Мирослав Шкандрій: Новий український канон створюється саме тепер

Мирослав Шкандрій — канадський літературознавець українського походження, що одним із перших застосував постколоніальну методологію до української культури та літератури. Це дозволило геть по-іншому подивитися на відносини між Україною та росією через приховані механізми культурного домінування. Однак те, що простіше побачити в літературі, складніше перекладається на мову суспільних відносин. 

Чому колишній пластун, що формував свою ідентичність в обрамленні конфлікту «бандерівців» і «мельниківців», видихнув спокійніше, коли переїхав із Великої Британії до Канади? Як віднайти переосмислення національної історії через призму постколоніальної теорії? Чому демістифікація історії — наша гостра потреба, а історія дивізії «Галичина» — один із нагальних прикладів? Відповіді на ці та інші питання у розмові з Мирославом Шкандрієм. 

— Ви є чудовим прикладом гібридної ідентичності, яка формується не лише в культурному, але й в історичному контексті. Чи могли б ви розповісти про це, враховуючи власний досвід: історію походження ваших батьків, а також місця, де ви росли та формувалися як особистість?

— Я народився і виріс в Англії, де також закінчив університет. Потім переїхав до Канади, де й залишився жити. У мене два паспорти — британський і канадський. Моя мама родом з Донбасу — з Благодатного неподалік Дебальцевого, зараз це містечко під окупацією. Під час Другої світової війни маму вивезли у Німеччину, де вона й працювала два роки. Після війни не захотіла повертатися, оскільки пережила Голодомор і розуміла радянську дійсність.

Натомість мій батько з заходу України, він служив у дивізії та навчався на офіцера, але під час перебування в таборах для полонених в Італії почав писати вірші. Він видав там кілька збірок, а згодом продовжив писати й видавати книги в Англії. У мене дійсно дуже змішана родинна історія. 

Щодо ідентичності — це складне питання, адже я вважаю, що особистість формується під впливом багатьох чинників.

— Ваш досвід є справжньою мозаїкою інших досвідів, що складається з різних частин та життєвих етапів. Я описала вас у своєму представленні як канадського дослідника українського походження. Чи вважаєте ви таке формулювання коректним і чи відображає воно те, як ви самі себе бачите та відчуваєте? 

— Я ідентифікую себе і як канадійця, і як українця. Водночас відчувається і британське виховання, адже виріс я саме там.  Пройшов виховання в Пласті та навчався в римо-католицькій початковій школі та єзуїтській середній школі. Батько не був дуже релігійним, але належав до греко-католиків, мама — православна. Я ріс у 60-х роках, під час студентських революцій, коли ліві рухи мали великий вплив, тому в мене теж є радикальне минуле.

Мирослав Шкандрій на BookForum у Львові. Фото — Настя Телікова 

Читайте також: BookForum-2024: без ярмарку, але з Рушді й редактором The New Yorker в онлайні

Я здобував освіту в Англії. Російську мову освоїв самостійно, а університет закінчив зі спеціалізацією в русистиці та французькій літературі. Вже в Канаді вирішив вивчати славістику і занурився в українську літературу. Моя ідентичність склалася з багатьох шарів, кожен з яких додавався до попереднього. 

— Склалося так, що ви зростали поміж дивізійників і формувалися серед політичної еліти діаспори…

— Ви маєте рацію — існує значна різниця між людьми, які виїжджали з України з політичних причин, і тими, хто покидав країну з економічних міркувань. Покоління моїх батьків належало до тих, хто був змушений тікати через політичні обставини. Вони чітко усвідомлювали важливість збереження української культури, тому створювали суботні школи, табори для дітей, хори, організовували футбольні команди. Я сам брав участь у багатьох з цих активностей, грав у футбол за українську команду і був у «Пласті».

Англія часів мого дитинства була опанована «бандерівщиною», але не в актуальному розумінні. Це була негласно прийнята політика спільноти.

«Бандерівці» монополізували всі сфери української громади й встановлювали свої правила та вимоги. Люди, які не бажали належати до цієї групи, мали обмежені права. Наприклад, без «дозволу партії» не можна було публічно виступати або виконувати певні види робіт. 

Всі культурні та соціальні заходи проходили у так званих «домівках», де організовували концерти та інші події. Якщо ви не були членом партії, вас могли навіть не допустити до цих заходів. Були й більш серйозні наслідки, як-от покарання за передплату газет з України або відмову від фінансової підтримки «Залізного фонду» (Залізний фонд — збірка грошей для допомоги Україні, організована ОУН(б) — прим. авт.) — подекуди доходило до розбитих вікон, були й такі прецеденти…

— Звучить вельми агресивно й не дуже демократично.

