Translators In Action

Командна гра: взаємодія перекладач_ок і редактор_ок

26.11.2024

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Етап редагування в процесі створення книжки напрочуд важливий, а редагування перекладів має низку своїх особливостей, хоча б тому, що з нього виключений автор оригінального тексту. Але який тоді статус у цьому процесі автор_ки перекладу? Чи повинні редактор_ки знати мову оригіналу й звіряти кожне речення? Де пролягає межа допустимого втручання редактор_ок у роботу перекладач_ок? За ким залишається остаточне рішення у разі розходження думок?

У цьогорічному опитуванні книжкових перекладачів і перекладачок, проведеному ініціативною групою «Перекладачі в дії», складнощі, пов’язані з редагуванням перекладів, та брак належних кадрів у редактурі стали найчастіше згадуваними проблемами. Вочевидь, ця тема потребує глибокого й різноаспектного обговорення, тому ми запитали колег-перекладачок і редакторок про їхній досвід взаємодії, прикрощі й радості спільної роботи та як досягати порозуміння в інтересах книжки і її читачів.

Марина Александрович

Редакторка. Працювала зокрема над перекладами текстів Тімоті Снайдера «Чорна земля. Голокост як історія і застереження», Джефрі Клюґера «Аполлон-8. Історія першого польоту до Місяця», Маґдалени Єленської «Архісторія». 

Процес роботи з текстом, зокрема редагування перекладів, асоціюю з вимішуванням тіста: у нас є субстанція, замішана на лексемах і синтаксичних конструкціях, пластична, легко піддається обробці, — і завдання редактор_ки надати текстові доречної до контексту форми за відведений час. Схожу «ремісничу» метафору озвучила Олена Любенко, дуже майстерна перекладачка, вона порівняла роботу з текстом із тканням: той самий процес творення конкретної форми з наданого матеріалу, у нашому випадку творення сенсів зі слів. Ця форма все одно не вийде ідеальною, бо ідеалу просто не буває: думку можна висловити різними словами й конструкціями, і які з них «правильніші» — суто суб’єктивний критерій. Тож викликом у редагуванні є налаштування з перекладач_кою на одну «суб’єктивність», щоб отримати найефективнішу співпрацю. Маю на увазі «суб’єктивність» переважно  у стилістичних виборах, але знаю випадки, коли редактор_кам доводилося переконувати перекладач_ок, що правопису треба дотримуватися, це не примха редактор_ок.

У співпраці з перекладач_ками подобається, коли вони залишають примітки на берегах з поясненнями чи проханням порадитися: це додає враження, що редагування таки сприймають як окремий важливий етап роботи над текстом, а не просто вичитування хибодруків.

Щодо комунікації з перекладач_ками, то дуже ціную, коли це діалог для трьох: вважаю, що активна участь випускових редактор_ок супер важлива. Вони будуть медіатор_ками і в тих ситуаціях, коли думки розходяться, щоб зайвий емоційний фон не завадив одній спільній меті — класному виданню. Тому особисто я прихильниця позиції, що остаточне рішення за випусковими.

Марина Марченко

Перекладачка. Авторка українських перекладів «Життя попереду» й «Обіцяння на світанку» Ромена Ґарі, «Маленького принца» Антуана де Сент-Екзюпері та ін. Перекладає з французької та англійської.

Насамперед хочу сказати, що літературні редактори потрібні усім! Хоч який чудовий і талановитий автор_ка (книжки чи перекладу), він завжди упереджений щодо свого тексту, цей перекіс вирівнює редактор_ка. Але звичайно, етап погодження правок я не люблю. Як можна це любити?! Ти вишукував, зважував слова, часто-густо обговорював на форумі з рідномовцями тонкощі значень, вистраждав, виносив кожне речення, переклав, поредагував — фух! — відправив. І бац, через два місяці тобі надсилають на узгодження якийсь віспуватий документ, який ти ледь упізнаєш! Особливо коли редактор_ка з тобою не спілкується, ти вже й думати забула й геть занурена в нову роботу.

