Луцьк

Вправи на свободу. Юлія Федорчук про функції літератури під час війни

13.09.2024

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Юлія Федорчук – польська письменниця і літературознавиця. Цього року вона взяла участь у найбільш масштабній літературній події в Луцьку – IV Міжнародному літературному фестивалі «Фронтера».
Спеціально до цього заходу авторка написала та виголосила промову про літературу під час війни. Юлія розповіла про автобіографічний вимір свого писання і стосунки з Україною.
Читомо публікує повний текст промови письменниці.

Вправи на свободу

Коли я почала складати в своїй голові цей текст, до мене повернулися перші тижні після 24 лютого 2022 року, той інтенсивний час, коли реальність війни, що триває в Україні з 2014 року, нарешті дісталася й до нас. Пам’ятаю, як не могла зосередитись на жодній роботі. Усі вимушені інтелектуальні зусилля, не пов’язані з війною, були тортурами, зліпити кілька зв’язних речень на «довоєнну» тему стало непідйомним завданням — а ми ж спостерігали за тим, що відбувається, з безпечної відстані. Ми були з того комфортного боку. Лише фізична активність давала полегшення, тому, як і багато інших людей у ті насичені тижні, я намагалась бути чимось корисною — це був справжній «фестиваль турботи» (цю фразу я позичила з п’єси “Good mourning, dziewczyny” Рози Саркісян), а моя звична робота, тобто читання, мислення й писання, здавалася абсолютно непотрібною, навіть абсурдною.

Пам’ятаю, що багато годин я проводила приклеєна до новин, огорнутих туманом, з якого проступали картини страждань і злочинів. У моїх соціальних мережах домінувало «мислення війною» (цей зворот я вже позичила в польського автора, Адама Ліпшиця). Кожен прагнув висловити найвлучніший діагноз, продемонструвати найкращий доказ солідарності, похвалитися проникливістю чи чутливістю, що мовою соціальних мереж зазвичай означає критику чужих діагнозів, оскарження чужих доказів і применшення чутливості інших. На емоціях я писала щось кілька разів, одразу це видаляла, а потім відчувала тільки параліч. Водночас я була свідома особливої неадекватності моїх емоційних реакцій, враховуючи моє відносно комфортне становище. Моя історія про той час не така важлива чи потрібна, як історія людей, які в той час були в Харкові, Києві, Маріуполі, Луцьку чи Львові, але у мене є саме ця історія.

 

Приблизно через місяць після початку війни на шпальтах «Dwutygodnika/Двутиґодніка» вийшов прегарний текст Андрія Любки «Війна — не час для літератури». Назва була співзвучна з моїм настроєм, але зміст зрештою провадив деінде. Звісно, під час такого потужного потрясіння, яким є війна, література відходить на другий план — є нагальніші справи, спершу потрібно просто вижити, вберегти рідних. Але це не означає, що книжки зовсім втрачають сенс. Любка писав про людей, які виїжджаючи з оточеного Києва, брали з собою тільки маленький рюкзак, а в цьому рюкзачку, серед найважливіших речей — книжки. Уже через два тижні після початку війни, 10 березня, поновила роботу перша львівська книгарня, не для заробітку, а для того, щоб стати до боротьби, бо «наша країна, — писав Любка, — воює в тому числі й за право писати, видавати і читати книжки українською мовою». А ще у кризові моменти людям необхідні історії, вони потребують якогось сенсу, пояснення, можливо, ще більше потребують поезії. Любка писав про це дуже проникливо: «У мить найбільшої тривоги раптом згадуються слова й цитати з улюблених віршів, вивчених ще на уроках у школі (…). Це неможливо пояснити, але саме в мить таких грандіозних потрясінь поезія стає матір’ю всіх мистецтв, кодою, що промовляє в самісіньке серце. Мовби відновлюється її найдревніша суть, коли перші шаманські бубоніння навколо вогнища були покликані лікувати душу й звільнити її від злих духів».

 

Завдяки тексту Любки я усвідомила, що ставкою у боротьбі є не лише перемога (це, звісно, найголовніша й основна мета), але й — парадоксально — свобода від війни.

