Віталій Ляска: Ми не боїмося видавати книжки, які не почитаєш перед сном

На початку осені 2024 року проєкт «Локальна історія» запустив своє власне видавництво. І журнал, і популярний канал на Youtube  вже на початковому етапі дозволяли сподіватися на вірну аудиторію й добрі результати для майбутніх історичних книжок.

Стерти межу між академічною літературою та популярним нонфікшном, сприяти зміні українського історичного ґранднаративу і зафіксувати позначку у 25 книг на рік, – про такі амбіції видавництва говорить його головний редактор Віталій Ляска. Читомо спілкується з ним про виправдання сподівань, про книжки, які ніхто більше не видасть, а також про те, як інструменталізується і які є способи цьому зарадити.

– Видавництву «Локальна історія» скоро виповниться рік. За цей час ви випустили дванадцять книжок і ще чотири зараз у передпродажі. Як все починалося і  як оцінюєте перший рік роботи?

– Про створення видавництва ми почали серйозно думати ще 2023 року, хоча офіційно зареєстрували лише восени 2024-го. Рік від виходу першої книжки – «Карпати. Коротка історія мандрів» Ірини Пустиннікової – до сьогодні може здатися надто стислим у часі, з огляду на масштаб зробленого. Але насправді ми готувалися значно довше: майже півтора року працювали «в шухляду», напрацьовуючи теми, які були цікаві нам і могли б зацікавити українського читача.

Для нас це зовсім новий досвід. Попри те, що видаємо журнал, ніколи не випускали книжки. Навіть не гадали, що будемо комунікувати з провідними світовими видавництвами. Ці півтора року перед запуском першої книжки, були доволі складними, передусім морально. Видаючи журнал, ми звикли, що раз на місяць бачимо результат своєї роботи. А тут півтора року – лише праця і сумніви.

Окрім того, ми побоювалися, що наша книжкова лінійка буде хаотичною. Адже хотіли, та й хочемо зараз, формувати певні тематичні кластери. Сьогодні, можливо, це ще не дуже помітно, але точно буде видно з перспективи двох-трьох років.

– Про які саме тематичні кластери йдеться?

– Наприклад кластер Великої війни (В Україні більш поширена назва – Перша світова війна, – прим. авт.), яка абсолютно випала з українського ґранднаративу. Ми знаємо хіба про Українських Січових Стрільців, кілька хрестоматійних фактів на кшталт Брусиловського прориву та все. А Велика війна у світі й вивчається більше за Другу світову, і вважається більш травматичною, і більш такою, що вплинула на все ХХ століття. Тоді впали імперії, перекроїлася мапа держав, заклалися підстави для виникнення та зростання тоталітаризмів різного ґатунку. Ми уже дали анонс світового бестселера, книжки Крістофера Кларка «Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року». Це книга 2012 року, витримала багато перевидань у багатьох країнах. Лише в Німеччині продалася накладом 350 тисяч. Тому з Кларкової почнемо кластер про Велику війну.

Інший кластер, який розвиваємо – ранньомодерної історії. Це Річ Посполита і козацтво. Погляди не тільки українських дослідників, але й закордонних. У нас вже є дві книжки на ці теми. Це Томаш Вісліч «Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої» і Річард Баттервік «Світло і пломінь». Перша книга про сексуальне життя селян з русько-польського пограниччя, де є дуже багато українських сюжетів. Це для тих, хто закидає, що Річ Посполита — це не наша держава. Друга – виразно показує роль Правобережної України в історії Речі Посполитої XVIII століття. Ми не можемо відкидати цей великий шмат нашої історії, і територіальної, і хронологічної. 

Я завжди бачив певну проблему в тому, що якщо в Україні говорять про популярну історію, то це здебільшого про ХХ століття і його тоталітаризми. Безумовно, це визначальне століття для української історії. Але якщо глянути глибше, то маємо дуже велике провалля. Те ж ХІХ століття – період, коли відбувалось українське націєтворення, в нашій суспільній свідомості представлене підручниками з Шевченком, селянською стріхою і, може, кількома літераторами. Така рустикальність зовсім не дає відповіді на питання – якщо все було так погано, то звідки виникла українська нація? Адже за тим наступає Велика війна й українська нація, виявляється, готова до неї – мобілізована й може брати участь у перших визвольних змаганнях. А все це заклалося у довгому ХІХ столітті. У світі це Belle Époque, а в нас – суцільний трагізм. Тому по ХІХ століттю теж будемо формувати окремий кластер. У ньому в нас вже є «Розділена династія» Фабіана Бауманна. А до кінця року плануємо видати другу книжку Крістофера Кларка «Революційна весна» – про Весну народів. Це об’ємна книжка на 900 сторінок, в якій автор показує і галицький контекст, вмонтовує його в загальне європейське тло того часу.

Ще один планований кластер – праісторія, а також Середньовіччя. Те, що в нас вже почалося з книги Ніла Прайса «Діти Ясена та В’яза. Історія вікінгів».

– Чи складно, маючи редакцію журналу, перекваліфікуватися на редактуру книжок?

– Це виклик. Але до нас звернулося одразу кілька українських видавництв з пропозиціями зробити спільні видання. Ми проаналізували все і вирішили, що й самі можемо це зробити.