 

Мені ще на початках пощастило пізнати заразом і «злого», і «доброго» редактора. Це був початок 2000-х років, проєкт Фонду «Відродження» «Лабораторія перекладу». Хоч як я старалась, але досвіду бракувало, і переклад мій вийшов слабенький. Рецензентів було четверо, на зустрічі-обговоренні двоє з них одразу взялися мене критикувати, переважно справедливо, але злостиво. А ще двоє — і їм я вдячна на все життя — спочатку зауважили позитивні якості перекладу, а далі, доволі м’яко, у формі пропозицій висловили зауваження. І були це професор, практик і теоретик перекладу, світлої пам’яті Віктор Коптілов і кандидатка філологічних наук, редакторка Мирослава Прихода. Після їхнього виступу і щирої розмови перші двоє також пом’якшилися.

Як на мене, головне у такій взаємодії — довіра: якщо редактор_ка має мене за партнерку в роботі над текстом, а не за малограмотну шахрайку, яка паразитує на машинному перекладі, та справді хоче зрозуміти, чому я вибрала саме таке тлумачення, я готова слухати й наводити аргументи.

А ще вельми важливо… щоб редактор_ки НЕ знали мови оригіналу, а якщо й знають, щоб не заглядали в нього. І це з кількох причин.

 

По-перше, редактор_ки слугують свіжим поглядом, який виправляє неминуче когнітивне упередження, яке я називаю упередженням мови оригіналу. У перекладач_ки неминуче замилюється око, тому редактор у жодному разі не повинен дивитися на текст з іншомовного боку, а тільки як фахівець з української мови й читач. Тонкий знавець мови завжди відчує, коли щось не так, вкаже на це перекладачу, а той мусить зазирнути в оригінал і перевірити своє тлумачення. По-друге, «знати мову» — це дуже широке поняття. Уміння читати й висловлюватися іноземною мовою аж ніяк не означає володіння всіма тонкощами, необхідними для адекватного перекладу. Якщо видавництво не довіряє перекладачу, навіщо підписувати з ним контракт?

 

Читайте також: Шукайте своїх. Або яку пораду ви б хотіли отримати на початку перекладацької кар’єри?

 

Якась частина редакторських правок є «смаковими», ба й навіть виправленнями заради виправлень. Редакторів ми зазвичай не вибираємо, боротьба з кожним виправленням «вірогідний» на «достовірний» забере час і нерви. Я бачу тільки один вихід, здатний водночас розв’язати більшість проблем у відносинах редакторів з перекладачами: вони мають нести однакову відповідальність за фінальний текст, і прізвища їхні повинні стояти поруч: перекладено Таким-то\Такою-то за редакцією Такого-то\Такої-то.

 

Насамперед: усі зацікавлені сторони мають усвідомити, що ми рівноправні партнери. Перекладач_ки перекладають смисли, і не повинні здавати готовий до видання текст. Готують його, роблять читомим саме редактор_ки. Тому ідеальна співпраця для мене означає, що редактор_ка працює з українським текстом разом з перекладач_кою, ставить йому\їй запитання в ході роботи (а не після), вони наводять свої аргументи й дослухаються один до одного.

Тетяна Некряч

Перекладачка. Авторка українських перекладів «Вбити пересмішника» та «Іди, вартового постав» Гарпер Лі, «На Схід від Едему» Джона Стейнбека, «Буфонада, або Більше не самотні» Курта Воннеґута та ін.

Етап редагування справді необхідний. Хоча я маю великий досвід редагування (як перекладів, так і дисертацій з проблем художнього перекладу), та ще й не менше трьох разів роблю стилістичну правку своїх перекладів, вже суто в стихії мови перекладу, інший погляд дуже важливий, особливо якщо редактор поділяє твої засадничі перекладацькі принципи. Тоді виникає консенсус.

Редактор не має нав’язувати свої лексико-стилістичні уподобання, це підміна авторських художніх принципів власними забаганками. Запорука успішної співпраці — пріоритет збереження творчої індивідуальності автора і художньої неповторності твору. 

Знання мови оригіналу вважаю необхідною умовою для редагування. Мала неприємний досвід з редактором, який знав тільки українську і через це спотворив саму концепцію. Звісно, я наполягла на своїх варіантах, які сумлінно і ретельно обдумую. Перекладацькі рішення я завжди обґрунтовую — максимально доказово, не шкодуючи ні часу, ні сил. Коли правки шкодять тексту, треба повертатися до оптимальних рішень — або прибирати своє прізвище, щоб не виглядати невігласом.

