(не)релокована культура

Харківські митці у Франківську, або як минув фестиваль про (не)релоковану культуру

16.09.2024

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

З 12 по 15 вересня в Івано-Франківську пройшов мультижанровий фестиваль «Харків: (не)релокована культура». За три дні відбулось 15 подій: театральні вистави, музичні концерти, виставки та літературні дискусії. 

Це не перший фестиваль в Україні, який «переїхав». Схожий досвід мав фестиваль «Мельпомена Таврії» — щорічно його проводили у Херсоні, у 2022-му він відбувався дистанційно, у різних містах України та за кордоном. Цього вересня фестиваль був частково релокований у Миколаїв та Київ. Єдиний фестиваль класичної музики, який існував у Донецькій області Mariupol Classic у 2022 зупинив свою діяльність, а цього року його проводять у Києві. У 2024 у столиці також вперше провели 15-й Одеський міжнародний кінофестиваль.

Продовжити традицію

Керівниця проєкту «Харків: (не) релокована культура» Ольга Байбак розповіла, що організатором є Національна спілка театральних діячів України за підтримки УКФ. Фестиваль відбувався вперше і оскільки у Харкові діє заборона на проведення масових заходів, то шукали місце для проведення у різних регіонах, зокрема розглядали Київ та Львів. Все ж обрали Івано-Франківськ.

 

«Нас з Франківськом поєднує багато плідної роботи: ми часто проводимо тут заходи для театральної спільноти, співпрацюємо з Прикарпатським університетом імені Василя Стефаника, маємо знайомих, що сприяли реалізації нашого заходу. Ми хотіли продовжити традицію Франківська як фестивального міста», — каже Ольга Байбак.

Головна мета проєкту — знайомство глядачів з харківськими митцями, підтримка їхньої творчості та демонстрація напрацювань після початку повномасштабного вторгнення. До реалізації фестивалю були залучені громадські та культурні інституції обох міст. Керівниця проєкту підкреслює, важливо налагоджувати зв’язок не лише між містами та областями, а й інституціями.

 

«Ми організовували цей проєкт не на порожньому місці. До нашої команди доєднались і місцеві працівники драмтеатру, вони допомагали з організацією, підказували ті моменти, які ми могли пропустити. Органи місцевого самоврядування також зацікавились проєктом, сприяли нам. Така підтримка тішить», — ділиться враженнями щодо організації фестивалю Ольга Байбак. 

Спочатку було слово… українське

Франківськ затягнуло дощовими хмарами. За скупченням парасольок біля драмтеатру не важко було здогадатись, що саме тут відправна точка фестивалю — відкриття виставки «Антитекст».

У фоє встановили конструкції з текстами-історіями, поміж яких люди ходили, мов лабіринтом.

 

«Сховати українську», «Не знайдено рукописи», «Згоріла частка української історії (зверху дописано “пам’ять” червоним)» — написи на плакатах, які спонукають задуматись: прийшов час виходити з історичної амнезії.

Виставка «Антитекст» розповідає про нав’язування чужої культури як панівної, а назва експозиції пояснює: все, що виходить за дозволені межі підлягає знищенню.

«Ідея виставки виникла тоді, коли ми евакуювали свою колекцію з Харківського літературного музею і думали над тим, як нам далі працювати без оригіналів. Ми хотіли говорити про українську літературу та спротив, тож почали думати про сенси, які зберігає наша колекція без експонування оригінальних предметів», — розповідає кураторка Тетяна Ігошина.

Автори наголошують, що українська культурна спадщина досі під загрозою, музеї евакуюють свої колекції, а створювати нові культурні пам’ятки вкрай важко. 

 

Підтверджує цю думку й Ольга Байбак: «Не маючи змоги зробити виставку “Антитекст” у себе, Харківський літературний музей відкрив її у Львові. Тільки згодом виставка доїхала до Харкова, а тепер дісталась Франківська».

