Галина Крук: Ось для чого завжди була література

Українська поетка Галина Крук виступила на мистецькому фестивалі asphalt Festival 2023 у Дюсельдорфі з промовою про важливість мистецтва та літератури під час війни, межі нормальності та випробування, які падають на плечі сучасних українців. Подаємо текст промови повністю.

Рік тому, виголошуючи промову на Берлінському літературному фестивалі, я завершила її фразою, що жалкую про те, що поезія не вбиває. Ця промова стала програмною і була перекладена багатьма мовами і видана в багатьох країнах. Моє бажання, щоб поезія убивала, стало відправною точкою багатьох подальших розмов та інтерв’ю скрізь, де мені доводилося бувати. Мій жаль за тим, що поезія не може бути караючим знаряддям чи навіть інструментом самозахисту, сприймався у більшості благополучних європейських країн як щось загрозливе і неконвенційне. Ну бо ж у цивілізованому світі кілька попередніх поколінь доклали максимум зусиль для вироблення й дотримання правил і законів мирного співіснування, намалювали червоні лінії, за які не можна переступати для загального блага, агресія не толерується, війна була винесена за дужки європейського майбутнього, за кордони цивілізованого світу.

І раптом виявилося, що такий підхід уникання і гасіння агресії не лише не працює, а що гірше – не розрізняє агресора і його жертву, виносить за дужки їх обох, того, хто напав, і того, хто захищається. Бо якщо винести все це за межі нормальності і дивитися з безпечної відстані, то в якийсь момент перестаєш розрізняти, хто почав, а кому нічого іншого не залишилося, що було причиною, а що наслідком.

Бо коли Росія використовує слово «пацифікація», то добре освіченій людині із культурним бекґраундом латинської мови це звучить як «умиротворення», «замирення», «заспокоєння», заколисуюче, як Пацифік (океан), і правильно як «пацифізм». Ми оцінюємо інших відповідно до своїх власних уявлень про світ та своїх ціннісних орієнтирів. Саме тому українці до останнього не вірили в можливість повномасштабного вторгнення росії, бо міряли її своєю міркою європейської ліберальної та демократичної країни, яка не може зрозуміти логіки й агресії імперських завоювань.

Європейський пацифізм розпізнає пацифікацію як щось споріднене, як один із методів, хай навіть із дещо брутальним колонізаційним присмаком, але ж – задля такої благородної цілі, як мир. Європейський пацифізм розпізнає гасло «ми проти війни» російських утікачів від війни як правильне і близьке собі і очікує такого ж від українців. У цій термінологічній системі, якщо я не декларую, що я проти війни, значить я «за». У цій термінологічній системі не враховано, що якщо Україна буде проти війни, то зникне не війна, а Україна. Війна – жахлива штука, яка руйнує усі гуманітарні надбання людства: душу, довкілля, економіку, взагалі все. Отже, як нам пропонують, треба негайно домовлятися: підставити другу щоку, віддати око і зуб, відмовитися від захоплених та окупованих росією українських територій. Хтось же мусить бути мудрішим, кажуть нам.

Хороший людяний месидж, який більшість із нас не раз чули в дитинстві від люблячої матері, коли не могли поділитися чимось зі своїми братами-сестрами. Мати-Європа любить нас обох однаково, вона намагається бути об’єктивною і безпристрасною. Мати-Європа засліплена материнською любов’ю: зухвалість і агресію вона бачить як волюнтативність і харизму, бажання привласнювати чуже – як дитячу хворобу росту, а порушення кордонів – як наслідок величі. Оця накладена матриця великої родини поверх скріпленої кров’ю не одного покоління мапи сучасної Європи, не дозволяє бачити монстрів колоніалізму, тоталітаризму, рашизму, вибудовує хибні очікування щодо гуманності, раціональності та передбачуваності їхньої поведінки. Так, ніби те, чого ми не готові бачити, для чого у нас нема інструментів опису, чого ми не допускаємо в своїй уяві – не існує.

