Без спільних сцен та без компромісів: очільник Українського інституту про взаємодію з росіянами

У відповідь на ініціативу Мар’яни Савки Читомо започатковує серію колонок про моральні, професійні та стратегічні межі, які сьогодні постають перед українськими культурними діячами у взаємодії з міжнародною спільнотою. У фокусі — питання про те, де саме пролягатимуть «червоні лінії» в співпраці з іноземними видавництвами, фестивалями, авторами та платформами — і як ці лінії визначати, озвучувати, дотримуватися.

В умовах війни кожна спільна антологія, кожен переклад, участь у події чи відмова від неї стають етичним вибором, що має довготривалі наслідки. У серії публікацій — голоси українських й іноземних видавців, письменників, менеджерів культури, військових, які шукають відповіді на болісні питання: чи варто «кенселити» тих, хто друкується в Росії? як не втратити доступ до світової літератури, зберігаючи принциповість? і що означає — діяти стратегічно в часи, коли присутність українського голосу на міжнародній арені знову опиняється під загрозою?

Протягом перших двох років повномасштабної війни ми спостерігали високий інтерес до України та запит на українську культуру, але згодом він почав поступово згасати. Низка міжнародних культурних майданчиків, зокрема в Німеччині, Італії, Австрії, Франції, почали знову запрошувати російських учасників і презентувати російську культуру.

Наразі ситуація з присутністю на міжнародних подіях росіян та українців відрізняється залежно від фестивалю та країни. Є майданчики, які обмежують російську присутність. Наприклад, у 2024 році Український інститут вперше представив Україну на Міжнародному книжковому ярмарку у Ґвадалахарі (Мексика), одному з найбільших книжкових ярмарків у світі, який щороку відвідує 1 мільйон осіб. Ми організували низку заходів за участі Юрія Андруховича та Євгенії Кузнєцової, які долучились до дискусій та круглих столів, а також презентували іспанський переклад книги «Україна в історіях та оповідях: Збірка есеїв українських інтелектуалів» за участі авторів Вахтанга Кебуладзе, Гаськи Шиян, Аліма Алієва. На національному стенді Іспанії була представлена поличка з українськими книжками, перекладеними іспанською. Російського національного стенда не було, і програмна команда запевнила, що російських учасників наші автори не зустрінуть.

Цьогоріч на Туринському книжковому ярмарку (Італія) офіційно росіяни не були представлені. Попри відсутність українського національного стенда, організатори були дуже уважні до українських подій, надали нам безкоштовно слоти на міжнародних сценах і готові продовжити співпрацю.

На Міжнародному літературному фестивалі BRaK (Братислава, Словаччина), де два місяці тому (29 травня — 1 червня) українські авторки презентували свої твори у перекладі на словацьку (Анастасія Левкова — роман «За Перекопом є земля», Юлія Ілюха — збірку короткої прози «Мої жінки»), російські автори та книжки були відсутні, а для подій з українськими авторками організатори надали найкращі локації та часові слоти.

Російська культура часто присутня на міжнародних подіях та видима у світі не завдяки власним зусиллям, а через багаторічні звички іноземних інституцій включати до програм твори російської літератури та запрошувати російських авторів. Тому Український інститут прагне налагодити сталу співпрацю з ключовими подіями і щороку представляти там Україну, щоб наші автори також були там присутні «за замовчуванням».

Наприклад, організатори Ляйпцизького книжкового ярмарку підтримують Україну, надаючи великий стенд (таку пропозицію отримують тільки ті країни, які є почесним гостем), слоти на головних сценах та незмінно демонструючи свою солідарність. Хоч офіційних національних стендів Росії там немає вже кілька років, російські учасники все одно присутні, але в інший спосіб — через стенди, придбані окремими видавцями з європейських країн, через іноземні компанії, або через представлення російських авторів на стендах німецьких видавців та окремих російських організацій за посередництвом німецьких. Минулого року у Франкфурті стенд російського видавництва був розміщений в іншому павільйоні, у дуже непомітному місці. На Лейпцизькому книжковому ярмарку у цьому році серед учасників була білоруська авторка Свєтлана Алєксієвич, але з українськими учасниками вона не перетиналася на жодній події.

Ще один приклад — Книжковий ярмарок та літературний фестиваль «Світ книги» (Прага, Чехія). Організатори дуже лояльні до України, є надійними партнерами Українського інституту, відразу відмовились від російського національного стенда у себе. Коли у 2024 році серед учасників фестивалю була російська письменниця Людміла Уліцкая, з українськими учасниками вона не перетиналася. Її сприймають як опозиційну авторку.

З початку повномасштабної війни Росії проти України Український інститут звертається до іноземних інституцій, які ухвалюють такі рішення, із закликом поставити на паузу культурну співпрацю з Росією і призупинити презентацію російського мистецтва, поки триває війна й Україна не здобула свою перемогу.