Війна не може підпорядкувати собі все, захопити всю нашу уяву й вітальні сили, звести глибину й складність людського життя лише до одного завдання.

Коли усе мислення редукується до «мислення війною», людське існування маліє: «Я ненавиджу війну саме за те, що перетворила мене з людини на мішок із м’ясом і кров’ю, на ціль, на одну з сорока мільйонів цілей в прицілі російського солдата», — писав поет.

 

Звісно, є ситуації, коли немає вибору і простору для міркувань про нюанси життя, але є й багато ситуацій, коли можна і варто боротися саме за цей простір. Парадоксально, саме завдяки письменникам і письменницям з України, часто близьким знайомим чи подругам, я певною мірою повернула собі віру в цінність моєї роботи. Навесні 2022 році інша моя подруга, перекладачка моєї прози англійською, Анна Заранко, написала мені в мейлі: «Well, I think the writer’s job is to write» («Гадаю, що робота письменниці — писати»). Тоді під впливом цього речення з мене вийшов перший після довгої перерви текст: 

 

Cold

pracą poetki jest pisać, mówi przyjaciółka

tak jak pracą piekarza jest pieczenie chleba

nawet kiedy spadają bomby, powinnaś pisać

może zwłaszcza wtedy, kiedy ludzie pogubieni

w lesie mówią cold, she is so cold o towarzyszce

drogi, która właśnie teraz u kresu podróży z kraju

gdzie zamiast deszczu spadają bomby do kraju

który znajduje się w Europie położyła się

na brązowych obrębionych mrozem liściach dębu

tak jak pracą kuriera jest dostarczyć pizzę

inżyniera pobudować mosty, ty powinnaś pisać

o mężczyźnie z lasu, który ma jeszcze działający

telefon więc ryzykuje i dzwoni po pomoc

dla kobiety, która nie chce już dalej iść tylko

zasypia na inkrustowanej diamentami ściółce

kiedy mężczyzna mówi do słuchawki cold, she is
so cold może właśnie przede wszystkim wtedy

 

[Cold 

a poet’s job is to write, says my friend

just as a baker’s job is baking bread

even when bombs are falling you ought to write

perhaps even especially when people lost

in the woods are saying cold, she is so cold of their traveling

companion who at this very moment at the end of her journey

from a land where bombs fall instead of rain

to a land that is located in Europe has lain down

on the brown oak leaves rimmed with frost

just as a delivery driver’s job is to deliver pizza

and an engineer’s to build bridges, you should write

about the man in the woods whose phone is still

working so he takes a risk and calls for help

for a woman who refuses to keep walking but instead

is falling asleep on the diamond-encrusted leaf litter

when the man says into the receiver cold, she is
so cold perhaps above all at precisely such a time 

(tłum. Bill Johnston)

 

Сподіваюсь, у цьому вірші прочитується самоіронія й критичність до власної спроможності, свідчення усіх сумнівів, про які я писала вище. Вірш стосується війни в її ширшому розумінні, змальована тут сцена мала місце у Біловезькій пущі восени 2021 року, тобто незадовго до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. На польсько-білоруському пограниччі, моєму улюбленому регіоні Польщі, у прегарному, дикому, безцінному з природничої точки зору лісі, з’явилися розгублені люди — це були мігранти (переважно з Близького Сходу й Африки), які стали інструментом в руках білоруського режиму — і намагалися дістатися до Європи. Ці люди опинялися між польськими й білоруськими прикордонниками, і їх неодноразово перекидали через кордон туди й назад. Часом вони тижнями блукали зимовим мокрим лісом — люди пустелі, для яких тамтешня місцевість і кліматичні умови, принаймні в ті перші місяці, вочевидь, стали справжнім шоком. Слова, які я у вірші наводжу англійською, прозвучали під час телефонної розмови, коли наляканий чоловік намагався покликати допомогу для своєї матері. За велінням долі в той момент я була поруч із рятувальником, який прийняв цей виклик, але подорожні знаходились у т.зв. «зоні», тобто смузі виняткового стану, до якої медики не мали доступу. Тієї осені я кілька разів поверталася на Підлясся, намагаючись, що ж тут удієш, писати. Ситуація на кордоні змінювалась, але майже через три роки після тих подій криза досі триває.