 

Коли ж виникають розходження у принципових для перекладача питаннях, то остаточне рішення саме за ним, за умови, що це людина високофахова, відповідальна, ерудована і добре орієнтується у творчому доробку автора. Адже прізвище перекладача стоїть поруч з автором, і ніхто не розбиратиметься, чи це не самодіяльність редактора. А розглядати халтурників від перекладу (їх багато!) — це тема окремої розмови.

Ніка Чулаєвська

Редакторка. Працювала зокрема над перекладами творів Івліна Во, Джозефа Конрада, Ольги Токарчук.

Найбільші проблеми редагування очевидні до безглуздості: переклади поганої якості. Якщо ж говорити про якісну перекладацьку роботу, то викликів виділила б два. Один — якщо редактор_ка знає мову оригіналу, — це часозатратність, бо фактично потрібно прочитати й осмислити два тексти, один з яких — чужою мовою, але рідко є можливість працювати в комфортному темпі. І другий — робота з перекладами, коли мови оригіналу не знаєш.

 

Для книжки найкраще, якщо редактор_ка знає мову оригіналу і йдеться не просто про літературне редагування, а саме про редагування перекладу. Проте на практиці буває нелегко знайти чи й невиправдано шукати таку людину. Для редактора_ки це може бути і легше, і складніше. Легше — якщо переклад добре читається. Це не обов’язково означає, що він якісний у плані відповідності оригіналу, але якщо це зграбний/красивий український текст, редактор_ці буде значно легше, адже без знання мови зазирати в оригінал все одно нема сенсу, тож економиться час. Якщо ж переклад гірший, то без знання мови оригіналу редагувати його особливо складно: доводиться безліч разів звертатись до перекладача_ки із запитаннями, висувати припущення і пропонувати інтерпретації майже наосліп, покладаючись на те, що вже перекладач_ка обере найкращий варіант.

 

Ідеальна співпраця з перекладач_кою — та, де є взаємна повага й довіра, де можна відверто поділитись спостереженнями, сумнівами й навіть жартувати. Де переклад від початку якісний, що дає змогу редактор_ці заглибитись у деталі й помітити дрібниці. А редактор_ка зі свого боку відкриті до обговорення правок і контраргументів перекладач_ки.

Схиляюсь до того, щоб дозволяти перекладач_кам приймати остаточне рішення у випадку розходження думок, бо роль перекладач_ки все ж важливіша, а завдання редактор_ки — допомогти і підстрахувати.

Але відхилення правок не має відбуватися без відома редактора_ки і перед тим обов’язково має бути дискусія, де кожна сторона викладе свої аргументи.

 

Читайте також: Не(по)одинокі: виклики для українських перекладацьких спільнот

Ярослава Стріха

Перекладачка. Авторка українських перекладів «Книги для дітей» Антонії Баєтт, «Волден, або Життя в лісах» Генрі Девіда Торо, «Чоловіка у червоному халаті», «Одним однієї історії» Джуліана Барнза та ін.

Гадаю, етап редагування для всіх трошки нервовий, бо редактор_ка бачить твій переклад невмитим і непричесаним — і стежить, щоб текст не потрапив на люди в такому вигляді. Кожна правка нагадує: щось можна було зробити краще. Але важливо пам’ятати, що це не особистий докір, ви не антагоністи, редактор_ка, як і ти, грає на боці тексту і відстоює передовсім його інтереси: ви в одній команді, і йдеться про те, щоб урешті видати якнайкращу книжку.

 

Найскладніше ж у цій взаємодії — коли ви з редактор_кою маєте різні уявлення про переклад (скажімо, одна з вас прихильниця доместикації, а друга — форенізації), тобто ваші підходи однаково легітимні, але не дуже сумісні між собою. Наприклад, в одному з моїх перекладів був каламбур штибу «She pines like a pine», який я переклала як «вона плакуча, мов тая верба», а редакторка виправила на «вона сумна, як смерека». Я вважала, що близькістю до букви оригіналу в цьому випадку можна пожертвувати заради збереження каламбуру, а редакторка вважала, що важливо зберігати реалії хвойного лісу. Обидва підходи мають право на існування, але знайти спільний знаменник між ними в одному тексті може бути досить складно.