— Це був дійсно досить агресивний період у післявоєнній Великій Британії. Ті, хто не погоджувався з партійною лінією або не хотів брати участь у політиці, часто відправляли своїх дітей саме до «Пласту». «Пласт» фактично став осередком інтелігенції, яка не була пов’язана з отим «бандерівським рухом». 

Ще раз нагадаю, що це не має нічого спільного із тим, що ми маємо на увазі тепер, тут важливо враховувати історичний контекст місця і часу. Тож у мене всі друзі були з галицької інтелігенції або з кола людей, які не підтримували масове слідування партійним стандартам.

— Це трохи краще пояснює мені «історичну конкуренцію» між «Пластом» і СУМ-ом у Лондоні, про яку згадують старші представники діаспори. Ніколи не могла її зрозуміти, однак тепер це виглядає суттєво інакше — як на мене,  радше таке дружнє «змагання», від якого діти лише виграють у розмаїтті пропозицій: життя на природі чи народні танці, більший фокус на гармонійний розвиток особистості чи на плеканні традицій. Натомість усе більше спільних акцій на зразок писанкарства чи спільної стійки біля Плащаниці перед Великоднем.

— Теперішня ситуація справді виглядає зовсім по-іншому, ніж у ті часи, про які ми говоримо. Тоді вона була трохи напруженішою. Це були роки студентської революції. Америка почала політику вторгнення у південноамериканські країни, зокрема повалила уряд у Чилі. Це були часи протестів проти війни у В’єтнамі, і студентський рух переважно виступав проти американського імперіалізму. Ми виступали за демократичні вибори, права людини і підтримували їх у всіх країнах. 

У той час бандерівський рух підтримував диктатури в Південній Америці, бо це були антикомуністичні режими. На цьому тлі виникали тертя, і це було більше ніж просто конкуренція. Ми відчували, що ми інші, що ми більш толерантні. Згодом це змінилося, оскільки нове покоління, народжене в Англії, було виховане на західних, демократичних принципах, на ідеях боротьби за права людини, фемінізму.

Фемінізм, постколоніальні студії — це вже не було так страшно. Феміністичний рух у 1960-70-их роках потужно розгорнувся, і боротьба за рівноправність вже виглядала вповні зрозумілою для багатьох, особливо для молоді.

Виявилося, що Україна також є антиколоніальною державою, але тоді такі погляди асоціювали з марксизмом, комунізмом, що робило нас крайніми лівими, хоча насправді я був соціалістом, вірив у соціал-демократію.

Я вірив, що потрібно мобілізувати людей проти Радянського Союзу, бо він був протилежністю соціалізму, демократії, свободи та прав людини. Тоді ми були пов’язані з Amnesty International (Amnesty International — неурядова організація, заснована 1961 року в Британії, мета якої — досліджувати та запобігати грубим порушенням прав людини, допомагати тим, чиї права порушено — ред.), боронили всіх політв’язнів. В Amnesty було цікаво, що кожна група мала захищати трьох ув’язнених: одного зі Східного блоку, одного з Африки або Азії, і одного з Америки. Принцип був однаковий — не можна карати за висловлення думок, свобода думки має бути захищена.

Але були люди, які захищали лише, наприклад, Валентина Мороза, тому що він начебто був «їхнім» — крайньо правим. Для ОУН(б) він став символом дисидентського руху, і вони створили комітети на його захист, протиставляли себе всім іншим. Це створювало цікавий внутрішній конфлікт між своїми, коли лейбл «свій» ставав важливішим за цінності. Для мене ж важливою була не лише підтримка України, але й питання, якою саме повинна бути ця Україна.

— І якою ви бачили ту Україну, за яку боролися?

— Демократична, справедлива країна, де існує свобода слова, свобода преси, і де є зв’язок з найбільш прогресивними колами на Заході. Ми створювали комітети для захисту політв’язнів і залучали до цього трудові рухи та профспілки, поширюючи інформацію серед них. Наш підхід був дещо іншим, і часом через це нас не сприймала українська громада, особливо там, де панували праві або крайні праві. 

Однак, коли я переїхав до Канади, то відчув значне полегшення, адже ситуація там була зовсім іншою.

