Ігор Калинець: зухвалець з музами на обох плечах

Як поет Ігор Калинець – насамперед естет, у чиїх творах поєдналися модерність і традиція. Як громадянин він – борець за волю батьківщини, шістдесятник, політв’язень комуністичного режиму.

Воднораз ці дві іпостасі доповнюють одна одну. Бо ж у творчості Калинець не переступав власних світоглядних переконань, свідомо протиставляючись моделі поведінки авторів, які поруч із роботою «на літературній ниві», звикло віддавали «кесареві кесареве», виконуючи, коли того вимагалося, функцію «червоних пропагандистів». Тому-то він асоціював себе та однодумців із Митусою – середньовічним співцем, незгодним писати оди самому князеві.

«мова йтиме про поета… мова йтиме про зухвальця»

Майбутній літератор народився 9 липня 1939 року в місті Ходорові, на Львівщині. Батьки, Єфрозина та Мирон, вирізнялися побожністю: належали до греко-католицької церкви, загнаної в підпілля у 1946 році. Ігореву родину москва також репресувала – зокрема, у червні 1941-го в катівні, відомій як тюрма на Лонцького у Львові, загинув мамин брат Андрій Гулей. 

З дитинства Ігор Калинець запам’ятав, як його сім’я допомагала переховуватися від переслідувань воякам УПА. «Я навіть пригадую, як хлопці з лісу під вечір, коли вже не було облавників, приходили до нас, – розповідав в одному з останніх інтерв’ю. – Ми давали їм їсти, і вони бавилися зі мною, малим. Я був зверху на коні, тримав якусь зброю в руках».

В школі Калинець проявляв хист до вивчення рідної мови та літератури, що й привело його на філологічний факультет Львівського університету, де, перш ніж стати до роботи архівіста, навчався в 1956-1961 роках… і де запізнався з майбутньою дружиною, а на той час студенткою-славісткою – поеткою Іриною Стасів. У них народилася донька Звенислава, від якої совєти відлучать батьків на 9 років таборів і заслання. 

У 60-х довкола подружжя Калинців гуртувалися молоді контркультурні митці. Творчі здибанки відбувалися в невимушеній атмосфері – до однієї з останніх, коли на Різдво 1972-го братія водила по Львову справдешній вертеп, долучився Василь Стус. 

Ігор Калинець зізнавався, що учасники тих зустрічей висловлювалися доволі відкрито. Подеколи організаторам бракувало обережности, тож до їхнього середовища потрапляли «сексоти», які доносили в КДБ інформацію про почуте-побачене.    

Пробудження музи

Важливе значення для Калинця-студента мало перебування в так званому «літературно-критичному гуртку» – товаристві, члени якого, на перший погляд, скидалися на гульвіс, але потай – поширювали самвидав, читали заборонені твори українських письменників і політичних діячів (зокрема, архів «Вісника» Дмитра Донцова). Калинцеві одразу впало в око, що декотрі зі студентів були старшими за більшість однокурсників, адже, отримавши реабілітацію, відновили навчання у Франковому виші після того, як «відсиділи» за ґратами свої політично вмотивовані терміни.

Однією з ключових подій для Калинця стала візита київських шістдесятників до Львова у 1962 році. Виступи Миколи Вінграновського, Івана Дзюби та Івана Драча зворохобили «оспале» місто свіжими, новаторськими на той час текстами, надихнувши й молодого Калинця писати по-новому і, як згадував поет, ставитися до літературної праці серйозніше. 

Відтак 1966-го в Києві вийшла перша книжка «Вогонь Купала». Це, вважає поет, порятувало його від масової хвилі арештів, що роком раніше зачепила українську інтелігенцію.

У ті часи заведено було починати поетичну збірку так званими «паровозами» – віршами на прославу компартії, що мовби тягнули за собою інші тексти-«вагони». Калинець не міг надивуватися, як його книжка без жодного такого відкупного зуміла пройти повз негласну цензуру. Жартував, що поезія «Вітер», якою починається збірка, стала його «націоналістичним паровозом». Лишень погляньте, що в ній було: 

(…) Вітер мій знов надимає 

Бандери дністрових лодій.

Вітер мій з нами, над нами,

З моїми полками в поході(…).

Утім, невдовзі за зміст окремих текстів тієї збірки Калинця таки неодноразово викликали на допити. Увесь наклад миттю було вилучено, а його автору відмовили у вступі до Спілки письменників. Урешті, наступну Калинцеву книжку з друку зняли. Потому всі інші його збірки, до 1991 р. включно, поширювалися через самвидав, а то й за кордоном (головно зусиллями української діаспори).