Ось так ми опинилися за кордонами нормальності, за межами цивілізованого світу, на узбіччі історії, яка мислить категоріями абстрактного і загального, а наші втрати подає як розхідний статистичний матеріал. За останні 16 місяців я не можу позбутися відчуття, що ми є учасниками якогось жорстокого і кривавого реаліті-шоу, вибудуваного за всіма сценарними законами: підтримування інтересу публіки постійною ескалацією насилля та урізноманітненням асортименту випробувань для українців, непередбачуваністю розв’язки та зберіганням інтриги до останнього. Цікава для зовнішнього спостерігача адреналінова гра на виживання, в якій можна роздивлятися жертв впритул, жахатися чи сумніватися в переконливості декорацій смерті, вірити-не вірити, дискутувати, донатити, відвертатися, думати, чи не час уже сказати слово «стоп». О Боже, ми забули домовитися про слово «стоп», воно тут не працює.

Війна не є сюжетом, який можна відмотати до нульової точки, переграти, проінтерпретувати по-інакшому, дати ще одне життя загиблим. Це не реаліті-шоу, не мережева гра, і навіть не цивілізаційний експеримент.

Ваша культура навчилася захищатися від неприємних фактів, ваші налаштування соцмереж мають обмежувачі для неприємного чутливого контенту, які бережуть вашу людяність. Звісно, жорстокість та агресія і надалі користується великим попитом на ринку розваг, вона лоскоче нерви та зумовлює викиди адреналіну, даючи шанс людському тваринному відчувати себе живим, природа агресії та зла непокоїть думки дослідників та митців, змушує вдивлятися в прірву жаского. Але лише до того моменту, доки все це – на безпечній відстані, за плазмою екрана, в минулому, яке уже нікому не загрожує поверненням. Донедавна ми, українці, теж жили в такому світі, де війна є частиною культури. Реальна війна такою не є.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії ми опинилися всередині чийогось диявольського задуму, в незворотньому часі, в реальності, яка відбувається за зовсім негуманними правилами, смертельно вражені щораз більшим та підступнішим злом. У нас теж є бажання відмежуватися від цього зла, не брати в ньому участі, не грати в ці ігри, заступити за межу, за якою буде безпечно, але виявилося, що такої межі для нас не існує. Пацифізм і гуманність не заважає війні існувати і вбивати нас, не рятує від загибелі дітей, не уберігає нас від екоциду чи глобальної та зумисно організованої екологічної катастрофи через підрив греблі Каховського водосховища. Події розгортаються стрімко і непередбачувано, захоплюючи щораз більший масив реальності. Я не хочу вас лякати, це не мій жанр. Як писав колись бароковий поет Джон Донн, коли від Європи відколюється частина материка, вона меншає, бо ніхто у світі не є як острів. Як реактуалізував цю фразу Хемінґвей, подзвін, який ми чуємо в часі війни, насправді по кожному з нас. Подзвін – це частина культури.

Свого часу Геґель у «Лекціях з історії філософії» доходив до крамольної думки, що війна необхідна кожному поколінню, оскільки сприяє очищенню мислення і ревізії уявлень про світ, дає імпульс для чогось нового і зрештою часом становить саму логічну структуру цього світу. Якщо вийти за рамки безособових теоретичних понять і говорити про конкретні реалії, то важко заперечити, що війна є надто болісним способом очищення і перегляду відмерлих істин, порожніх понять, застарілих уявлень та хибних цінностей. Так, вона робить суспільні зміни динамічнішими, але за цю динаміку доводиться платити надзвичайно високу ціну тисячами загиблих і мільйонами біженців. Ми можемо теоретизувати про це, доки ми на безпечній відстані від війни, доки вона не стосується нас самих, доки ніхто з наших близьких не гине. Перебуваючи всередині війни, на її території, теоретизувати не вдається.