Сьогодні найбільшою загрозою є не так повернення росіян чи заполонення ними майданчиків, як зниження спроможності міжнародних партнерів підтримувати Україну. Організатори все частіше пропонують Україні працювати на загальних умовах (платити за стенди, слоти тощо), розглядаються варіанти зменшення розміру українських стендів, а також, на жаль, припиняється надання безкоштовних слотів та промоція української програми через канали фестивалів. У таких обставинах перевагу отримують ті, хто має більше фінансування. Єдине, що поки стримує цей процес — величезний інтерес аудиторії до українських заходів, де зали завжди повні.

Питання про умови участі українських митців у заходах разом із росіянами є одним із найскладніших, і однозначної, універсальної відповіді на нього не існує. Чіткі «червоні лінії» провести складно, оскільки ми не можемо домовитись про них всередині країни і це не дозволяє сформулювати єдині й зрозумілі правила для міжнародних партнерів. Будь-яка спроба встановити жорсткі рамки одразу наражається на численні винятки, «сірі зони» та межові ситуації, де чорно-білий підхід просто не працює.

Наша позиція та практика є однозначною: участь українських митців можлива лише за умови повного уникнення будь-яких перетинів із російськими чи білоруськими представниками, а також за дотримання кількох ключових умов, які дозволяють просувати українські інтереси та максимально використати майданчик для посилення українського голосу:

• відсутність спільних платформ та прямої взаємодії — українські учасники не повинні перетинатися з російськими чи білоруськими представниками на спільних публічних дискусіях, сценах чи в межах спільних проєктів. Наприклад: на ярмарках у Франкфурті та Лейпцигу українські та російські стенди були розміщені в різних павільйонах, а програмні заходи не перетиналися.

• контроль над формуванням української програми, вибором учасників, тем, модераторів та форматів.

• врахування того, чи переважить користь від нашої присутності потенційну шкоду? Якщо участь дозволяє Україні отримати доступ до важливої аудиторії, зайняти головні сцени та ефективно просувати українську культуру, це може бути виправданим.

Наприклад, попри присутність окремих російських книжок, Лейпцизький книжковий ярмарок (найбільша книжкова подія Німеччини після Франкфуртського ярмарку з понад 298 тисячами відвідувачів) надає Україні величезний стенд і слоти на головних сценах. Це унікальна можливість представити українську літературу сотням тисяч відвідувачів, і відмовлятися від неї було б стратегічно невигідно.

Читайте також: 7 книжок, що розширюють світ, від Володимира Шейка

Позиція Українського інституту є чіткою і базується на стратегії «витіснення Росії на користь України». Ми закликаємо світ не скасувати російську культуру і удати, що її немає — адже це зробити неможливо, ми закликаємо поставити на паузу культурну співпрацю з Росією і призупинити презентацію російського мистецтва. Важливий меседж для іноземців — Україну (як і інші країни Центральної та Східної Європи) звикли не помічати, не приділяти належної уваги українській культурі, але після 24 лютого 2022 року це робити вже неможливо. Без України програмна політика культурних інституцій є неповноцінною і викликає чимало питань до професійності організаторів.

Якщо говорити про літературу, ми не просто просимо іноземців відмовитись від купівлі російських книжок, ми пропонуємо на заміну познайомитись та краще пізнати українську літературу, яка дотепер була менш видимою чи затребуваною або взагалі невідомою. У такий спосіб — зменшивши до мінімуму культурну присутність Росії і давши право голосу тим, хто історично залишався в тіні Росії — ми закликаємо виправити цю історичну несправедливість.

Іноземні партнери нерідко схиляють Україну до діалогу та порозуміння, але будь-яка співпраця з країною-агресором — участь у спільних заходах, програмах чи публікації в спільних антологіях — є неприйнятною і має бути відтермінована до того моменту, коли (і якщо) Україна сама цього захоче.

Нам потрібні чіткі «правила гігієни», які мають бути спільними для всіх українських інституцій і культурної спільноти. Метою цих правил є протистояння російській пропаганді, що використовує культуру як інструмент, і уникнення будь-яких форм легітимізації російської агресії через культурну співпрацю.

Нещодавно Український інститут спільно з Аспен Інститутом Київ ініціював обговорення, присвячене пошуку ефективних стратегій міжнародної комунікації, за участі публічних інтелектуалів, журналістів та керівників культурних і медійних організацій для напрацювання спільного бачення та узгодженої позиції. Озвучені ідеї стали основою для рекомендацій, які ми презентуємо українським дієвцям, які представляють Україну на міжнародних майданчиках.

Перш за все, важливо підкреслити, що ми не організовували спільних подій із російськими учасниками і є повністю суб’єктними у формуванні наших програм, які презентуємо на міжнародних книжкових ярмарках чи літературних фестивалях. Тому у нашій практиці ситуації, де нам доводилося б вимагати «скасування» заходу, який ми самі ініціювали, не виникають. Також нас ніколи не просили додати до програми події за участі російських авторів.