Читайте також: Василь Барка: консервативний модерніст та свідок Голодомору

Муза в неволі

1972 року в межах так званої операції «Блок» спочатку Ірину, а невдовзі й Ігоря Калинців засудили до 6 років ув’язнення у виправно-трудових таборах суворого режиму та трьох років заслання. У 1972–1978 роках шістдесятник був ув’язнений у Пермських таборах; у 1978–1981 роках разом із дружиною відбував заслання на Забайкаллі.

На Уралі карався разом із багатьма однодумцями: Іваном Світличним, Степаном Сапеляком, Миколою Горбалем, Тарасом Мельничуком…

Згадував в інтерв’ю для проєкту “Paměť národa”: «Коли живеш у таборі і потрапляєш до товариства, тобі знаного (товариства політв’язнів), то, звичайно, не будеш сидіти тихо, як мишка – починаються між людьми контакти, якісь розмови. А потім пішла і дія».

Треба було поширювати вісті про те, що відбувається за ґратами, назовні. За писаря побратими обрали Ігоря Калинця. Тоді дрібно-дрібно написане скручувалося в маленькі кульки, обмотувалося й передавалось особі, яка мала виходити з тюрми, або близьким, що навідувалися до в’язнів. Деякі тексти, втім, не проходили «цензуру» дисидентів у москві (як тепер кажемо, «хороших русскіх»), звідки писане мало відправлятися на Захід. 

Поет повернувся до Львова 1981 року, але поезію писати припинив. Відчув, що вичерпався, а самоплагіат робити не хотів. Мав ті самі настрої, що й до арешту, а це, на його думку, породжувало б ту саму лірику. 

«Мовчання», або муза громадянська

Тож почався період мовчанки, і пан Ігор, за власним визначенням, став «імпресаріо колишнього поета». Хоча він іще складав твори для дітей, написав біографію Богдана Ігоря Антонича, занедбану могилу якого в 1960-х подружжя Калинців відшукало на Янівському цвинтарі у Львові, та переклав із польської вірші Єжи (Юрія) Гарасимовича. Крім того, по смерті дружини упорядкував її творчу спадщину, а згодом – і свою. 

Водночас зосередився на громадсько-політичній роботі, був співорганізатором акцій за віднову Незалежности України та відродження УГКЦ. 

Тим часом 1991 року за кордоном вийшли повні два томи Калинцевої поезії – «Пробуджена муза» та «Невольнича муза». В Україні ж, уперше за 26 літ, легально вийшла поетична збірка Ігоря Калинця «Тринадцять алогій».

Хоч і дістав низку відзнак, серед яких Шевченківська премія (1992), наголошував: «Найбільшою нагородою могла бути така Україна, що намріялась нам шестидесятникам-Митусам у роки поневірянь та ув’язнень». 

Герменевтика калинцювання

Якось літературознавець Данило Гусар-Струк спостеріг, що поетичний світ Ігоря Калинця складається з трьох магістралей: оспівування культури, любовно-еротичного прагнення, суспільного протесту. Додаймо хіба, що світоглядово тут – від початку до кінця – синтезувалися різні види мистецтва, християнство та язичницькі архетипи. 

Калинцевим книжкам притаманна чітка структурованість: вони містять вірші, об’єднані в цикли. Причому такий спосіб письма був для автора настільки природним, що сам поет якось сказав: «Я циклів не робив, я циклами мислив».

«Білою вороною» з-поміж них є хіба дебютна збірка «Вогонь Купала», що насправді поєднала в собі вірші з двох окремих поетичних полотен – «Екскурсій» і «Країни колядок». Така компіляція, яку зробили київські видавці, зумовила те, що вірші не утворили собою циклів, як у всіх наступних поетових книжках, починаючи вже з «Відчинення вертепу» – необарокового дійства, куди герой Калинця по-сковородинськи втікає «від віку атомного», «натягнувши кирею традиції».

Однак гармонія, здавалося б віднайдена у «вертепних» мандрах, усе одно не здатна була ізолювати від дійсности, де набирала обертів політика «закручування гайок». «Я, прихильник мистецтва для мистецтва, відгукувався тоді буквально на всі драматичні події: на смерть Алли Горської, на переслідування Івана Дзюби, на арешти Валентина Мороза, В’ячеслава Чорновола, Ніни Караванської», – згадував Ігор Калинець.       

«Живий ланцюг» тяглости

До речі, письмо циклами шістдесятник перейняв у Богдана Ігоря Антонича. Як і вчитель, Калинець пріоритетизував у власній поетиці метафору. Це, як і переважання верлібру над іншими віршовими формами, водночас споріднює Ігоря з однолітками, поетами Київської школи на чолі з Василем Голобородьком. 