Як екзистенційна криза війна ставить людину в ситуацію, коли треба робити вибір, і дуже часто не дає часу і можливості ані зважити й обдумати його, ані дистанціюватися від обставин та оцінити їх належно… Тож фактично це вибір без вибору. Коли ми зіштовхнулися з війною, багато людей стали заручниками своїх гуманних уявлень, війна ж виявилася жорстокою, абсолютно нелюдяною і зовсім несправедливою. Для мене особисто перші тижні війни й жорстокості стали часом переосмислення знань, які я отримала від людей з покоління моєї бабусі: я чітко зрозуміла, що розповіді про жахіття НКВД на заході України у 1939 і 40, 41-му роках не перебільшені, як могло видаватися раніше. Так відбувається корекція уявлень про війну і у зворотний бік — актуалізація і нове осмислення наших знань про минуле. Що може протиставити людина війні — конкретна людина конкретній загрозі своєму життю, конкретній втраті — близької людини, дому, усталеного життєвого трибу?..

Найдієвішим механізмом стримування людини й суспільства від війни, який сформувала цивілізація, є культура. Її вплив, зрозуміло, набагато складніший порівняно з іншими стримуючими факторами. Культура працює в межах не одного покоління, в контексті певної тяглості — з метою стримування насильства, вирішення суперечок мирним шляхом без претензій на гегемонію, узурпацію чи зазіхання на чужі території. Відтак культура є відповідальною. Пригадую, у дискусіях з російськими авторами постійно доводилося чути закиди, що українська література занадто політично заангажована, наші літератори надзвичайно заідеологізовані та фокусуються не на чистому мистецтві, а на суспільних процесах, які нібито не заслуговують такої уваги. Проте, як ми вже зрозуміли, у російському випадку таке самоусування діячів культури від можливостей превентивного гуманного впливу на суспільство, рутинного процесу поширення відповідних цінностей стало фатальним — передовсім для нас — і відгукнулося вкрай жахливими наслідками.

Українській культурі, як бездержавній, часто доводилося бути полем вияву громадянських позицій: бачимо це, починаючи з найдавніших часів Київської Русі, згодом більшість авторів українського бароко вбачали можливість спасіння чи розвою людини не лише в духовних релігійних практиках, а й у долученні, ангажуванні до громадянських процесів, певній відповідальності та належних вчинках.

Тому маємо вірші, написані гетьманом Мазепою, й козацькі літописи, автори яких розуміють і показують й суто людський вимір історії: ти не можеш врятуватися сам, якщо не є добрим до своїх ближніх. Гарний приклад — Сковорода: він відособлений, але усвідомлює, що кожна людина в суспільстві має дотримуватися свого морального імперативу.

У період з 2014 по 2022 рік був написаний великий корпус робіт про війну, література посилює та доповнює те, що подають новинні ресурси, і часто працює як переконливіша та сильніша аргументація. Проте сумно, що література про війну, написана з 2014 року, за винятком кількох авторів, була представлена на Заході дуже мало. Проте і в Україні на той час теж не було визначеності, як треба говорити про війну і наскільки взагалі треба. В літературних колах існувало певне упередження до ветеранської літератури як нібито недостатньо професійної, але натомість т.зв. «професійна» література була недостатньо заангажована в тему війни. Складно було знайти видавця для таких віршів і аудиторію, яка їх розумітиме повністю, за винятком людей, які тоді воювали, волонтерили чи були напряму зачеплені війною. Зараз ця увага до воєнної тематики прийшла в літературу з новими трагічними обставинами, війна з’явилася в полі зору мільйонів і актуалізувала чи поставила під сумнів усе те, що ми знали про війну до того з попередньої літератури й мистецтва.