— Отже, в Англії того часу українська громада була здебільшого під впливом радикально правих сил? Ви переїхали до Канади на початку 1970-их, і цікаво відзначити, що до цього періоду є певна обмеженість історичних даних, також була певна «нелюбов» локальної спільноти говорити про ці часи — я нещодавно дала інтерв’ю про життя британської діаспори, й воно викликало низку некомфортних запитань. Ми з пластунами доглядаємо українські поховання на кількох локальних цвинтарях, але їх теж значно менше, ніж очікувалося б за історичними даними. Це змушує задуматися, можливо, багато людей сприймали Велику Британію як транзитний пункт перед тим, як вирушити далі, й це спровокувало багато напружень?

— Дуже багато українців дійсно переїхало до Північної Америки, Канади, Австралії. Це був такий транзитний період. Багато простих людей залишилося, а ті, хто мав кваліфікації чи хотів відкрити бізнес, переважно переїхали в інші країни. Це, звісно, відобразилося на внутрішній структурі британської еміграції.

Коли я приїхав до Канади, то був дуже здивований. Там вже було три-чотири-п’ять поколінь українців. Перше покоління — це були люди, які виїхали, щоб працювати в сільському господарстві. Вони освоювали цілину й отримували землю. Наступне покоління, в період Великої депресії та гострої боротьби за існування, було дуже лівим, часто комуністичним. А покоління після них знову було інакшим, трохи м’якшим.

Можна було спілкуватися з різними людьми, навіть з бандерівцями. Там вони були інші, з ними можна було спокійно розмовляти на різні теми поза прийнятою риторикою. Значна частина бандерівської інтелігенції відкололася від партії на початку 1950-х років. Ці люди якраз і писали всі ті підпільні твори й літературу, що виходили під час і після Другої світової війни, їх передруковували в еміграції. Вони були проти диктатури однієї особи чи групи, виступали за демократизацію і партії, і України. Але верхівка партії ОУН(б) не хотіла змінювати політику. Відкрито нібито заявляли, що вони за демократію, але міцно тримали партію у своїх руках і не реформувалися.

Та інтелігенція відкололася і пішла до так званих «двійкарів» (Двійкарі — крило, що відкололося від ОУН(б), бо не погоджувалося з ідеєю «вождівства» й намагалися демократизувати партію. На чолі цієї групи були двоє — Лев Ребет і Зиновій Матла. (Лев Ребет походив зі Стрия і був активістом пластового руху  —  прим. авт.). З ними разом діяв Мирослав Прокоп, я якось із ним розмовляв. Вони створили видавництво «Пролог», журнал «Сучасність», який мав колосальний вплив не тільки на еміграцію, але й на Україну. Я один з тих, хто його читав ще в радянські часи. Це фактично були дисиденти, яких випхали з партії. З ними вже можна було спілкуватися, вони були дуже інтелігентні. Я маю тільки найкращі спогади від зустрічей з ними. Це були люди, які дозволяли думати, що є толерантні, розумні, виховані особистості, з якими можна співпрацювати.

Вже в Північній Америці ми творили комітети в обороні політв’язнів, залучили Леоніда Плюща, зустрічалися з Петром Григоренком та іншими. Це вже була зовсім інакша атмосфера.

— Про атмосферу й контекст: ви нещодавно видали книгу про українську дивізію «Галичина» —  In the Maelstrom: The Waffen SS “Galicia” Division and Its Legacy (McGill-Queen’s University Press, 2023). Враховуючи недавній скандал у канадському парламенті, пов’язаний з присутністю колишнього дивізійника під час візиту президента Володимира Зеленського, ваша праця набуває особливої актуальності. Як ви вважаєте, наскільки важливим є об’єктивне висвітлення цієї теми саме зараз, в контексті сучасних подій та кризових комунікацій?

— Як мені казали, ця книга з’явилася якраз перед тим, як вибухнув скандал, і це допомогло багатьом людям глибше зрозуміти історію дивізії. Найважливіші питання —  це чому вони пішли в дивізію, чому вона була створена, і чи були скоєні воєнні злочини. Я намагався відповісти на ці питання, показати, як і чому була створена дивізія.

Основна причина — вони хотіли мати армію. Їм йшлося не про те, щоб боронити Адольфа Гітлера, а про те, щоб у хаосі наприкінці війни мати свою армію і повернути її на боротьбу за незалежну Україну, так само як січові стрільці зробили у 1918-му році. Це виявилося фантазією, але такою була їхня мотивація.

