Чому зразкової есеїстики не існує

Важко знайти більш ефемерний жанр, ніж есеїстика. Його визначення радикально варіюються у різних культурах, між різними авторами та тлумачними словниками. Так само важко визначити й елементи, з яких має утворюватися такий текст. А як щодо зразкового есею? Олександра Гнатюк,  членкиня Капітули Премії імені Юрія Шевельова та перекладачка, вважає, що ідеальної есеїстики не існує, а кожна нова епоха та автор реформують цей жанр під власні потреби. Про це вона розповіла на лекції «Чого тільки не називаємо есеєм», яка відбулася у межах Днів есеїстики, організованих PEN Ukraine у Києві. Читомо занотувало найцікавіші тези.

Назва лекції трохи хуліганська й не відповідає високому образу есеїста. З іншого боку, часом справді бракує слів, щоби пояснити, що ж таке есей. Я не стану пояснювати, як написати хороший есей, оскільки справді: коли немає таланту, писати не навчиш. Звісно, людина не народжується готовим есеїстом, публіцистом чи письменником – вона постійно вдосконалюється.

Олдос Гакслі якось сказав: «Есей – це такий літературний інструмент, із допомогою якого можна сказати майже все про майже нічого». Навіть цей більш дотепний вислів насправді не пояснює, що ж таке есей. Оксфордський словник подає таке визначення: «Есей – це невеликий за обсягом текст, присвячений певній темі, або ж наукова праця, яка презентує авторський погляд на певний аргумент». Та це також зовсім не наближає до розуміння цього поняття.

Ми маємо розуміти, що існують різні традиції есею. Не тільки розгалуження на філософський, критичний чи науковий есей – це також різні традиції розуміння цього жанру. Французька есеїстика разюче відрізняється, маємо Жан-Поля Сартра чи Альбера Камю як великих есеїстів; також є англомовна, і її потрібно розділяти на британську та американську традицію; по-іншому виглядає традиція в Центральній Європі: Мілан Кундера, який міркує про письменників, Чеслав Мілош, який роздумує про свою країну, Збіґнєв Герберт, який присвячував свої праці передовсім мистецтву. Якщо мене просять думати про визначення есею, я вже не можу звільнитися від цього культурного багажу, який я набрала за роки самоосвіти. Коли я читаю Володимира Єрмоленка, я постійно порівнюю його з Лешеком Колаковським: хоча вони дуже різні, їх обох цікавить біографія ідей, і вони дуже іронічні.

Часто ми думаємо про есей як про шкільний твір. А він таким не є. Шкільний твір має дещо інші завдання: там є певна теза, аргументація, мають бути висновки – і хтось має сміливість називати це есеєм. З іншого боку, текст може бути вільним польотом думки, абсолютно не структурованим – і він також не буде есеєм. Насправді зразкового есею не існує, кожен автор якось оновлює цей жанр.

Читайте також: Чому есей схожий на математичну формулу

Якщо відкинути графоманів і говорити про есей як про літературний жанр, то він відрізняється від художньої літератури саме тим, що там немає фікції.

У Миколи Рябчука, блискучого есеїста, є збірка «Сто анекдотів», у якій тексти якраз на межі між есеєм та авторською колонкою. Там є текст про «сахарную свеклу», героїнею якого стала я: це приклад роботи з правдивою ситуацією, там є сюжет, але немає глибокої думки, другого дна – тож це не есей.

Саме тому «Церебро» Андрія Бондаря я вважаю хорошою малою прозою, але аж ніяк не есеями. Звичайно, його колонки більш есеїстичні, ніж «Церебро» – це щось межове, але воно й набагато краще. Це дуже добрі тексти.

Спершу тексти були короткими, далекими за обсягом від трактатів. Сьогодні есей може займати кілька сторінок, але може бути й у кількасот. Ми звикли до авторів, які пишуть колонки: Олександр Бойченко, Юрій Андрухович, Андрій Любка – можна називати лауреатів премії Шевельова й не помилитися. Якщо подивитися українські визначення есею, можна тільки більше заплутатися. Деякі українські літературознавці готові зарахувати до есеїстики не лише філософські трактати Григорія Сковороди, але також і тексти Феофана Прокоповича, Дмитра Туптала, а дехто й твори Тараса Шевченка – папір усе витримає. Прикладом недолугого визначення може бути таке: «Авторська інтенційність, аргументативний характер розгортання тексту, об’єктивно-суб’єктивний спосіб організації інформації, безпосередня й постійна апеляція до адресата». Усі ці довільності ведуть до повного балагана й дезорієнтації.

Такі премії, як премія імені Шевельова, допомагають зрозуміти суть есею з практичної точки зору. Есей може бути історичним, як у випадку Андрія Портнова, Ярослава Грицака, Тімоті Снайдера чи Тоні Джадта. Есей може бути чисто літературним, як у випадку Тараса Прохаська. Юрій Шевельов відкриває модерну українську есеїстику, Євген Маланюк набагато менш модерний. А з появою Вахтанга Кебуладзе, Володимира Єрмоленка та Тараса Лютого розвивається жанр філософського есею. Сьогодні есей – це мірило модерності. Я глибоко переконана, що для хорошого есею потрібна висока школа. Літературні самородки потребують певної обробки.

Без провокативності не буває доброго есею, як і без глибокого занурення в тему. Самоіронія абсолютно невіддільна від есею. Якщо автор смертельно серйозний, то він уже не есеїст.

Ознаками хорошого есею є рефлексування, неповторність стилю й думки, синкретизм, поєднання художності й документалізму, історизму й біографізму, додавання філософських амбіцій, поєднання протилежностей: свободи й суворості, старосвітськості й модерності. Коли блискучий польський есеїст Єжи Стемповський міркує, заради чого забруднювати папір, він це робить дуже по-старосвітськи, але водночас він модерний у своїх думках. Урешті-решт, людина не претендує на остаточну істину.

Читайте також: Чому для есею сюжет не менш важливий за ідею

Авторка: Марія Бліндюк

Зображення: Юлія Пацьора