Література не може існувати у вакуумі, не пишеться виключно для вічності, прагнути до чистоти і уникати суспільно-політичних подій, війн, історичних викликів, реальності як такої. Література мусить іти в гущу подій, вкладати пальці в рану, осмислювати те, що не вкладається в голову, і давати відповіді на питання, поставити які вимагає мужності. Бо, як виявилося, війна є пробним каменем на людяність і справжність і в літературі, і в мистецтві, і в особистих цінностях.

Із початком повномасштабної війни багато хто з нас постав перед питанням, що саме для нього важливе і чого він не може зректися, де пролягають межі, за які він не готовий відступати. Не маймо ілюзій, у кожного своя ціннісна шкала, кожен має свій досвід і свої обставини — одні можуть не розуміти вибору інших. Та чи не всі (навіть ті, хто відразу виїхав з України) певним чином відчули на собі вплив війни; когось вона скалічила більше, когось менше, але попереду нас чекає дуже велика робота, щоб перевести цю загальну травмованість на рівень досвіду, який уже не болітиме, з яким зможемо жити, не будемо ретравматизуватися чи ранити інших… Але чим більше ми травмовані, тим важче пояснити свою травму, тим менше нам хочеться про неї говорити, доводити, наскільки пережите важливе чи болісне. Іноземцям набагато простіше зрозуміти росіян із проблемою санкцій (не можеш сходити в МакДональдс, купити айфон чи полетіти кудись), ніж певний рівень складного досвіду (як поховання рідних у дворі багатоповерхівки, переживання групового зґвалтування, межовий досвід жертв тортур тощо). І зробити його можливим для прочитання та сприйняття іншими — через опрацювання у текстах, кінематографі і т.д. може саме культура. Мистецький твір робить певну селекцію важкого досвіду, коли одна промовиста художня деталь може зосередити в собі всю силу трагедії і показати шлях для катарсису.

Поезія, яка пишеться після повномасштабного вторгнення, доволі пряма і позбавлена художньої гри, алюзій, метафоричності чи інших поетичних прикрас. Це поезія емоційного факту, яка свідомо прагне простої, конкретної і однозначної мови, яка надається до документування, прозора, як скло об’єктива, яка б не відволікала увагу на себе. Проте намагається залишатися в межах поетичної форми вислову, де слова взаємодіють і значать більше, ніж у публіцистичному чи розмовному висловлюванні. Відповідальність і вага слова стала більшою, за кожним словом у нас тягнеться дуже багато всього.

Водночас я бачу, як наша література повертається до дуже первісних базових функцій. Не естетичної функції, не функції задоволення чи розваги, а саме до форми молитви, замовляння чи прокляття, до сповіді чи меморіальної присвяти. Це все ті вияви і функції, які існували у первісній синкретичній поезії. Те, що атрофувалося з розвитком суспільства та культурною диференціацією, однак під час війни воно знову вийшло на поверхню. Українська поезія під час війни отримує несподівану потугу говорити про базові та архетипні речі, про такі глибини людського духу і людської екзистенції, куди давно вже не ступала нога професійного поета.

Я би також хотіла додати, що зараз українська поезія є надзвичайно багатою у своїх формах та виявах, перебуває в стані аномального росту. Все те, що зараз відбувається в українській літературі,  від найсильніших і найвершинніших явищ – до сповідальної і щирої профанної творчості, усе це унікальні процеси, які надовго потім визначатимуть обличчя нашої поезії на найближчі десятиліття. Можна помітити, що навіть люди, які до того ніколи не писали вірші, почали писати, і часто дуже потужні речі. Ця поезія може бути далекою від поетичної форми, часто це лірична сповідь, де щирість та спонтанність вислову виправдовує слабкість та непрофесійність. По цих спонтанних поетичних формах, часом наївних, можна буде згодом простежити і зрозуміти, як література загалом і поезія зокрема поводить себе у такі виняткові та важкі часи, як війна.