Життя надто коротке, щоб дискутувати за кожне своє перекладацьке рішення (якщо йдеться про виправлення, умовно кажучи, рівнозначних синонімів, а не щось принципове). Для мене однозначна межа дозволеного пролягає там, де починається втручання в авторський текст.

Скажімо, свого часу відхиляла виправлення редакторки — зазначу, що дуже хорошої — яка виносила з основного тексту у примітки речення-пояснення штибу «Траса 07 поєднує місто з аеропортом» (вся конкретика в прикладі змінена). Можливо, авторка й сама писала б це в примітках, а не в основному тексті, якби в англійській видавничій традиції примітки були поширеніші — але я не вважаю себе в праві вирішувати це за неї. Очевидно, складний випадок — коли редактор_ка знаходить авторські помилки: наприклад, коректорка одного мого перекладу раптом виявила, що в кількох героїв протягом роману змінюється зріст і колір волосся. Я не знаю, як правильно робити у таких випадках, і лишила це без змін.

 

Читайте також: Перекладацька видимість: не обкладинкою єдиною

 

Мені значно спокійніше, якщо редактор_ка знає мову оригіналу й виявить мої помилки, якщо я їх сама не зауважила. На щастя, я працюю з англійською мовою, яку більшість моїх редактор_ок таки знають. Ідеальна співпраця з редактор_кою для мене — це коли у нас подібні уявлення про оригінал і про перекладацькі підходи — а тому мені прямо видно, як текст покращується від правок.

Мія Марченко

Письменниця і перекладачка. Авторка перекладів «Тобі Лоллнес» Тімоте де Фомбеля, «Око вовка» Даніеля Пеннака, «Еш і поклик крижаного серця» Джеймі Літтлера та ін.

Якщо я працюю з редактором, якого вже знаю і якому довіряю, то процес погодження правок — чисте свято. Для того, щоб співпраця була у моєму розумінні ідеальною, потрібен попередній досвід роботи з цією людиною, треба також, щоб редактор знав мову оригіналу так само добре, як і ти, або краще, мав ерудицію і широкий кругозір (або хоча б умів гуглити).

 

Дуже важить тон спілкування, якщо у ньому вчувається повага, мені легше приймати навіть ті пропозиції, на які, за спроб вивищитися наді мною в редактурі, я б в житті не погодилася. Маю відчувати, що редакторка у цій справі — моя партнерка, що також несе відповідальність за якість перекладу і так само, як і я, хоче текстові тільки кращого.

 

Що ж до прикрих випадків, їх теж було немало. Скажімо, коли редакторка, не знаючи французької, зверхньо написала мені, що мій переклад жахливий і не художній. Моє зауваження, що після її редактури, від стилю автора нічого не залишилось, було проігнороване. Зараз часто обговорюю кандидатуру редактор_ки з видавництвом іще до початку роботи, у мене вже був досвід, і ще один нервовий зрив мені не потрібен.

 

Бували, звісно, й випадки, коли текст виходив без погодження зі мною правок. Та, мушу сказати, що це ледь не одиничні випадки у моїй десятирічній практиці.

 

Непотрібні виправлення я зазвичай знімаю.

З редактор_ками в нас попередня домовленість: всі правки — це рекомендації, якщо рекомендація, на мою думку, не підходить, я її прибираю. Але тут важлива й самокритика.

Внутрішній критик у мене сильний, тож в редактор_ок зі мною проблем доволі мало. Якщо ж я геть не згодна з правками, а видавець чи випусковий наполягають, я зазвичай прошу такі переклади не підписувати моїм іменем.

 

Чи варто обґрунтовувати перекладацькі рішення, якщо я не погоджуюся з правкою? Лише тоді, коли редактор_ка теж добре знає мову і в змозі пропонувати власні перекладацькі рішення. Тоді тут є місце для дискусії. Якщо ж ні — правки прибираю, а моїм обґрунтуванням є те, що на перекладі стоятиме моє ім’я, тож «рулю» я.

Анна Процук

Редакторка. Працювала зокрема над перекладами текстів «Під скляним ковпаком» Сильвії Плат, «Роздуми про двадцяте століття» Тімоті Снайдера та Тоні Джадта, «Винахід Гюго Кабре» Браяна Селзніка, дитячих серій Ельси Пунсет і Трейсі Кордерой.