У дивізії були офіцери, які були розумними людьми, і не лише партійними. Спочатку ОУН(б) офіційно була проти створення дивізії й відмовляла людей вступати до неї. Тому туди пішли не бандерівці, а могли бути мельниківці, прихильники УНР, безпартійні — люди з різних причин приєднувалися до дивізії. Вже пізніше, у таборах полонених і в еміграції, партія ОУН(б) завербувала більшість цих людей, перебравши контроль над деякими групами. Але все ж дивізійники залишалися трохи іншими, відмінними від типових партійних структур.

Щодо воєнних злочинів, то я дуже прицільно переглянув усі закиди. Були певні інциденти, були спірні моменти, де відбувалися прикрі речі, але це не мало систематичного характеру. Майже всі ці закиди на сьогодні спростовано.

Була частина людей, які зголосилися вступити до дивізії, але якщо вони не мали потрібного зросту (а це мінімум 176 см), їх не брали. Таких скеровували в так звані Галицькі добровольчі полки СС. Це були не частини дивізії, а власне поліційні полки. Особливо четвертий і п’ятий полки використовували для придушування реакцій у певних селах і боротьби з партизанами.

Ситуацію ускладнює те, що ці полки часом вважали себе підготовчим етапом до переходу в дивізію. Їм також видали сильветку «дивізійного лева», і вони іноді носили цей символ. Коли люди ставали свідками злочинів, вважали, що це вчинили дивізійники, але тепер треба пояснювати, що це не так.

Цю досить заплутану, складну історію треба роз’яснювати. Я відчував, що якщо я не напишу цю книжку, ніхто її не напише, і прийшов час пояснити дещо важливе. Адже я знав цих людей, звісно, не всіх. Там були різні люди, різного характеру і різного інтелектуального рівня. Я знав деяких дуже гарних, цікавих, розумних особистостей, але знав і простих, які не були такими інтелігентними. Це було військо, і у нього входили різні люди.

Я намагався пояснити те, чого навчився, у формі демістифікації. Зараз в цьому є гостра потреба, бо сьогодні чимало людей не можуть розібратися в базових фактах. Тому я задоволений, що написав цю книгу.

— А ми вдячні за вашу роботу. У музеї «Територія Терору» у Львові також стикаємося з проблемою збереження та осмислення складних історичних артефактів, пов’язаних з Голокостом та репресіями. І наскільки брак знання певних історичних фактів — навіть коли інколи вони суто випадкові, ось, як скажімо цей фактор росту. Лишень уявити — трохи нижчий за 176 см, і все, твоя доля — поліцейський загін. Як, на вашу думку, музеї чи інші культурні інституції можуть збалансовано представляти такі чутливі теми, уникаючи як героїзації, так і демонізації?

— Війна була надзвичайно складною справою, і люди йшли у дивізію та полки з різних причин. Мотивація кожного могла бути унікальною, часто це було задля самозбереження чи спробою врятувати своє життя. Хоча це може звучати не дуже героїчно, але це було необхідно для виживання і продовження роду. В деяких селах майже всі молоді чоловіки загинули, вижили тільки ті, хто пішов у дивізію.

Уявіть собі ситуацію у квітні 1944 року. Червона армія наближається, німці відступають. Перед вами стоїть складний вибір:

1) вас можуть вивезти на примусові роботи, бо німці не залишали молодих чоловіків, знаючи, що їх може мобілізувати Червона армія;

2) спробувати втекти в ліс до УПА, але часто повстанці відсилали людей назад, кажучи, що не можуть навіть себе прогодувати;

3) поїхати на роботу до Німеччини на фабрики, що фактично означало рабську працю;

4) залишитися будувати укріплення для німців в Україні у складі «Баудінст»;

5) чекати приходу Червоної армії, що також могло означати репресії або мобілізацію;

6) або ж піти в дивізію «Галичина».

Для багатьох дивізія здавалася найбільш прийнятним варіантом. Це була організована структура з українськими офіцерами, де був певний контроль над військом. Існувала надія, що наприкінці війни можна буде щось змінити на користь України. Деякі планували втечу до УПА, були спроби перейти на бік союзників, а частина дивізійників навіть приєдналася до Французького руху Опору.

З нашої сьогоднішньої перспективи це може здаватися простим вибором, але надзвичайно важливо відчути атмосферу того часу, зрозуміти, які можливості були доступні, як приймалися рішення, як люди осмислювали ідеї та ситуацію в той момент. Все виглядало зовсім інакше тоді, і навряд чи хтось міг передбачити, як ці рішення будуть оцінюватися через десятиліття.