Натомість для більших прозових форм потрібно більше часу і більшу дистанцію від подій, велика проза, як повість чи роман, вимагає від автора глибокого занурення в матеріал, можливості в певний момент сепаруватися від нього як від факту реальності, і почати ставитися до нього, як до художнього матеріалу, який уже не зачіпає, не болить, не тригерить, який можна перетасовувати, як гральні карти, призначати певний персонажів на роль джокерів, визначатися з правилами гри. Доки реальність довкола тебе жива і болюча, доки ти не можеш відділити себе від свого болю чи сказати стоп тому, що тебе вбиває, неможливо написати осмислену художню прозу. Тож більшість прозаїків зараз перебуває в стадії свідомого чи несвідомого збору матеріалу, написання нотаток та щоденників, проживання та запам’ятовування.

Читайте також: Галина Крук: Війна як екзистенційна криза породжує дуже яскраві вияви культури

Багато хто підсвідомо рветься в гущу подій, бо тільки так ти можеш найкраще зрозуміти і відчути, що відбувається. Багато хто йде туди, де болить, цінне кожне враження. Але от опрацювати матеріал і «витанцювати» з нього цілісний художній твір із продуманим сюжетом, галереєю персонажів, правильно розкладеною драматургією конфліктів – на це потрібно багато внутрішніх ресурсів, а наша оперативна пам’ять зараз зайнята іншим – ми перебуваємо всередині війни, на рівні виживання, де реальність вимагає від нас постійної уваги до сигналів тривоги, до швидкої зміни обставин довкола та наших емоційних станів, до різних нестандартних ситуацій, які можуть виникнути.

Важко, а найчастіше неможливо залишатися на тій самій емоційній ноті, коли новинна стрічка приносить інформацію про сотні смертей чи жахливі обстріли. Відбувається якась жахлива подія чи ми бачимо якесь травматичне відео, і ми уже не пам’ятаємо місця в собі, з якого дивилися на цей світ до того, ми змінюємося надто динамічно. Тому велика художня проза – це справа майбутнього, коли можна буде зосередитися і без поспіху проаналізувати те, що з нами відбувалося і як ми змінювалися, повертаючись до своїх рефлексії та усього того матеріалу, який зараз ще перебуває на периферії нашої свідомості та в сліпих зонах нашої пам’яті.

Війна випробовує літературу на справжність і ставить під сумнів саме її існування, натомість сила літератури в тому, що вона допомагає берегти в людині людське, давати їй змогу протистояти та опиратися злу і руйнуванню, стає прихистком зневіреним і надією тим, чиї втрати більші за їхні внутрішні ресурси. Література може бути домом для того, хто втратив дім, хрестом на могилі того, чиє тіло ніколи не знайдуть і не поховають, свідченням про чудо і свідченням для тих, що не досвідчили. Силу літературі під час війни надає людина, яка цю війну переживає. Часом художнє реагування є єдино можливим способом примиритися з реальністю, яка підважує самі основи буття.

Як і більшість із нас, я не можу поставитися до війни суто як до матеріалу, не можу відокремити її від себе. Всі ми – всередині війни, усі ми нею зачеплені. Маємо дуже суб’єктивну і дуже специфічну внутрішню оптику, яка може хіба що фіксувати те, що відбувається. Нам зараз важливіше перетривати це, ми живемо в режимі боротьби та виживання. Це не найкращий режим для творчого відсторонення і осмислення реальності.

