністю.  

Андрій погано адаптується до мирного життя, намагається робити щось корисне, активізує своїх побратимів відновлювати занедбаний табір відпочинку. А тим часом ті, хто воювали і вижили, в умовах глибокого тилу жити не спроможні: знову і знову Андрій отримує повідомлення про самогубство когось із друзів.  

Книжка — не про відтерміновану смерть: всі загинули на фронті, але деякі про це ще не знають. Вона про відтерміновану скорботу: коли мертві тіла побратимів «прибирають з кадру», сподіваючись, що буде час і сили після війни всіх оплакати.

Подібний ефект — відтермінованої скорботи — мають присвяти у наших книжках про війну (і не лише про неї). У фентезійній трилогії Павла Дерев’янка «Тенета війни» («Дім Химер»), скажімо, є історії п’яти побратимів-характерників, котрі проходять через війну, яка ламає їм життя і психіку, яка зрештою убиває більшість із них. Трилогія присвячена нашим захисникам. (Більш конкретні присвяти — полеглим побратимам і рідним — я з вашого дозволу не буду цитувати, це надто інтимна справа, повірте, їх дуже багато). Люди, яким присвячені книжки, можуть і не бути на правах героя в самій книжці, але входять в текст на правах змісту.

Павло Дерев’янко, фото — Людмила Герасимчук

Це заява: кожен написаний після Іловайська, після Волновахи, після Маріуполя, після Бучі художній твір мусить засвідчувати нашу шану пам’яті полеглих. Усі книжки під час війни (навіть ті, що не про війну) — про наші втрати, котрі ми обіцяємо оплакати після війни. Таке повідомлення мають присвяти.

Між тим, такий підхід виводить цілий пласт творів з-під дії критеріїв, за якими ми зазвичай оцінюємо літературу. Ну бо як оцінювати відтерміноване страждання? Ви знаєте? Я — ні.  От є, наприклад, роман «Амор[т]е» Олександри Іванюк («Видавництво 21»). Він переказує реальну історію: італійська журналістка Франческа знайомиться з учителем-донеччанином Юрієм, разом вони беруть участь в подіях ЄвроМайдану, разом опиняються посеред війни. Роман написаний у співпраці і зі згоди Франчески Леонарді і є історію Юрія Матущака — добровольця батальйону Дніпро-1, який загинув під Іловайськом. Книжку цю ніхто не оцінює за її художні якості, її ніхто не читав і не читатиме як роман, а лише як свідчення війни.

Література, вшановуючи пам’ять полеглих, стає свідком війни, а не її учасником: вона має привілей уціліти-зберегтись у будь-якому разі.  

Пам’ятати те, чого не було

У квітні цього року оприлюднили відео: росіяни катували і стратили полоненого українського бійця. На відео відгукнулася Василіса Трофимович (Мазурчук): вона написала пост, де різко обмірковувала, що закатований солдат не загинув гідно, а просив пощади, ще й російською мовою. А міг би стати перед убивцями, вигукнути «Слава Україні!» і померти достойно, «як Волес у “Хороброму серці”». Пост зрезонував. Вона писала його на правах колишньої військової, дружини бійця, біженки, що рятує втечею дитину і — тут нам саме це важить — письменниці.

У передмові ще до першої ветеранської збірки Трофимович — «Любов на лінії вогню» («Фоліо») — є таке послання: війна не чорно-біла, у готовності до смерті важить помітити, коли на війні зустрічаєш любов, жінка на війні чекає Свого Героя. Те саме послання, що й у пості. 

Цю літературну традицію ми добре знаємо, вона бере початок від житійної літератури — так писали історії про мучеників віри, цю традицію взяла на озброєння радянська література, коли рік за роком писала романи і повісті про героїв «Великої вітчизняної війни» (грубезні збірники про піонерів-героїв, пам’ятаєте — от вони якраз про це). Все життя людини підпорядковане одній меті, а мета — це в стражданнях смерть, що її приймаєш гідно і яка несе за собою очищення від гріхів. Перед нами та фальшива пафосна героїзація, про яку згадав Валерій Пузік, то є найгірший зі способів фами. 

У жовтні 2022 року одне з видавництв гучно оголосило про вихід першого українського роману про трагедію в Бучі. КСД розказувало: Дарина Гнатко написала «роман-жалобу» «Буча. Історія одного полону», твір про почуття, що проявляються лише під час війни». Донька київського бізнесмена не хоче жити в Україні, не ідентифікує себе з нею, вона опиняється в окупованій Бучі і після пережитого добровільно зголошується у військо. Гнатко — авторка мелодрам, які послідовно використовують як тло трагічні сторінки нашої недавньої історії, колективізацію, Голодомор, Голокост. Очевидно, Буча мала бути у цій новій прозі таким саме тлом для історії сповненої чеснот особи, яка страждала, але спасалася. Після хвилі суспільної критики видавництво закрило цей проєкт. Звинувачення стосувалися браку документальної основи, свідчень пережитого досвіду, спекуляцій на болісній темі, мелодрама здавалася невідповідним жанром, щоби вшанувати пам’ять загиблих. Власне, важить найбільше останнє.      

