Книжка про непоганих людей, які помиляються: Софія Андрухович про новий роман «Катананхе»

Видавництво «Комубук» опублікувало новий, четвертий, роман Софії Андрухович – «Катананхе». Авторка каже, що після «Амадоки» їй хотілося писати про буденність і створити щось мінімалістичне. Розповісти про час, коли війни більше не буде, а життя продовжуватиметься. Пропонуємо вам дізнатися про особливості процесу написання нової книжки та сенси, які авторка у неї закладала.

До речі, 10 червня в «Театрі на Подолі» в Києві відбудеться презентація роману «Катананхе» за участю авторки. Організатори літературного вечора спрямують весь прибуток від продажу квитків на потреби Збройних сил України.

– Ваш попередній роман «Амадока» був виданий у 2020 році. Найсвіжіший роман, «Катананхе», от-от вийде вже у 2024-му. Ми всі розуміємо, що між цими датами прірва. Як повномасштабне вторгнення росії вплинуло на вашу творчість і, зокрема, на ваш новий текст?

– Це настільки складне запитання, що, намагаючись на нього відповісти я, напевно, могла б написати цілу книжку. Тому що відповідь на це запитання повинна в собі містити безліч оповідей і описів, без яких нічого не вдалося б пояснити. Треба було б поділитися особистим досвідом — нічим не видатним, не героїчним, не феєричним, але особливим для мене, оскільки йдеться про єдине життя: розповісти про зміну життєвого укладу, про переступання через власні обмеження, про надзвичайну важливість місця, якому належиш, про складність покидати його навіть на короткий час. Про те, наскільки важливими стали буденні деталі: район Києва, в якому живеш, підслухані розмови підлітків, підглянуті сценки на вулицях, тополиний пух, крики серпокрильців. Про десятки подорожей на захід і на схід, з яких подорожі на схід — стократ бажаніші. Про десятки знайомств, зустрічей, розмов, ситуацій, про стількох людей, які виявилися важливими. 

Може, я й напишу таку книжку в майбутньому — мене давно (точніше, знову) приваблює ідея створення роману в жанрі автофікшн. Але тим часом спробую відповісти настільки компактно, наскільки це можливо. 

Роботою над романом «Амадока» я вичерпала для себе певні підходи в писанні та постала перед серйозним нерозумінням, куди рухатися далі. Було складно збагнути, яким чином я можу писати так, аби не повторюватись, а навпаки — випробовувати щось нове, експериментувати. 

Повномасштабна війна взагалі струснула усіма уявленнями про сенси. Після періоду розуміння, що писати взагалі неможливо і непотрібно, надійшли наступні усвідомлення — про неможливість писати так, як раніше, про складнощі намацування мови, про художність, про теми.

У кожному разі після періоду писання окремих есеїв на підставі реального досвіду, я дійшла до внутрішньої потреби створення художнього тексту. 

Фіксування дійсності необхідне, але воно може відбуватися в різний спосіб — не обов’язково через дотримування хронології, через опис реальних фактів. Певні вигадані події, опис вифантазуваних колізій може відображати внутрішні процеси й перетворення, свідчити про реальність навіть точніше, ніж спроби буквального переказу. 

Мені почало відчуватися, як ми (люди в Україні) дедалі глибше опиняємося заваленими подіями і їхніми наслідками, які складно називати, виявляємось затопленими почуттями, настільки комплексними та потужними, руйнівними й суперечливими, що їх майже неможливо окреслити. Людство недарма стільки століть повертається до древніх міфів: ось яка художність відповідає тому, крізь що сьогодні проходять українці. Химерні, надмірно жорстокі, неприродні, бентежні сюжети з різних міфологій світу оповідають про насильство, втрати, несправедливість, секс і смерть, про непередбачувані перетворення, які спричиняє травма (когось досвідчене робить каменем, когось — квіткою, когось — твариною чи потворою). Міфи дуже точно описують те, що відбувається всередині кожної людини, донині ці описи — точніші за будь-які наукові дослідження психіки. 

Після «Амадоки» мені хотілося створити просту річ, тиху річ: лаконічну, коротку, струнку, мінімалістичну. Було цікаво, чи впораюсь із таким завданням.