Незгірш цікаво, що Юрій Шерех, високо оцінивши творчий спадок Ігоря Калинця, детально простежив «родовід» поета. У статті «Про двох поетів з княжими іменами» критик зазначав, що для Калинця: «… Маркіян Шашкевич – предок далекий, Василь Пачовський і Богдан Ігор Антонич – родичі якнайближчі. Може, ще Павло Тичина, але з ним стосунки складніші й трудніші. Ще перед тим усім фольклор і майстри українського бароко»… 

«не сподобив мене світ», або екзистенціалізм Калинця

Від третьої збірки («Коронування опудала», 1969) і далі герой поета ступає на шлях екзистенціалістського осмислювання власної «закинутости» до ворожого світу, гартує сили для опору «кажанам трибуни» – упирям, що живляться кров’ю своїх «повторених» жертв. Поет, усупереч чорносотенній дійсности, усвідомлює свій поетичний світ як ідеальну батьківщину, співцем якої він є і належність та вірність якій відкрито проголошує:

… збіглися чорносотенні києви

що воно таке є

а воно калина

моя батьківщина

а я її калинець.

Осмислює він і самотність, яку не може подолати навіть кохання. У цьому контексті детальніше зупинімося на вірші з «Нинішньої весни» (збірка «Коронування опудала», 1969):

я подарувавши білий день відходжу

я подарувавши голубий день відходжу

я подарувавши червоний день відходжу

чи подарувати тобі ще один день відходячи

був для тебе білий день моє волосся

був для тебе голубий день мої очі

був для тебе червоний день мої уста

але не було дня який би міг бути

лишаю пам’ять білого дня на чорний

лишаю пам’ять голубого дня на чорний

лишаю пам’ять червоного дня на чорний

але завжди бракуватиме одного дня на чорний.

За допомогою численних рефренів герой ніби перебирає час на вервиці днів, постійно натрапляючи на брак якогось одного (може, найкращого) дня – того, якого не подарував коханій; того, якого не було. Кожна з трьох строф вирізняється особливостями використання граматичного часу дієслів: у першій – герой відходить (теперішній час), лишивши на згадку коханій подаровані миті (минулий час); у другій – описує, якими були дні, що минули; у третій – поєднання теперішнього і минулого («лишаю пам’ять») переходить у невтішну проєкцію в майбутнє («завжди бракуватиме одного дня»).

Розкрита в другій строфі позитивна конотованість білого (волосся), голубого (очі) та червоного (уста) кольорів, якими позначено дні, наприкінці твору потрапляє в глухий кут «чорного дня». 

Як відомо, фразеологізм «лишити на чорний день» означає «відкласти щось (зокрема, матеріальні заощадження) на важкі (складні) часи». На гадку одразу спадає відома сентенція: «Час – це гроші». «Грішми» (цінністю) для закоханих були дні, проведені разом. Обмаль часу та достеменна неможливість уповні насититися близькістю і зумовлюють трагедію.

Таборове калинцювання

В ув’язненні Ігор Калинець не схотів описувати табірне життя. Певним ескапізмом, протиставленням тюремним будням стала поезія герметична. Ще в «Пробудженій музі» поет експериментував із різними формами та техніками, випробував, наприклад, метод «потоку свідомости». У тюрмі Калинець вдавався і до модерністських пошуків, і до «класичного» віршування – творив тріолети, ритурнелі, вінок сонетів… Воднораз твори того періоду повні ностальгії. 

Своєрідним духовним виходом із замкненого простору тюрми слугує цикл «Листівки» зі збірки «Звениславині купави» (1973–1978). Вірші до нього Калинець писав на звороті поштівок, які йому надсилали в листах з «великої зони» (у час совєтської окупації так, на противагу «малій зоні» — власне табірним баракам, називали перебування «на волі»). Спереду були зображення різноманітних картин українських та зарубіжних художників. Після розглядання їх у поета виникла ідея писати вірші для доньки, за допомогою яких вона могла б запам’ятати той чи інший твір мистецтва.

Цензура пропускала це у зворотних листах, оскільки не бачила крамоли в текстах, насичених складними для непідготованого читача метафорами та культурологічними алюзіями.

Звернімо увагу, зокрема, на триптих «На листівці – О. Богомазов. Пилярі». На тій картині (1927 рік) українського художника, який творив у руслі кубофутуризму та спектралізму, зображено трьох чоловіків, що стоять в оточенні зрубаних стовбурів і тримають у руках різнокольорові пили. Колористичне багатство цього полотна викликає ефект катарсису, «очищення людей і дерева», коли «охра стає охрою / оранжеве оранжевим».