Мелодраматична уява — штука вкрай маніпулятивна, бо має справу з надсильною емоцією. І ця емоція часом заступає основне послання мелодрами: страждання мають мету, людина, яка достатньо страждала, отримує винагороду, стає кращою і кориснішою суспільству.  Писати мелодрами про війну — значить, надавати смерті на війні смислу. Тому читацька спільнота багато в чому інтуїтивно реагує на такі маніпуляції.

Слід визнати, подібні кейси — природні процеси в літературах, які осмислюють війну і геноцид. Зрештою, невипадково ж існує усталений уже жанр Голокост-роману з набором відповідних літштампів. Сюжетні шаблони ослаблюють емоційне й інтелектуальне включення читача в тему, це ж ясно, правда? Одна з сучасних німецьких авторок вдало назвала такий нечистоплотний підхід до фіксації чужих страждань Шоа-бізнесом. Не ми вигадали, але ми підключилися до процесів. Перший експлуатаційний роман про Небесну сотню вийшов уже в квітні 2014 року, перша мелодрамка про АТО — уже вересні, перший роман-заплачка про окуповану Київщину — в червні 2022-го (я їх не називаю, свідомо).

Шекспір на війні

Може скластися враження, що писати про воєнні втрати — питання, що стає складним у контексті етики, але ні, воно і суто технічно складне, з погляду літератури. Більшість людей, які читають про війну, досвіду війни не мають, автори мусять апелювати до того, як собі уявляють цю конкретну війну читачі, десь почувши/прочитавши про неї. 

Володимир Рафєєнко у кінці 2022 року оприлюднює п’єсу «Мобільні хвилі буття» («Видавництво Анетти Антоненко»). Цей твір — про окуповану Київщину ранньої весни 2022 року, він базований на реальних історіях, розказує про тих, хто уцілів і хто загинув на хуторі між Бучею і Бородянкою. Підзаголовок п’єси латиною — «Слово стає тілом». Він нібито показує маршрут: реальні історії перетворюються на літературу, щоби література могла стати документом. Утім, окрім Бучі і Бородянки, у п’єсі є ще один сюжет, нам тут переспівують історії Офелії Шекспіра і «Ворона» По — історії про мертву наречену (і це виглядає доста недоречно). 

Чому про Бородянку мусить розказувати Шекспір? Тому що писати про масові загибелі на війні (як і про індивідуальні втрати) — так само психологічно складно, як і читати. Посилання на літературну традицію знижує цей тиск. Якщо ми порівняємо геноцид в Маріуполі з облогою Трої, то не тільки підкреслимо масштаби сучасної трагедії, але між нами і смертями-поруч стануть буфером десяток віків класичної літератури. 

Романи про сучасні війни, війни ХХІ століття, ті романи, які пишуть-перекладають англійською і вони стають бестселерами, майже всі вони відтворюють якийсь дуже відомий класичний топос про війну. Тому і стають популярними, бо читач уміє читати такі книжки. Що Багдад, що Троя — все давно і далеко. 

Халед Госсейні у книжці «Ловець повітряних зміїв» («Видавництво Старого Лева») пише про війну в Афганістані, розказує історію про двох хлопчаків-однолітків, один із яких врятувався втечею, інший — загинув, але жертвами війни є обоє. «Ловець повітряних зміїв» при цьому переповідає конче відому історію про Рустама і Сохраба із «Шах-Наме» (батько в бою убиває випадково сина).

Халед Госсейні, фото — Wikipedia

Та ж війна, роман Джойдіп Рой-Богатачар’я «Варта» переспівує історію Антігони. До нічної варти НАТО приходить афганська жінка і просить віддати для поховання тіло чоловіка, якого вбили під час спроби штурму військової бази.

Війна у Сирії, роман Халеда Халіфа «Смерть — важка робота» переспівує роман Фолкнера «Поки вона помирала». Двоє братів і сестра виконують заповіт батька: він волів бути похованим у рідному селі. Туди зазвичай пару годин дороги, але зараз вони їдуть три доби — через блокпости, через непідконтрольні території, під обстрілами, через постійну загрозу смерті. І батько — один із лідерів повстанців при цьому.

