Микола Куліш: драматург, в’язень, теплохід

Українському драматургу Миколі Кулішу (1892–1937) випала ціла купа фірмових нещасть першої половини двадцятого століття. Від війни та неможливості вповні реалізуватися до несправедливого ув’язнення й страти. Але він не замкнувся у бідах — а використав те, що відбувалося з ним і навколо нього, для своєї парадоксальної творчості, у якій завжди залишалося місце не тільки для іронії, патетики чи фантасмагорії, а й для співчуття кожній людині.

Коли не щастить із навчанням, але щастить на війні

Микола Куліш народився 1892 року в селищі Чаплинка на півдні України, в злиденній селянській родині. Щоб Микола зміг вступити до чотирикласного училища (а це в тодішній російській імперії була ще навіть не повна середня освіта) в містечку Олешки, його симпатикам з-поміж учителів довелося спершу переконувати батьків, а потім збирати гроші на навчання. Взагалі, з освітою в училищі й гімназії в Олешках йому часто допомагали, але він все одно був «проблемним» і бунтівним учнем. Зрештою, гімназію закрили в 1913 році — Куліш не встиг її закінчити. 

Та на цьому «освітня удача» не припинилася. Коли він усе ж таки залагодив формальності та подав документи, щоб навчатися в університеті в Одесі, європейським континентом струсонула Перша світова війна. Микола Куліш опинився не в студентській аудиторії, а на фронті.

В історії східноєвропейських країн революції, війни за незалежність, громадянські війни та конфлікти за уточнення кордонів 1917–1920-х років дещо «затуляють» Першу світову. Між тим, вона була вельми важливою подією. Розпочала руйнацію старого звичного світу. Накреслила деякі лінії майбутніх змін і катастроф. Чи не Перша світова призвичаїла до масової жорстокості, спростила підготовку до погромів і репресій? 

Дехто з українських письменників 1920–1930-х пройшли через її фронти. Один із лідерів покоління, Микола Хвильовий, писав:

«Три роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я ніяк не ризикну, три роки Голгофи в квадраті».

Цей досвід добряче похитнув психіку Хвильового. Його майбутній приятель Микола Куліш пережив «Голгофу в квадраті» легше. Він навіть одружився з Антоніною Неввель і двічі став батьком, уже бувши у війську російської імперії. Та й зробив яку-не-яку кар’єру: здобув звання офіцера.

Додому

Перша світова війна на східному фронті поступово закінчувалась, але миру в Україні не було. Бійці, які дедалі активніше верталися додому, невдовзі вже опинились у веремії подій 1917–1921 років: спроба захистити незалежність України, боротьба за українські території росіян-білогвардійців і більшовиків, спроби втілити анархістський експеримент під орудою Нестора Махна, повстання, грабунки, мародерства, погроми й розстріли, аполітична оборона родини, сіл і міст, просто переховування від насильства.

Майбутній драматург Микола Куліш повернувся з родиною до міста Олешки. Територія на березі стратегічно важливої річки Дніпро під час боїв кількох армій не могла залишитись осторонь подій. До речі, й сьогодні, коли я пишу цю статтю, неподалік Олешків триває боротьба української армії проти російських окупантів. Маючи широкий вибір, до якої із сил пристати, Куліш зупинився на більшовиках. Саме в них бачив прихильників миру та сподівався, що вони швидко й радикально роздадуть землю селянам? Підтримав загальний настрій свого середовища? Хай там як, він мусив бути прихильником того чи іншого розуміння соціалізму.

Микола Куліш працював у більшовицьких владних структурах, воював у війську «червоних» проти «білих» та українських формувань. Зрештою, став членом Комуністичної партії (є версія, що під тиском).