Найбільший для мене виклик редагування перекладів у плані виконавчому — це складність взаємодії з усіма залученими. Адже, порівняно з редагуванням оригінальних творів, тут автор_ок (чи авторських колективів) удвічі більше, і редакторка має «помирити» їхні бачення й підходи і між собою, і з очікуваннями аудиторії та/або замовника, і з власною «внутрішньою перекладачкою» (якій часом хотілося б перекласти текст по-своєму, але не варто). При цьому позицію автор_ки оригіналу зазвичай доводиться відтворювати без прямого контакту, послуговуючись своїми знаннями й досвідом, а контакт із перекладач_кою, навпаки, нерідко переходить межу суто професійної взаємодії, вимагаючи психологічного маневрування (коли в гру вступають авторські амбіції, надмірна вразливість або самовпевненість) тощо. Отже, редактор_ці нерідко дістається додаткова роль медіатор_ки на рівні не лише текстовому, а й особистісному.

 

Серед системних проблем українського книговидання — ще й нерозмежованість різних видів редагування, коли змішуються в довільних пропорціях редагування перекладу й редагування літературне. Для першого (яке у нас майже не трапляється «в чистому вигляді» й ще рідше відповідно оплачується) знати мову оригіналу, безперечно, необхідно, для другого — не конче. Утім, на ділі буває по-різному: особисто я бралася за редагування без знання мови оригіналу, зокрема, коли дуже довіряла перекладачкам, мала змогу вести діалог і ставити уточнювальні запитання (бачачи недоладності перекладу на структурному рівні), а вихідний твір розбирала достатньо, аби користуватися словниками й іншими джерелами. А є ж іще проблема рідкісних мов. У цілому редактор_ці знати мову оригіналу вкрай бажано, а на практиці (мені) йдеться насамперед про те, як взаємодоповнюються знання й уміння конкретної пари перекладач_ки й редактор_ки та в яких саме аспектах потрібно «підстрахувати».

Ідеальна співпраця — це коли всі учасни_ці розуміють, що й навіщо роблять із текстом, і не відмовляють у такому розумінні іншій стороні, відкинувши упередження.

Тобто я-редакторка знаю, що перекладачка у своїх рішеннях керувалася фаховими міркуваннями, і відчитую їх (чи перепитую) замість нав’язувати свої. Перекладачка знає, що мої правки не взяті зі стелі, а розв’язують якусь проблему, і якщо сама цієї проблеми початково не бачить, то знайде її чи перепитає в мене замість мовчки скасувати правку. Коли виникають розбіжності, завжди можна запропонувати одна одній альтернативи, знайти третій, ще кращий, варіант. Тут я вірю в діалог, ґрунтований на вмінні й готовності обох сторін професійно пояснити свою позицію, і пошук компромісу. Головне — налаштованість на командну роботу зі спільною метою покращити текст і взаємна повага.

 

За ким останнє слово? Моя перша, очевидна відповідь: за перекладач_кою. Адже саме ця людина є суб’єктом авторського права й відповідає за твір своїм іменем. Проте на ділі часто є додаткові чинники, тому й розв’язання бувають індивідуальними. У кожному разі як редакторка я не наполягаю на вирішальному голосі (хоч і лестить, коли мені його віддають), натомість вітаю залучення видавництва, зазвичай в особі випускової редакторки, аж до делегування остаточного рішення чи голосування: по-перше, саме замовник інвестує в проєкт, бере на себе ризики й комунікує з аудиторією; по-друге, ще один, «незамилений» погляд колег завжди на користь.

 

Читайте також: Перекладачі з української на інші мови — як втримати інтерес?

 

Translators In Action (TIA) — ініціативна група, що займається розвитком перекладацької спільноти та створює проєкти та інструменти для зміцнення та підвищення професійної захищеності українського книжкового перекладацтва.

 

 TIA інформує, підтримує, лобіює/адвокатує інтереси, навчає, сприяє взаємодії у спільноті, працюючи на стику культурної, активістської, дослідницької та освітньої сфер.

 

Серед завдань TIA: підвищення поінформованості перекладач_ок з юридичних питань, сприяння видимості та захищеності перекладач_ок у правовому полі, інформаційна, консультаційна та організаційна підтримка перекладацьких ініціатив, організація освітніх і культурних перекладацьких проєктів, лобіювання інтересів спільноти, проведення фахових опитувань і досліджень.