Хотілось писати про буденність: чи вдасться очуднити багатоповерхівки, ринок, станцію метро? Хотілось писати про час, коли війни більше не буде, а життя продовжуватиметься. Коли люди знову зможуть робити свої дурнуваті помилки — і знову намагатимуться розгребти їхні наслідки. Ось так і з’явилося «Катананхе». 

– Дія роману «Катананхе» відбувається незадовго після нашої перемоги. Але самої війни там небагато, а Київ, який ми бачимо в романі, дуже впізнаваний, тобто по суті він не особливо змінився. Чи можна сказати, що це і є, у якомусь сенсі, вашим визначенням перемоги: здатність повернутися до наших особистих невеликих радощів та трагедій без однієї великої глобальної трагедії навколо?

– Думаю, так. Ідеться про те, з чим ми залишимося внутрішньо, що відбудеться з нашою людяністю — і на що спроможемося далі. Неможливо очікувати, що потворні події, які щодня руйнують психіку такої кількості людей, можуть вплинути добре. Варто розуміти, що війна спотворює кожного з нас, хочемо ми цього чи ні. Рани змушують людей закриватися, травмованість перекриває доступ до почуттів, провина обертається агресією щодо близьких. 

Читайте також: Випадаючи з мап: Лія Достлєва про Україну в деколоніальному дискурсі

Вимріюючи недалеке майбутнє, я намагалась залишатися реалістичною. Уявляла, яким чином пережите впродовж цих років відображатиметься на нашому подальшому житті, на рішеннях, які ми ухвалюватимемо, на стосунках. 

Мені дуже хочеться вірити у можливість спільного переростання болючого і нестерпного досвіду, хочеться вірити в те, що цей досвід буде сумісним із життям. Що ми спроможемося бути достатньо уважними, аби не забувати. Але зуміємо також приймати та пробачати, долати те, що вважаємо розривами: між людьми, які залишилися і виїхали, які воювали і ні, які втратили надто багато — і тими, які втратили менше.

Пишучи «Катананхе», я намагалась бути свідомою тих небезпек, що походять із нас самих — і яких аж ніяк неможливо уникнути, хіба що трохи пом’якшити, уважно в себе самих вдивляючись.

Фото — Анна Грувер

– Зараз як ніколи важливо говорити про Україну у світі. Ваш роман, безумовно, незадовго знайде своїх читачів і там. Чи є якесь повідомлення, яке ви хотіли передати своїм текстом людям з інших країн? І якщо так, то яке воно?

– Мені не хотілось би спрощувати своєю відповіддю розуміння роману. Все як завжди: трактування залежить від читача. Пишучи, я вірила у своїх персонажів, відчувала їх. В певні моменти вони самі диктували мені перебіг подій, розповідали про себе. Коли створюєш героїв і їхні світи, надзвичайно переймаєшся ними — інакше це не працює. 

А тепер мені залишається лише мріяти та сподіватися, що й читачі відчують небайдужість до цих героїв, вболіватимуть за них, дратуватимуться через їхні вчинки або особливості, впізнаватимуть себе — або навпаки. Хочеться, щоб читач пережив пригоду: бентежну, сповнену фрустрації, смішну і зворушливу, особливу. Щоб найвіддаленіший географічно читач бодай на мить відчув близькість до описаних персонажів, до місця, в якому вони живуть, до їхнього досвіду. 

Так, вийшло, що десь в основі цієї історії лежить пережита персонажами війна, тож це оповідь про її впливи й наслідки. Але найголовніше повідомлення — це нагадування про те, що всі люди схожі та прагнуть тих самих речей, але кожна людина є нескінченно цікавою навіть у своїй передбачуваності. 

Мене до кісток пробрали слова чоловіка з села Гроза, який втратив під час російського ракетного удару всю свою родину. Він сказав, що все одно вірить, що більшість людей на світі — добрі. «Катананхе» — книжка про непоганих людей, які помиляються.

– Квітка катананхе, і квіти загалом, одні з головних символів роману. Але іншим не менш важливим символом є собаки. Їх у романі справді багато. Псів Актеона можна потрактувати як символ нашої інтимної пристрасті, яка нас врешті-решт знищує. Але собаки в романі також рятують: життя, стосунки. Ви могли б розкрити цей образ більш детально?