Коли стаєш драматургом

Після настання довгоочікуваного миру Куліш працював у сфері народної освіти на півдні Радянської України. Оселився з родиною в Одесі. У цьому місті він зробив першу серйозну драматургічну спробу — п’єсу «97». Дія відбувається на початку 1920-х років, у дні голоду на півдні України. Герої намагаються вижити й борються за утвердження радянської влади та впроваджуваних нею нових правил на селі. 

Цю драму тепер не вважають великим творчим успіхом Куліша. По-перше, вона занадто стилістично проста. По-друге, «97» — заідеологізована, навіть досить агітаційна річ. Що взагалі притаманно радянським літературам 1920–1930-х років. Сьогодні читачам часто доводиться «перекладати» мову тогочасних реалій. Ідеологізація, загортання в химерний суспільно-політичний герметизм — одна з особливостей літератури тоталітарних часів.

Та в умовах Радянської України п’єса «97» мала успіх. Завдяки жвавості, ефектності діалогів та актуальності, завдяки вдалій інсценізації Театром імені Івана Франка. Зрештою, Куліш просто дебютував як один із перших драматургів нової доби після революції.

Микола Куліш давно мріяв писати. Хотів створити роман. Були віршовані й драматичні спроби. Але заважала то життєва невлаштованість і потреба заробляти хоча б на харчі, то війна і революція. І от нарешті. Хай і «автор однієї п’єси», та він заявив про себе. 

Та не все було так просто. Кулішу не щастило зосередитися на творчості. Перешкоджала важка й виснажлива, переважно «паперова» робота. Не сприяло родинне життя: стосунки з дружиною Антоніною охолонули. Чи то роман, чи платонічні взаємини з Олімпіадою Корнєєвою-Масловою (їхній слід залишився в листуванні, про яке слушно пожартувала поетка Дарина Чупат: «Коцюбинський на мінімалках») тільки ускладнювали ситуацію. Бракувало і «свого» літературного, театрального середовища, яке Микола Куліш міг би знайти лише в Харкові, тоді — столиці Української Соціалістичної Радянської Республіки.

На Харків Куліш і взяв курс. Його довго не відпускали з роботи. Була купа організаційних перешкод. Нарешті у 1925 році він — у столиці.

Столичні справи, літературні та не дуже

У Харкові гостро постало «квартирне питання». Місто, хай і велике, було інфраструктурно не дуже готовим до столичного статусу, натовпам приїжджих було ніде селитись. Утворювалися всілякі житлові комуни, люди розташовувались у напівпідвалах і підвалах, а, наприклад, поет Павло Тичина спав просто на столі в редакції. Був і такий вихід, як «ущільнення»: приміщення ділили на кілька менших, заселяли туди ще і ще. 

Родина Куліша (Микола, дружина, двоє дітей), як пише дослідниця Наталя Кузякіна, опинилась у маленькій кімнатці, відокремленій тонкою і низькою (не до стелі) стінкою від інтернату для підлітків. У будинку стояв дикий галас, відбувалися характерні криміналізовані розваги, крадіжки та з’ясування стосунків. Але Куліш примудрявся тут писати (стоячи, в коридорі), та ще й налагодив контакт зі складними дітьми, запровадивши в них хор.

Микола Куліш швидко інтегрувався в літературне коло, що ввійшло в історію під назвою «ВАПЛІТЕ» («Вільна академія пролетарської літератури»). Микола Хвильовий, Павло Тичина, Олекса Слісаренко, Остап Вишня, Аркадій Любченко, Олесь Досвітній, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Іван Дніпровський etc. — до цієї групи долучилося багато першорядних авторів.

В естетичному сенсі «ВАПЛІТЕ», мабуть, найбільше тяжіла до модернізму. У політичному — була в доволі обережній і поміркованій націонал-комуністичній напівопозиції (активно взаємодіючи з владою, працюючи в державних структурах та отримуючи субсидії).