Ні, писання — це не така ж робота, як і випікання хліба, можливо, не настільки важлива. Але це саме те, що вміють робити письменниці.

У записаному кілька місяців тому інтерв’ю для Радіо «Opole» Галина Крук висловлювалась у співзвучному з Андрієм Любкою тоні, може, навіть іще радикальніше. Поетка, яка має нині статус міжнародної зірки і використовує це для нагадування світу про Україну, сказала, що поезія дає змогу вберегти людство: «Тобто залишитись із тим баченням світу, в якому література і далі має значення». Збереження цієї надії — що наші книжки, історії й метафори мають значення — ключова річ для виживання. У трагічних ситуаціях важко вірити в силу слова, але цю віру не можна втрачати, бо це б якоюсь мірою означало поразку.

 

Крук розглядає дві різні функції поезії, і саме від цього поділу я б хотіла відштовхнутися у другій частині своїх міркувань. Перша з цих функцій — архівування. Люди пишуть, щоб ушанувати пам’ять тих, хто загинув, щоб пам’ятати власний суб’єктивний досвід цього часу. Це поезія не форми, а змісту — «швидкий спосіб опису реальності», іноді — терапія. Під час війни ситуація змінюється настільки швидко, що коротка форма вірша здається особливо зручною. Коментуючи власний звичай публікувати вірші в соціальних мережах, Галина Крук говорить по потребу швидкого реагування: іноді треба сказати щось зараз же. Думаю, що право на таку реакцію мають люди, які справді безпосередньо проживають цю ситуацію: тоді роль «фестивалю турботи» — це вислухати.

Друга функція поезії, якщо я добре розумію слова Галини, — це дбати про те, щоб не згасло світло. Це світло необхідне для збереження надії, і воно жевріє вже в самому факті, що поетки пишуть, книгарні працюють, читачі обирають вірші, а отже, ведеться людська розмова, необов’язково й не завжди прямо пов’язана з війною (чи війнами).

Думаю, що цей простір свободи, який дає література, безцінний. Я вірю, що він допомагає зберегти автономність мислення і снагу уяви.

Під час однієї з лекцій, прочитаній у Гарвардському університеті в академічному році 1981/82 (в рамках престижного циклу Чарльза Еліота Нортона) Чеслав Мілош розповідав американським слухачам про польську поезію часів Другої світової війни. З Лютого 2022 року у мене з’явилося значно більше симпатії до нашого Нобелівського лауреата, я краще розумію вперте наголошування на особливому баченні, доступ до якого ми маємо саме тут, у нашому закапелку Європи; гадаю, автору «Поневоленого розуму» сподобався б популярний останнім часом вираз «westsplaining». Попри це, я не впевнена, що його діагноз на цьому етапі буде корисним. Мілош переконував, що війна спрощує все, з мовою включно: «Вона повертає собі найпростішу функцію — стає інструментом для конкретної мети. Тобто ніхто не сумнівається, що мова має називати дійсність, яка об’єктивно існує, масивна, осяжна й жаска в своїй конкретності» («Свідчення поезії», 81). Звісно, «поезія змісту» буває необхідною, але світло є й деінде: в експерименті, в гуморі, в грі. Перед лицем мультикризи, в якій ми живемо — тепер я вже ставлю нас усіх на один бік — є потреба не лише у свідченні, але й в уяві, яка відкриє шлях до якогось майбутнього, іншого, ніж те, на яке світ, схоже, приречений. Ще нам потрібні просто усмішка і плач, радість відкриття нових можливостей мови (і буття), почуття спільноти, але й досвід відмінності. Люди не ідентичні, не думають, не відчувають і не говорять однаково, це цінність, яку ми не можемо дозволити у нас забрати.

 

Про це цікаво говорила нещодавно режисерка Роза Саркісян (яку я вже вище згадувала) в інтерв’ю Барбарі Кліцькій. Саркісян звертає увагу на те, що війна трактує митців інструментально. Говорить про «деколонізацію уяви» і спротив ефекту рівності перед лицем великої катастрофи. Це велика й складна тема, що стосується також питання західних очікувань від письменників з України чи — ширше — Східної Європи. Вони часом проявляються в інституційних «замовленнях» таких, а не інших типів художнього висловлювання. Однак зрештою поезія діється поза інституціями.