Один із чоловіків стоїть із пилою, ніби косою, що створює в героя враження, буцімто пиляр працює на полі. Відтак виникає асоціація не лише зі збором дозрілого колосся, а й із сівбою зерен, із яких воно виросте:

зубасті пили 

зеленого 

голубого 

червоного 

засівають землю 

золотою тирсою. 

Калинець обігрує в тексті головні характеристики творчости Богомазова: куб, ритм, контури світла. До речі, автор свідомо виділяє як окреме слово або півслово префіксоїд «кон-», що, як відомо, позначає спільність, об’єднання, сумісність: «кон- / тури», «на кону / міллерівських кон / струкцій». Це може демонструвати наслідок пиляння, себто: як зрубаними є дерева та їхні розпилені стовбури (а вони мали спільність із ґрунтом, із якого росли), так розпиленим виявляється й слово – відсікається та його частина, що означала об’єднання та спільність. Пилярі ж бо проникають у серцевину дерева, а поет – у ядро слова. Водночас процес пиляння постає як оркестрова гра, а її «маестро – ритм».

У третьому вірші триптиху оповідач згадує і про Леся Курбаса, його театр «Березіль», Миколу Куліша, «двоярусну коробку вертепу». Виникає низка образів, пов’язаних уже з театральним мистецтвом, а також із плеядою українських інтелектуалів, розстріляних у Сандармоху 1937 року. Це вже трагічна «вистава», яку ставить «режисер»-загарбник. Тому пиляння дерева набуває трагічних фарб – то вже зрубування українського лісу, нищення українців, яке триває і в сучасності поета.

«Залізні стовпи», або замість епілогу

Ще в першій збірці Ігоря Калинця є красномовний образ залізних стовпів, що підпирають небо Вітчизни. Взято його з біографії Тараса Шевченка. Той дитиною уявляв їх і шукав у полях. Калинець натомість називає такими залізними стовпами, що тримають українське небо, велетів духа, які віддали своє життя за визволення рідної нації. Первинно в тому Калинцевому вірші йшлося про автора «Кобзаря», але зрозуміло, що серед тих, хто «підпирає небо Вітчизни», сьогодні є і сам Ігор Калинець та його поезія. 

Земне життя пан Ігор закінчив 28 червня 2025 року. Його похоронили на Личаківському цвинтарі, на полі почесних поховань, поруч із дружиною Іриною. Неподалік могили інших політв’язнів: Івана Геля, Михайла Гориня, Дарії Гусяк, Ірини Сеник, Юрія Шухевича… Пам’ять про них – відповідальність насамперед українців. Естафету Митуси передано… 

Читайте також: Павло Тичина: і міністр, і модерніст

Література та джерела:

• Гнатюк, О. (1991). Від упорядника збірки. В Калинець, І. Пробуджена муза: Поезії. Варшава.
• Гусар-Струк, Д. (1991). Невольнича муза, або як «орати метеликами». В Калинець І. Невольнича муза. Вірші 1973–1981 років. Балтимор; Торонто: УНВ «Смолоскип» ім. В. Симоненка.
• Данчишин, Н. (2022a). Ігор Калинець: «Я ріс весь час роздвоєний, але я знав котре правильне». В Paměť národa: 
• Ільницький, М. (2001). Ключем метафори відімкнені вуста. Поезія Ігоря Калинця. Париж; Львів; Цвікау.
• Калинець, І. (1991). Пробуджена муза. Поезії. Варшава.
• Калинець, І. (1991). Невольнича муза. Вірші 1973–1981 років. Балтимор; Торонто: Українське незалежне видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка.
• Калинець, І. (1997). Автобіографія. В Калинець І. Слово триваюче. Поезії Харків: Фоліо.
• Кравців, Б. (ред.). (1967). Шістдесят поетів шістдесятих років: Антологія нової української поезії. Нью-Йорк: Пролог.
• Неборак, В. (1997). Міф про поета. В Калинець І. Слово триваюче: Поезії. Харків: Фоліо.
• Пастух, Т. (2010). Київська школа та її оточення: (модерні стильові течії української поезії 1960–90-х років). Львів: ЛНУ ім. І. Франка.
• Терен, Т. (2015–2017) RECвізити. Антологія письменницьких голосів: У трьох книгах. Львів: ВСЛ.
• Українська поезія під судом КҐБ: Кримінальні справи Ірини та Ігоря Калинців. (2003). Упоряд. Ю. Зайцев. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
• Шерех, Ю. (1992). Про двох поетів з княжими іменами. В Сучасність: література, наука, мистецтво, політологія, суспільне життя, 4.
• Шкраб’юк, П. (1997). Попід золоті ворота: Шість елегій про родину Калинців. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.