Важко аналізувати картину, яку бачиш частково, а не повністю: уривками, фрагментами чи розмито. Людський мозок починає шукати в цій картині ознак нормальності, намагатися якось впорядкувати цю ненормальну ситуацію. Бо це єдиний спосіб, щоб вижити.
Підсумовуючи, я б хотіла нагадати, що абсолютного, безликого, абстрактного зла (як і добра) немає — у нього завжди людський вимір, за нього завжди відповідальна конкретна людина чи група людей. І, як це трактується у християнстві й інших світоглядних системах, в людині постійно — щоразу, щосекунди — відбувається боротьба та вибір між добром і злом. Ти щомиті мусиш бути уважним, пильнувати, чи добре чиниш. Цінності, які ми актуалізуємо в культурі, дозволяють пам’ятати про вибір, котрий ми робимо повсякчасно. Тому, коли ми намагаємося вийти на рівень абстракцій і зайняти нейтральну позицію, стати понад ситуацією, винести себе понад протистояння чи конфлікт, ми претендуємо на позицію Бога, морального імперативу, а отже програємо свій персональний поєдинок між добром і злом. Кожне «це мене не стосується» є визнанням права сильного, умиванням рук із мотивацією, що це суто з гігієнічних міркувань.
Насамкінець я хотіла б зацитувати свій вірш про те, чим для мене є література, дати можливість поезії сказати останнє слово:

***

Чи зможу я піти два кроки далі, чи спинюся отут –
над розкиданими тілами в неприродніх позах
над іржею згорілого авто, що зяє отворами від снарядів,
надто великих, щоб убити якусь конкретну людину.
Неекономність художніх ресурсів, світ не повірить.
Брак логічного мотиву, поясни мені, кажеш, чому вони вас убивають,
мусить же бути якась причина. Сюжети в книжках так не будують.
Доки це все ще література, завжди є можливість зупинитись завчасу,
не підходити впритул, звідки окові видно надто багато –
ось так буде виглядати зламаний ніготь на доглянутій жіночій руці,
дитячий капчик, перемішаний із усім решта вмістом квартири.

Література мала б бути для того, щоб недопустити до того, що сталось –
зіграти на випередження, уникнути найгіршого, змінити того,
хто може вчинити щось непоправне.

Бо не для того ж насправді, щоб переконувати постфактум
що покинутий дитячий капчик – не пов’язаний із дитячою ногою,
що зламаний жіночий ніготь – просто зламаний ніготь, не така велика проблема.

Якщо вчасно зупинитися, не наближатися, не придивлятись.
Рятівна дистанція мистецтва, бар'єр умовності, до якого все ще може бути
надуманим сюжетом, забороненим плодом уяви, начиненої катастрофізмом.

Література більше не є способом втечі, лише запасною колією,
із якої нікуди не доїдеш. Сідаєш в поїзд, виймаєш книжку – і розумієш:
цей потяг – не тягне, не дотягує до пункту призначення, не дотягується
до місця в людині, в якому ще можна прийняти рішення –
поїхати назавжди й ніколи не повертатись, чи зірвати стопкран і зіграти вабанк

Колись ви розконсервуєте цей шлях, у випадку якоїсь надзвичайної потреби,
знімете обмежувачі руху, дозволите собі бачити.
У світі, де література не для того, щоб убивати, і не для того, щоб зводити порахунки,
і не для того, щоб спам'ятати, і не для того, щоб запам'ятати все до йоти,
і не для того, щоб фіксувати реальність у її найнепривабливіших формах.

Ні для чого така література, чуєш.

Дитячий капчик, що злетів у повітрі з дитини, коли їх перемішувало з уламками скла і бетону,
зламаний жіночий ніготь на руці з-під завалів, незаблурене те, що залишилось від тіла,
дитяча книжка, на якій фокусуєшся, щоб не бачити всього решта,
щоб не уявляти всього решта, що було між книжкою і рукою,
між моментом родинного суботнього ранку і наступним кадром.

Підходиш надто близько – і тебе простромлює арматура
чийогось здавленого передсмертного крику з-під завалів
«я не хочу вмирати». Література для того, щоб розбирати завали вчасно.

Література для того, щоб пояснити, як нам жити далі,

з цим криком у вухах, із цією рукою і цим капчиком крупним планом,
знаючи, що за ними було в незаблуреній версії реальності,

не пом’якшеній штучним інтелектом.

Ось для чого завжди була література.

Фото зі сторінки Ірини Шум у Facebook