100 років тому твій колишній вже ходив Києвом

Знову дощ і знову скупчення парасольок біля Франківського драмтеатру. Проте вже з буклетиками. Одна з подій — еротична радіовистава «Місто» за романом Валер’яна Підмогильного. Зал гудів. Всі шукали собі місце та були в передчутті чогось цікавого.

Вимкнули світло. Голос зі сцени у темряві:

Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є: як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою промовляє… (пауза)… Українською!.

Залом прокотився сміх, який ще не раз накривав глядачів хвилею за цей вечір. Насправді в оригінальному тексті, який взятий з епіграфа до твору Підмогильного, про українську не йдеться.

 

«Інколи я навіть сама для себе не можу пояснити чому нам хотілось так багато сміятись, жартувати, іронізувати. Я це називаю “жарти з-під плінтуса”, адже коли ти живеш у Харкові — відчуваєш себе мішенню, ціллю, неочікувано може прилетіти до тебе додому. Тому у нас високий градус відчуття життя. Люди, які залишаються в Харкові це життя ніби смакують», — розповідає режисерка вистави Ольга Турутя-Прасолова.

 

Вистава видалась легка та водночас глибока. Всього трьох акторів виявилось достатньо, щоб передати любовні пригоди та усі екзистенційні переживання героїв.

 

«Я прагнула зробити українську літературу більш популярною. Мені прикро, що наша література недооцінена. Ми рівняємось на європейських авторів, хоча у нас є такий скарб, як “Місто”, а це, повірте, один із перших екзистенційних романів у світі», — пояснює свій задум режисерка.

 

Навіть дивно, як головний герой Степан Радченко співзвучний з сьогоденням. Здається, кожна дівчина в залі могла згадати про схожого хлопця у своєму житті: він зник і потім неочікувано повернувся, лайкнувши твою сториз.

 

«Якщо читати “Місто” Підмогильного зараз, ви не відчуєте різниці, — це написано про сучасну людину. Просто сучасний портрет звичайного середньостатистичного чоловіка в Україні», — зауважує Ольга.

 

У планах театральної режисерки втретє втілити «Лісову пісню» Лесі Українки, адже зараз справді з’являється попит на нове прочитання класики. 

Які часи, такі й намиста

Біля входу у «Підземний Перехід Ваґабундо» відвідувачі порозкладали парасольки, і, присівши на дерев’яні лави, слухали літературну дискусію «Намисто історій: хто вив’язує вузлики».

Модераторки обговорення — Олена Рибка та Юліта Ран одягнулись тематично: намиста, вишиті плаття.

 

«Нам хотілось показати, наскільки наша країна сплетена та як ми всі пов’язані: долями, дорогами, історіями. Ми тримаємось одне за одного», — почала дискусію Олена Рибка з книжкою «Мотанка» в руках.

«Мотанка» — це збірка фантастичних оповідань про жіночий досвід проживання війни з різних куточків України. Зокрема, про неймовірні сили, які проявляються за особливих обставин.

Одна з авторок книжки — письменниця та драматургиня Юліта Ран: «Ці оповідання про неймовірну жіночу силу та силу нашої магії. Ми всі зараз стягуємо і виносимо набагато більше ніж, як нам здається, ми можемо. Звісно, ми вигораємо, проте все одно знаходимо способи відновитись та починаємо вивозити ще. Такі тексти дійсно можуть бути терапевтичними».

Ще однією книжкою, яку представили під час цієї події, була «Її війна» Євгенії Подобної.

 

«Йдеться про 25 історій дуже різних жінок. Ми хотіли показати наскільки унікальні та цінні досвіди кожної та кожного, адже війна зачепила всіх», — пояснює Олена Рибка.

 

Історії, зібрані у книжці, викликають гордість за неймовірну силу українок та українців, які продовжують жити попри все. Учасниці розмови підкреслюють, що всі мають бути почутими.

 

«Дуже часто люди соромляться свого травматичного досвіду. Наприклад: “Ми буди в окупації, ми вижили, у нас немає дому, сусідку вбило — хіба ми такі одні? Багато кому було ще страшніше, ще гірше”. Ми проживаємо різний досвід війни, але все це важливо. Треба проговорювати свої переживання та знаходити вихід цим емоціям», — переконана Юліта Ран.