Халед Халіфа, фото — Wikipedia

Війну в Іраку пише американець Кевін Паверс. Його «Жовті птахи» — це дитяча лічилка про негренят, які пішли купатися у морі. Група комбатантів, які подалися на війну, смислу і змісту якої не осягають, гине — людина за людиною. Бартлу — 21. Поруч із ним служить Деніел Мерфі, йому 18. Бартл пообіцяв матері Мерфі, що не дасть малому загинути, а якщо вже таке станеться, то сам особисто повідомить про цю смерть. Обітницю Бартл порушив. Мерфі мертвий. 

Сергій Жадан пише «Інтернат» («Meridian Czernowitz») про бої за Дебальцеве 2015 року, відтворюючи контексти Книги пророка Єремії. Олена Стяжкіна пише «Мовою Бога» («Дух і Літера») про окупацію Донецька, переказуючи історію про руйнацію Ассирії… 

Війна в книжках пишеться, виходячи з уявлень про війну в інших книжках. 

Інтертекст у творах про воєнні втрати — спосіб прийняти смерть на війні, це різновид трауру. Розказати чужу історію чужими словами, перевести реальну смерть на рівень символу. Культурна пам’ять працює саме так: від людини до символу.  

Так працює пам’ять

Даня Дідік — Народний герой України (посмертно). Я не певна, що є в Україні людина, яка не знає його імені. Йому було 15, він загинув під час теракту у Харкові 2015 року. Відсилання до біографії Дані Дідіка можна знайти не в одному оповіданні Руслана Горового, Дідіку присвячена і його книжка «Тисяча і одна ніч війни» («ТаТиШо»). «Країна дітей» Жадана (та, що стала піснею) так само фіксує, осмислює і вшановує цю загибель. У 2019 році стартував проєкт «Так працює пам’ять», де вірші, які вшановували пам’ять дітей, які загинули на війні і зокрема Дані, ставали піснями. Це дуже вдалий випадок тактовної і чутливої меморіалізації.  

Данило Дідік

Загибель дитини на війні — тема, яка дає потужний емоційний відгук. Літератор, який береться до цієї теми, має бути щонайобережнішим і найчутливішим. Бо це завжди питання моральної готовності й етичної відповідальності автора!    

У березні 2022 року бурхливе обговорення в спільноті авторів дитячої літератури викликала українська книжка англійською мовою «Війна: Діти, які ніколи не прочитають книжок» Марії Сердюк («Моя книжкова полиця»). Вона розповідає 13 історій дітей, які загинули під час повномасштабної війни. Книжка ілюстрована, і це дуже натуралістичні, шокуюче реалістичні ілюстрації. Мертві тіла дітей, прошиті кулями і в калюжах крові — книжку презентували як кросовер, призначений і для дитячої, і для дорослої аудиторії, але вона оформлена як суто дитяча, і в цьому є проблема.

Десь у цей же час уже українською мовою виходить так само книжка-кросовер Лариси Денисенко «Діти повітряних тривог» («Видавництво»). Серед історій українських дітей під час війни (вони самі нам їх і розказують) є й ті, що розказані з-за межі смерті, історії дітей, які загинули, але повернулися, щоби засвідчити власну смерть. Усі розділи книжки Денисенко — документальні, реальні історії дітей цієї війни. Книжку прийняли і коректно сприйняли.

Питання не у статусі авторок, обидві дуже шановані люди у спільноті і працюють талановито, питання не у часі видання — обидві книжки вийшли однаково «зарано», питання не у цільовій аудиторії, споживач цих книжок точно перебував не в Україні на час їхнього видання. У чому питання? У меті: одна з книжок робить ставку на поінформованість про війну, інша — на шок і ретравматизацію.  

Книжки як місце пам’яті

Вшановуємо пам’ять полеглих ми зазвичай у спеціальних для того місцях, вони так і звуться — місця пам’яті. Музеї, меморіали, поховання. Переді мною лежать книжки 2022–2023 років, які самі по собі стали місцями пам’яті, вони саме не спосіб, а місце, де вшановують полеглих. Збірник оповідань Олександра Осадка «Жити не можна померти» («Видавництво Старого Лева»). Книжка видана по смерті автора, Олександр загинув під Краснопіллям. Щоденники убитого в Ізюмі Володимира Вакуленка «Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші» («Vivat») з передмовою Вікторії Амеліної, яка загинула під час бомбардування Краматорська. «69 спецій» Андрія Гудими («Видавництво Старого Лева») вийшли після загибелі під Бахмутом. Дебютний роман Ігоря Мисяка «Завод» («Темпора») залишиться єдиним твором автора. Меморіали можуть мати і такий вигляд — як книжки на полицях. Непафосно, точно і чесно.    

Читайте також: Письменник Володимир Вакуленко сховав свої записи перед викраденням