Ця історія демонструє, наскільки складними можуть бути індивідуальні вибори в умовах війни, і як важливо розглядати їх у повному історичному контексті, уникаючи спрощених оцінок.

— А як ви оцінюєте сучасну комплексну ситуацію в Україні з погляду формування національної ідентичності? Чи згодні ви з думкою, що нинішня війна, попри всі її жахіття, дає Україні унікальний шанс остаточно вийти з-під впливу імперських амбіцій сусідніх держав та сформувати власну політичну націю? Чи вважаєте ви, що ця «чорно-біла» ситуація протистояння зовнішньому ворогу сприяє чіткішому самовизначенню українців як нації?

— Вважаю, що Україна вже виборола своє місце на міжнародній арені. Сьогодні весь світ знає про Україну, розуміє, що вона не є частиною Росії, а навпаки, бореться проти російської агресії. Україна тепер присутня на кожній мапі світу, і це вже багато значить, демонструючи її окремішність від Росії.

Україна суттєво впливає на глобальну дискусію про деколонізацію, виборюючи собі місце в цьому дискурсі. Вона стала одним з найяскравіших прикладів боротьби проти імперіалізму, змінюючи напрямок світової дискусії про деколонізацію імперій. Україна має багато що сказати у цьому контексті, і я думаю, що цей процес триватиме. Це все позитивні зрушення, але ситуація може змінитися, якщо Україна не зупинить російський наступ.

Маємо сподіватися, що Захід зрозуміє ситуацію України й надасть необхідну політичну та військову допомогу. На мою думку, політично Україна вже більш-менш виграла, але військовий аспект все ще залишається невизначеним. 

Україна змінює весь дискурс у кожному університеті, в кожній країні. Ставлення до глобальної політики, до росії, до слов’янських студій, до політичних наук зазнали кардинальних змін.

— Та чи спостерігаєте ви зміни у внутрішній структурі славістичних студій в західних університетах? Наприклад, на сайті програми славістики в Оксфорді зазначено лише одну обов’язкову мову для вивчення — навіть не будемо вгадувати, яку саме. Як ви оцінюєте такий підхід, і чи відображає він ширші тенденції в розвитку славістики на Заході?

— Зміни в славістичних студіях неминучі й вже відбуваються, але цей процес буде повільнішим, ніж ми бажаємо. Професори, які зараз викладають, здебільшого виховані на старих підручниках та парадигмах. Нам потрібно писати нові книги, створювати нові наукові праці та спонукати людей звертатися до цієї нової літератури.

Молоді науковці, які виїжджають з України, мають знайти роботу в західних інституціях. Сподіваємося, що вони зможуть працевлаштуватися і поступово змінювати ситуацію зсередини. Хоча ці зміни не будуть швидкими, інтелектуально ситуація вже змінилася. Тепер неможливо стверджувати, що України не існує, чи просто ігнорувати якісь аспекти української історії та культури.

Ці зміни відбуваються не лише в університетах, а й у мистецьких галереях, музеях, аналітичних центрах, де обговорюються політичні питання. У багатьох музеях вже почали вказувати українське походження експонатів, що є початком нової інтерпретації історії осіб та груп.

Читайте також: Зеня Томпкінс: Я мрію побачити роман про Голодомор, який читатиме Oprah’s Book Club

Очевидно, що попереду багато роботи. Та важливо робити це розумно, щоб наші аргументи були цікавими та переконливими. Не варто лише провокувати чи намагатися змусити інших мовчати — треба вигравати в аргументації, представляючи обґрунтовану та привабливу альтернативу усталеним поглядам.

— Ми спостерігаємо певний парадокс у сприйнятті української культури та ідентичності. З одного боку, Україна змушує світ дивитися на ситуацію з української перспективи. З іншого, всередині країни все ще існують прояви культурної амбівалентності. Як ви оцінюєте ситуацію, коли частина української молоді, навіть вимушені переселенці з окупованих територій, продовжують споживати російський культурний продукт? Як, на вашу думку, можна пояснити цю «культурну шизофренію», коли люди підтримують культуру країни-агресора?

— Це справді складне питання. На фронті ситуація дуже різноманітна. Навіть російська мова в Україні відрізняється від російської з Росії. Ідучи вулицею, можна легко розрізнити, хто «свій», а хто ні. Думаю, що ця ситуація двомовності, про яку ви згадуєте, буде змінюватися, хоч знову ж таки, нешвидко. 