– І рослини, і тварини, вся жива і нежива природа дарують нам безліч метафор для розуміння себе самих.

Щоб зберігати здоровий глузд, іноді корисно почути, як навколишній світ розмовляє з тобою.

Рослини, що продовжують квітнути й проростати навіть із сухого ґрунту, що жертвують своїми старими пагонами, аби напувати молоді. Рослини, які випинаються з-поміж мушель померлих молюсків, із дна території, яка раніше була Каховською ГЕС. Часом дані людиною імена рослин чи явищ виявляються поясненнями, трактуваннями, вказівниками. 

Собака насамперед — це символ безумовної любові. Любові, яка пробачає, яка існує попри все, що може спіткати. Собака — найточніший вловлювач емоцій. Людина може не розуміти своїх почуттів, але собака розумітиме, відображатиме й випромінюватиме їх найтонше. Собака потребує і вміє бути в контакті, у зв’язку.

Міф про Актеона серед іншого — це оповідь про обернену проти себе агресію, про самознищення. Історія про те, що за певних обставин втілення відданості й безумовної любові (яким би могла й повинна бути людина для себе самої та для своїх близьких) здатне обернутися проти об’єкта своєї відданості. Думаю, це одна з основних небезпек, яку породжує досвід війни.

– 10 червня в столиці, в «Театрі на Подолі», відбудеться презентація роману «Катананхе». Наскільки такі живі зустрічі з читачами та читачками важливі для вас як письменниці? Які приємні сюрпризи очікують на гостей презентації?

– Зустрічі з читачками й читачами — це щось найінтимніше й найскладніше для мене. Кожна зустріч — непередбачувана, наскільки б запланованою не була, і щоразу має важливі наслідки. В такий час, як зараз — це важливе джерело сили, взаємної підтримки. Доказ того, що ми поруч, що ми разом: намагаємось одне одного розуміти. І навіть розуміємо часами. 

Презентація «Катананхе», що відбудеться о 19:00 в Театрі на Подолі 10 червня, заповідається особливою, бо на сцені відбуватиметься взаємодія з двома надзвичайними й дуже різними жінками. Цікаво, що з обома мене поєднали подорожі. Ми будемо розмовляти про роман із Мирославою Барчук, чиї спостереження і міркування завжди надихають мене, пробуджують і дарують насолоду. З Мирославою і ще кількома друзями ми кілька місяців тому побували в подорожі Чернігівщиною. 

А ще для мене велика радість, що на сцені разом із нами з’явиться музикантка Ірина Лазер, Mavka. Ми познайомились випадково, опинившись поруч в автобусі, який рухався додому, в Україну. З першого погляду було зрозуміло, що нам буде цікаво. Я з трепетом передчуваю ті об’єм і фактуру, які створять для нас голос і музика Іри, передчуваю занурення у незнаний вимір. 

Мені дуже хочеться розділити цю пригоду з усіма охочими. Тим більше, що вся сума, зібрана з продажу квитків на презентацію, буде перерахована на волонтерський рахунок Андрія Любки — на автомобіль для військових. Приходьте, будь ласка — ви зробите добру справу і вам будуть дуже раді.

Читайте також: Чи зберігається інтерес до української книжки? Нотатки з Варшави

10 червня в «Театрі на Подолі» в Києві відбудеться презентація роману «Катананхе» за участі авторки Софії Андрухович, модераторки презентації, журналістки, публіцистки і телеведучої Мирослави Барчук, а також композиторки і виконавиці електронної музики Ірини Лазер (Mavka), яка супроводить подію своїми музичними творами. Увесь прибуток від продажу квитків організатори передадуть волонтерській ініціативі Андрія Любки і спрямують на придбання авто для одного з підрозділів Збройних сил. Квитки можна замовити на сайті театру. Потіште себе приємним вечором і заразом допоможіть фронту!

Підготовлено за сприяння державної установи “Український інститут книги” за кошти державного бюджету України.  Авторська думка може не збігатися із офіційною позицією державної установи “Український інститут книги”.