Ми керуємось самі і нагадуємо партнерам про наш офіційний заклик — «поставити культурну співпрацю з Росією на паузу» до перемоги України. Участь у спільному заході прямо суперечить цій чітко артикульованій позиції. Ми вважаємо, що зараз недоречно і навіть шкідливо як для іноземців, так і для українців говорити та показувати культурні здобутки Росії. Тому ми не вимагаємо «скасувати», ми пояснюємо, чому спільні формати є неможливими.

Наша стратегія полягає у вибудовуванні конструктивного діалогу з партнерами, в основі якого лежить повага до спільних цінностей, зокрема до свободи слова. Саме тому ми не зазіхаємо на цю свободу, а натомість пропонуємо справедливий підхід: коли майданчик надається російській культурі, ми наголошуємо на необхідності надати симетричну можливість для висловлювання й українцям.

Таким чином, наша лінія аргументації має певний просвітницький характер і ґрунтується на двох тезах: по-перше, на заклику до виправлення історичної несправедливості та подолання колоніального спадку шляхом надання права голосу тим, кого Росія позбавила такого права; по-друге, на роз’ясненні того, що російська культура в сучасному контексті є інструментом і продовженням російської агресивної мілітарної політики.

Торік Оксфордський літературний фестиваль анонсував українську програму, у якій був зазначений Борис Акунін. Ми написали листа організаторам, щоб прибрали з опису цього заходу тег «українська програма», бо це є фактичною помилкою, яка вводить аудиторію в оману. Директорка фестивалю негайно відреагувала та попросила вибачення, організатори виправили програму та запропонували нам співпрацю. Це показує, що раціональні аргументи є дуже дієвими.

Радикальна відмова брати участь у будь-якій події, де є росіяни, вже не працює і з часом буде ще менш ефективною, оскільки іноземні партнери не розуміють такого підходу. Участь у міжнародних фестивалях — це можливість для просування українського наративу. Тотальний кенселінг, відмова від участі в будь-якій події за найменшої присутності росіян або радикалізм у вигляді неузгоджених акцій протесту несе прямі ризики та загрожує нам насамперед втратою важливих міжнародних платформ, де повинен звучати український голос.
 

Наприклад, минулого року на Франкфуртському книжковому ярмарку кілька видавців планували влаштувати акцію протесту біля стенда російського видавництва. Організатори фестивалю попередили, що такі дії можуть призвести до штрафів або заборони участі у майбутньому.
 

У цьому контексті ми виступаємо за помірковану, але тверду позицію, і щоразу добираємо різні аргументи залежно від позиції іноземного партнера. Поміркованість не є слабкістю, якщо вона супроводжується чіткою стратегією і наполегливістю у відстоюванні українських інтересів у роботі з міжнародними партнерами.

Такі питання лежать як в ідеологічній, так і в ресурсній площинах. Перше: як працювати зі звичками іноземних інституцій, які традиційно обирали російський контент та переконати їх у тому, що російська культура не є «великою» і «незамінною» і не повинна гарантовано бути представлена на світових майданчиках. Друге: як зберегти стійкість та рівень підтримки від міжнародних партнерів в умовах вичерпання їхніх фінансових можливостей, що змушує нас переходити на загальні комерційні умови та ставить у слабку позицію. Ще одне дражливе питання, яке часто виникає в розмові з лівими інтелектуалами-очільниками фестивалів — це свобода слова і рівні можливості, на які начебто зазіхає Україна.

Заклики про кенселінг Росії вже не працюють так само, як і пасивне очікування уваги від світу без активного та послідовного просування власного наративу.

Аби зберегти суб’єктність і видимість на міжнародних майданчиках, ми маємо надавати нові альтернативи — замість російського контенту пропонувати якісний та цікавий український продукт. Повні зали на українських подіях — найкращий аргумент для будь-якого організатора. Поки ми цікаві іноземній аудиторії, нас будуть підтримувати. Разом із цим, довгострокові партнерства гарантуватимуть нам стабільно високий рівень представлення на міжнародній арені.

Ми повинні бути добре підготовленими і презентувати дуже сильні програми за участі досвідчених та авторитетних спікерів, аби бути і конкурентоспроможними, і на рівних змагатися за увагу аудиторій у різних куточках світу. Маємо вивчати та краще розуміти ситуацію в тих країнах, де ми організовуємо заходи, і пропонувати програму, яка буде відгукуватися нашій аудиторії. Маємо фокусуватися не лише на своїх проблемах і меседжах, а шукати спільні теми й точки перетину, де можемо бути корисними одне одному.

Читайте також: Юлія Козловець: Сьогодні наша ефективна присутність – це теж наш опір