Компанія однодумців, насичене ідеями столичне повітря, яка-не-яка стабільність — що ще треба, щоб нарешті як слід зайнятися літературою? Однак у Харкові були не лише «вогні великого міста». Знову — купа буденної, організаційної роботи, що з’їдала безліч часу. Інспектор у Народному комісаріаті освіти. Голова Українського товариства драматургів і композиторів з характерною для свого часу назвою УТОДІК — ця установа займалась авторськими правами, гонорарами. Участь у створенні журналів «Червоний Шлях» і «Літературний Ярмарок». Зрештою, Куліш певний час був президентом «ВАПЛІТЕ».

Точніше сказати, президентом «ВАПЛІТЕ» він став не в найкращий час. Ця група в середині та другій половині двадцятих років була втягнута в легендарну, але безперспективну «літературну дискусію». Суперечки про «масовізм» і «академізм», про розуміння марксизму, про орієнтир «на Москву» чи «геть від Москви» розбурхали пристрасті, залишилися в історії як вияв певною мірою антитоталітарної активності, але закінчилися погромом (а згодом й арештами та стратами) дискутантів. Це відбувалося паралельно з розгромом лівих, правих і націонал-комуністичних опозиційних груп у масштабі цілого СРСР. Наставав час активнішого закручування гайок, посилення цензури.

Читайте також: ВАПЛІТЕ: останні сторінки «літературної дискусії» Екземпляри ХХ | Chytomo – Усе про книги 

Головні п’єси Куліша

Та в цій колотнечі Микола Куліш написав головні п’єси, сформував свій стиль, де гротеск і абсурд неочікувано поєднуються зі щирою увагою до кожної людини. Magnum opus Куліша, найуніверсальніший текст — «Народний Малахій». Це історія про біль і екстаз утопії, про бажання змінити несправедливий світ. 

Провінційний листоноша Малахій Стаканчик, переживши великий стрес під час революції та війни та захопившись радикальними гаслами, вирішує взятися до «негайної реформи людини». Розробивши всеохопну концепцію змін і поєднавши в ній комунізм із християнством, Стаканчик рушає до столиці втілювати її. А потім проголошує себе «Народним Малахієм», «народним наркомом» та починає самотужки втілювати свої реформи в життя. Це дає очікувані плоди: абсурдні трагікомічні ситуації, сатиричні повороти, філософські питання та руйнування життя тих, хто спокусився на патетику «пророка».

П’єса віддзеркалила реалії часу. Революція та стрімкі перетворення в СРСР «збудили» всіляких прожектерів і маніяків-реформаторів. Деякі перші читачі й глядачі «Народного Малахія» навіть впізнавали в головному герої… себе. Наталія Кузякіна розповідає, що збереглася заява такого собі Сави Соколенка з Одеси з вимогою: «прошу автора пояснити, яким чином він довідався про зміст мого листа до тт. соціальних батьків у день моїх уродин… Звідки автору стало відомо про моє бажання бути Народним Наркомом».

Але в образі Малахія була й самоіронія: щось від самого Куліша, який бігав владними кабінетами, наївно намагаючись добитися покращень у сфері освіти чи подолати цензурні перешкоди в літературі. А щось — від цілого покоління революційних мрійників з фантазіями про «загірні комуни», які розв’яжуть проблеми людства.

«Народного Малахія» поставив геніальний режисер Лесь Курбас в експериментальному театрі «Березіль». За відгуками глядачів, вистава справляла дуже сильне враження. Що — логічно — закінчилося забороною. І все ж, вона ввійшла в історію як одна з вершин «Березоля» й української драматургії.

«Патетична соната» — теж ключова п’єса Миколи Куліша. Знову революція — сила, що підносить, і сила, що руйнує. Кохання під час суспільного виру. Проблеми відданості ідеям і людям. Активізм vs споглядальність. Межі людяності. Пристрасть і розум. Загроза розчарування після революційного сплеску. Вибір політичного напряму для зруйнованої країни. Усі ці питання Куліш подає з посиленою образністю, з інтермедіями та побудовою тексту від першої особи, з багатозначним (і навіть біблійним) символізмом, з ліричністю.