Виходять українські фільми, як документальні, так і художні. Література все частіше перекладається українською. Раніше в книгарнях навіть не було полиць з українською літературою  —  або їх було мало, а тепер вони є майже всюди. Люди вимагають і хочуть читати українською.

— Фактично ще в 1990-х знайти українські переклади філософських творів було майже неможливо. Я пам’ятаю, як вперше переклали Канта українською —  це було так далеко від оригіналу, а наша німецька була настільки обмежена, що ми мусили повертатися до російських багатотомників «Философского наследия». Нас тримали в цьому гетто відсутності якісних перекладів.

— Я й сам вивчав російську літературу, і вона, безперечно, цікава і варта вивчення. Але справа не в самій літературі, а в її інтерпретації. Як ви її оцінюєте, що ви про неї думаєте, як ставитеся до певних авторів —  все це змінюється. Важливо, в якому контексті ви бачите цю літературу.

Є багато інтелектуалів, які критично ставляться до російської літератури, і цей дискурс важливий. Але так само важливий і дискурс про українську літературу та культуру. Він має бути цікавим і захопливим.

Не можна просто змушувати людей читати щось лише тому, що воно українське. Це має бути цікаво, і тоді люди самі знайдуть до нього шлях.

— Чи зможе Україна подолати багаторічне домінування російської культури на міжнародній арені, враховуючи, що на українську культуру традиційно виділялося значно менше ресурсів? Які кроки потрібно зробити для просування української культури у світі та зміцнення культурної ідентичності всередині країни?

— Справа не лише в самій літературі, а й у дискурсі навколо неї. Нам потрібно навчитися ефективно просувати українську культуру. Це включає маркетинг, написання рецензій, залучення журналістів та критиків, які створюють дискусію навколо культурних явищ. 

Люди, які формують громадську думку, такі, як ви, надзвичайно важливі в цьому процесі. Ми повинні навчитися «розкручувати» наші культурні продукти. Коли це вдається, тема стає цікавою для широкого загалу. Люди починають відчувати, що вони мусять ознайомитися з певним автором чи твором, щоб бути в курсі актуальних культурних тенденцій. Виникає своєрідний «ефект натовпу» —  якщо всі говорять про якогось автора чи авторку, то з’являється бажання дізнатися про нього або неї, щоб не відставати від загального дискурсу.

Таким чином, створення потужного культурного наративу та вміння його просувати є ключовими для популяризації української культури як всередині країни, так і за її межами.

— Ваша концепція «прикордоння» характеризує Україну як межову зону між імперськими культурами. Як ця ідея може сприяти кращому розумінню унікальності української культурної ідентичності за кордоном, особливо в контексті сучасних геополітичних викликів?

—  Прикордоння — це поняття, яке залежить від погляду. Якщо Україна — центр, тоді прикордоння має інший вигляд, ніж дивлячись з Варшави, Москви чи Стамбула. Мені здається, що всі країни та культури — продукти нашарування досвідів минулого — політичного, культурного, соціального. Цілісність створюється державними границями, шкільною системою, спільною історією. Окраїна чи країна — це залежить від бачення.

— Як застосування постколоніальної методології до аналізу української культури та літератури допомагає переосмислити місце України у світовому культурному контексті? Які нові перспективи це відкриває для презентації української культури на міжнародній арені?

— Найважливіше —  знайти свій шлях і навчитися спілкуватися не лише з людьми українського походження, але й з ширшим світом. Зараз саме той момент, коли світ готовий слухати про Україну. Це великий шанс, якого раніше не було. Колись українські заходи часто сприймалися як щось екзотичне, цікаве лише для вузьких емігрантських кіл. Тепер ситуація змінилася —  люди готові слухати, хоча не всі з однаковим ентузіазмом.

Ваше завдання —  навчитися ефективно розповідати про свій світ, свою культуру та історію в ширшому, зокрема англомовному, контексті. Це виклик для наступного покоління.

— Ви зробили значний внесок у критичне переосмислення українського літературного канону. Що пропонувати читати західній публіці, аби формувати для них новий український канон?

—  Нові літературні твори перекладаються на різні мови світу і змінять погляд на Україну. Вони створять і новий канон, але наперед не можемо сказати, які ці твори чи автори будуть. Це відбувається просто тепер.

Читайте також: Аскольд Мельничук: Взаємодіючи з літературою світу, українська отримує тривале визнання