 

Третя книжка літературної дискусії — «Я тебе … війна» Христини Біляковської та Вікторії Середи розповідає про кохання під час війни.

 

«Коли навколо стільки болю, нас тримає кохання та любов. І не тільки до рідних людей, але й любов до того, що ми робимо. Як добре, що в українській мові є різні слова на позначення цих почуттів», — зазначає Юліта. 

 

Учасниці літературної дискусії зачитували уривки з книжок. Юліта Ран першою перервала тишу, яка зависла у залі, навіть після завершення декламації: «Які часи, такі й намиста». Тоді взяла слово Олена Рибка:

Варто говорити, чути, бачити та складати це намисто історій разом, бо поки ми разом — ми відчуваємо, що ми живі.

«Океан підтримки й любові складається з маленьких краплинок, який тільки й може протистояти тій хтоні, яка суне на нас. Я закликаю вас не здаватись, не опускати руки, триматись, знаходити у собі сили рухатись далі та завжди робити трошечки більше, аніж ми можемо», — підсумувала дискусію Юліта Ран. 

Спочатку не зрозумів, а потім як зрозумів…

У Франківську вечоріло, злива продовжувала супроводжувати учасників фестивалю від локації до локації. В обласному театрі ляльок люди шукали свої місця, позираючи у квитки, залишаючи у фоє дощовики та парасолі. Глядачі готувались до початку вистави «Калинова сопілка» за повістю Оксани Забужко.

 

У залі чулось: «Що відбувається, не розумію?», «А ти розумієш?», «Я спочатку не зрозумів, а потім як зрозумів!». Під перешіптування хтось шукав пісню в Shazam.

Дійсно, непідготовленому глядачеві було важко зрозуміти, що діється на сцені. Дві акторки повноцінно передавали усіх героїв повісті за допомогою візуальних образів і ляльок. Атмосфера заворожувала: під загадкові співи у затемненому залі розповідали, як зароджується зло.

 

«Відверто, думала, що вистави у театрі ляльок суто для дітей. Проте, сьогодні всі міфи про це для мене розвіялись, бо атмосфера дійства справді заворожує. Навіть, здавалось, звичайні костюми акторок під світлом прожектора набували особливої містичності. Окрім всього, вони дуже гарно співали», — ділиться своїми враженнями глядачка Тетяна.

 

У виставі, як і в повісті Забужко, переосмислюється народна казка про сестровбивство.

 

«Моментами, під час перегляду, було ніяково, навіть трохи моторошно. У студентські часи не дуже любила цю повість, проте вистава мені сподобалась. Візуальні образи гарно підкреслювали події, все ж мені було б складно зрозуміти її, якби я не читала книжку», — розповідає про свої відчуття інша глядачка Марія.

 

Після завершення вистави зал аплодував стоячи, так само як минулого вечора аплодував акторам радіовистави «Місто». Здавалось, глядачі аплодували не тільки таланту харківських митців, а й їхній незламності.

 

Загалом, за словами організаторів, за три дні фестиваль прийняв понад 1000 відвідувачів, серед них були й вимушені переселенці з Харкова. Всі були дуже відкритими, щирими, зауважує Ольга Байбак: 

 

«Це особливо було помітно на фінальній виставі “Веселка на Салтівці” — коли Артем Вусик перераховував харківські локації, глядачі бурхливо реагували на кожне нове місце. Випадково почула розмову франківчанки та харків’янки. Перша говорила, що запланувала відвідати Харків, коли більше дізналася про нього і познайомилася з кількома харків’янами, а події нашого фестивалю ще більше утвердили її в цьому рішенні. Це круто! Власне, нам дуже хотілося б, аби була емоційна реакція. Хочеться, щоб це позитивне враження збереглося і стало поштовхом для подальших спільних культурних подій».

 

Фото — Ірина Деркач

 

Читайте також: Нові ролі, інші формати, безбар’єрність: як змінилася «Фронтера»