 

Вона діється, наприклад, у художній мові Рози Саркісян, яка написала свою першу п’єсу польською, але це польська, густо помережана українською мовою і трохи вірменською і азербайджанською (мисткиня народилася в Нагірному Карабасі, її другим домом був Харків). Вона діється також на фестивалях, перед натовпом слухачів, але і в тихому самотньому читанні, коли якийсь вірш раптом набуває для когось особливого значення. До мене останнім часом промовляє цей добре відомий вірш Сергія Жадана (наведу тільки початок):

 

А що робить цей чоловік?

Пише вірші.

 

Розкладає їх при столі.

Доточує.

 

Ніби чинить дитяче взуття (…)

 

Також я зберігаю в своїй пам’яті уривок, який повертається «як відображення в дзеркалі» у вірші Ії Ківи (у перекладі Анети Камінської) і кілька відкритих по-новому віршів Александера Вата («Вогонь зірок і вогонь із кісток/ наших: спільний вогонь»). Під впливом нових збірок Форреста Ґандера, Наталі Діас і Хуани Адкок я сама почала писати інакше. Писана тлапанекською мовою поезія Увера Матюваа перевернула мою картину світу, хоча я читала її в іспанських і англійських перекладах, вірш «Solei et Chair» Рембо, який я не без зусиль зрештою подолала французькою, дав мені звучання й образи, які започаткували в мені якийсь глибинний процес — я ще не знаю, куди він мене заведе.

Іноді трапляється, що вірш промовляє до величезного грона людей, однак переважно поезія — це мова меншості, але цінна вона само собою.

Одна із моїх учительок, американська поетка Бренда Гіллман в котромусь зі своїх есеїв наводить приклади «мов меншості», створених для того, щоб уможливити вільну комунікацію в якійсь загрозливій ситуації. Один із таких прикладів — нюйшу, своєрідний код, яким близько 400 років користувалися жінки на півдні Китаю, щоб чоловіки не змогли зрозуміти написаного. Інший приклад — фрістайл, який практикували рядові солдати під час обтяжливої служби в Іраку. Поезія має в собі — можливо, лише іноді — щось із такого коду спротиву, думаю, що саме тому вона супроводжує нас від самого початку цивілізації, і попри циклічне повернення пророцтв про її наглу смерть — вона живіша всіх живих.

 

Поезія — це ще й міжлюдські ситуації, які навколо неї творяться, як, скажімо, той факт, що я мала можливість приїхати до Луцька, за яку від усього серця дякую. Півтора роки тому завдяки поезії я опинилася в Брюсселі, ми тоді виступали разом із Галиною Крук, а після читання пішли випити. Ми говорили про багато всього, але в моїй пам’яті залишилась одна деталь: Галина сказала, що намагається сортувати сміття у себе вдома у Львові, хоча часто важко повірити, що це має якийсь сенс, враховуючи нищення, що стосується не лише людей, але й тварин, полів і лісів — усієї екосистеми. Нищення війною землі ще дошкульніше в контексті планетарної загрози, пов’язаної зі зміною клімату, втратою біорізноманіття й дедалі небезпечнішою водною кризою. Стійкість турботи, про яку говорила Галина справила на мене таке враження, що мені захотілося написати про це вірш. Я намагалася — не вдалося (може, почасти через ті причини, які я згадувала в першій частині цього тексту), але та розмова залишається в мені й оживає, коли я слухаю інтерв’ю, в якому Галина говорить про страждання дерев і всієї не-людської природи, або коли читаю у вірші Ії Ківи: «ми ж вбиваємо в землю кульгавий танок/ як вбивають війну у життя кожного дерева».

 

Читайте також: Галина Крук: Ось для чого завжди була література

Я думаю, що сила впливу поезії полягає ще й у тому, що її неможливо назвати, запрограмувати, замовити. І вважаю, що саме в цьому надія.

 

Читайте також: Ія Ківа про поезію як оборону людяності