«Патетична соната» — дуже музичний твір. Насиченість музикою ніби перегукується з поезією Павла Тичини. Сам автор казав, що хотів зробити музику органічною конструктивною частиною п’єси, а не супроводом.

Читайте також: Павло Тичина: і міністр, і модерніст 

Поміж яскравих п’єс Миколи Куліша можна згадати й політично пророчий текст «Зона», і похмуру «Маклену Ґрасу», і «Мину Мазайла» — багатошарову комедію парадоксів радянської «українізації».

Маленька людина, швидкий теплохід

Можна лише фантазувати, що ще написав би Микола Куліш, якби слідом за ідеологічними обмеженнями не надійшла катастрофа 1930-х років. Проголошена Сталіним індустріалізація вилилася в масштабну колективізацію сільського господарства. Вона стала справжнім терором, вершиною якого став Голодомор 1932–1933 років. Є свідчення, що Микола Куліш, на відміну від декотрих інших письменників, які спершу вірили в переваги колективізації, одразу був налаштований скептично і чекав трагічних наслідків. Тридцяті роки стали для нього депресивним часом. 

Та й не лише для нього — в 1933-му наклав на себе руки Микола Хвильовий. Націонал-комуніст зробив гучний жест, беручи на себе частку відповідальності за провал соціалізму, як його розуміли українські революціонери-романтики, та постання тоталітарної репресивної системи, навіть за покоління народжених революцією письменників.

Дружина Миколи Куліша побоювалася, що він теж може вкоротити собі віку, й ховала від нього наган (масова наявність зброї у письменників — колоритна особливість епохи). Утім, «кому судилося бути повішеним, той не потоне». Куліша заарештували в грудні 1934 року. Це була хвиля репресій, що їй дало старт убивство Сергія Кірова в Ленінграді. На противагу подіям 1937 року, вона забрала менше жертв і була, як вважається, менш жорстокою. Та навряд чи заарештовані могли цим сильно потішитись.

Микола Куліш став одним з обвинувачених у «справі боротьбистів». Їм інкримінували й створення підпільної організації, й підготування теракту проти Сталіна, й інші позбавлені фактичного підґрунтя речі. Ми сьогодні не можемо точно знати, як відбувалося «слідство», яким був психологічний і фізичний тиск. Але, очевидно, умови були жахливі. Є інформація, що Куліш навіть написав заяву з вимогою, щоб його розстріляли. Зрештою, у «вироку» драматург отримав десять років одиночної камери на легендарних Соловках. А в 1937 році справу переглянули. І Миколу Куліша розстріляли в урочищі Сандармох у Карелії третього листопада.

Парадокси супроводжували постать Куліша й після смерті. У 1956 році радянська влада, яка знищила драматурга, «реабілітувала» його. Дозволила повертати читачам і глядачам його творчість. А в 1963 році на річці Дніпро навіть з’явився швидкісний теплохід на підводних крилах «Микола Куліш».

Варто перекласти:

1. «Народний Малахій»
2. «Маклена Ґраса»
3. «Патетична Соната»

Література:

1. Наталя Кузякіна. Траєкторії доль. — Київ: Темпора, 2010.
2. Антоніна Куліш. Спогади про Миколу Куліша / Микола Куліш. Твори у 2 томах. — Київ: Дніпро, 1990. – Т. 2.
3. Марко Роберт Стах. «Очима культури» № 33: Микола Куліш і джерела драматизму — https://kharkiv-nspu.org.ua/archives/3206
4. Леся Бондарчук. Микола Куліш, якого нам заборонила Москва. // Історична правда, https://www.istpravda.com.ua/articles/2022/12/20/162187/
5. Олександр Рудяченко. Микола Куліш. Хвора мрія потомленого людства. // Укрінформ, https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2831076-mikola-kulis-1-hvora-mria-potomlenogo-ludstva.html