Читайте також: Чому онлайн-медіа видають журнали та

Наша редакція складається або з професійних істориків, або з людей, які мають історичну експертизу. Ми бачили дуже нерівний розвиток історичного нонфікшну в Україні й ті проблемні місця, де можна зробити краще. Одна з найбільших проблем нашої історичної літератури – це чітка межа між академічними текстами й нонфікшном. Вважається, що академічна література – це щось таке зашкарубле, що важко читати. А нонфікшн натомість має бути легенький як розвага для дозвілля. А якщо і дає нові знання, то хіба в дуже спрощеній, примітивній формі. Та якщо ми подивимося на Захід, то там немає такого поділу. Там хороша академічна книжка відразу є класним нонфікшном, бо написана добре. Тоні Джадт, Тімоті Снайдер, Енн Епплбом – пишуть книжки, які не забирають авторитету в дослідника, не є спрощенням. Це книги, які роблять відкриття і показують тенденції, однак написані доступно і панорамно. Саме на такий взірець орієнтується видавництво «Локальна історія».

Більшість з наших авторів — це професійні історики, академічні дослідники, українські й іноземні. Ми не боїмося видавати книжки, які, можливо, перед сном не почитаєш.

Я дещо переживав, що ми взяли книжку Даріуша Домбровського «Король Руси Данило Романович». Ця робота читається не надто важко, та для неї варто мати певне розуміння контексту княжої доби. Але книга вже здобула популярність серед наших читачів. Ще на передпродажі ми продали, фактично, весь наклад. Тепер додруковуємо. Це показує, що українські читачі розумні і прагнуть розумних книжок. 

Люди, виявляється, досі хочуть з книжок отримувати нові знання. Бо не все ж на Youtube є. Тим більше, що український Youtube, знову ж таки, зосереджений на ХХ столітті. Тому якщо хочеться дивитися глибше, то треба читати книжки.

– Можливо, успіх «Короля Данила» – це радше прояв саме вашої аудиторії, яка вже звикла до тем Локальної історії? Відповідно готова й хоче аналогічних тем і у книжках.

– Думаю, що десь так воно і є. Бо коли робимо журнал, то ставимо перед собою завдання, аби теми, які підіймаємо, могли бути цікавими й професійним історикам, і представникам креативного класу: чи IT-вцям, чи дизайнерам, чи будь-кому іншому. Бо історія цікавить людей. Історія – це, напевно, один з базових принципів самоосвіти. Коли ми хочемо щось дізнатися про світ, то швидше дізнаватимемося про історію, а не хімію чи фізику. І ми, власне, намагаємося відповідати на цей попит.

Наша місійність зберігається – ми хочемо вмонтувати історію України в європейський світовий контекст. Трішки змінити наш ґранднаратив у сторону світу.

– Пам’ятаю, що коли запускали журнал, було чимало скептиків. Чи багато було скептиків щодо видавництва?

– Скептики завжди є. Але коли запускали видавництво, то скепсис, певною мірою, був обґрунтований. Бо після повномасштабного вторгнення чимало українських видавництв почало видавати історичний нонфікшн. Є окремі видавництва, які спеціалізуються на нонфікшні, в тім числі й історичному, написаному українськими авторами, про український контекст. Тому здавалося, що ринок є досить наповнений.

Читайте також: Боротьба за свободу, маркери нації і поліські болота: новий український нон-фікшн

З іншого боку, коли ми говорили про теми, на які хотіли видавати книги, то вони здавалися складними й незрозумілими. Був скепсис щодо того, чи ми зможемо вибудувати місток між нашими книжками і нашою аудиторією, зокрема журналу. Бо журнал – це передусім популярний формат. Про книжки ми так сказати не можемо. Бо це, швидше, наукові видання і науково-популярні. Геть популярних видань, окрім кількох співаників,  у нас наразі нема. Скепсис був обґрунтований ще й тому, що в нас не було досвіду. Хоча в нас його не було й щодо журналу, коли ми почали його робити.

Для нас видавництво книжок – це також можливість побудувати рольову модель успіху. Ми б хотіли, аби такі проєкти, як «Локальна історія» чи якісь подібні, незалежні, недержавні ініціативи, показували свою спроможність. А ця спроможність, безумовно, залежить від читачів.

– Реакція на яку книгу за цей час стала несподіваною, приємною чи не дуже?

– Несподіванкою стала книжка мемуарів Оксани Мастерс «Долаючи біль». Мене трошки болить, що українська аудиторія не надто цю книгу сприйняла. Ми очікували масштабнішого розголосу і більшої популярності. Тому що вона добре написана й має український контекст.

Оксана пережила дві ампутації. А після того – історія шаленого успіху, вона серед найтитулованіших параатлеток світу. Оксана має тісний зв’язок з Україною. Приїжджала, відвідуючи наших військових. Але варто розуміти, що нашому суспільству і так болить. Читати про додатковий біль – важко. Та я переконаний, що ця книжка ще знайде свого читача. Адже, на жаль, актуальності не втрачає і не буде втрачати.

Ми жартуємо, що можливо, якби книжка Оксани вийшла в іншому видавництві, то стала б мегауспішною. Бо наша аудиторія, ймовірно, попросту не була готова до цього. Люди чекають від нас ґрунтовних історичних книжок, а ми видали книжку Оксани, яка народилася після Чорнобиля.

– Мабуть, найлогічніше тут запитати – як ви обираєте книги, які видаватимете?

– У нас є когорта професійних істориків (Віталій Михайловський, Юрій Пуківський), а також маркетинговий відділ. Ми працюємо з Оксаною Зьобро (екс-керівниця напрямку піару й маркетингу «Видавництва Старого Лева», – прим. авт.), яка має величезний досвід і нас консультує.

Перші видання – це був, радше, інтуїтивний вибір. З одного боку, ми орієнтувалися на кластери, які хотіли заповнювати. А з іншого це було те, що просто нам подобається, книжки, які вважаємо класними і крутими. 

Ми сформулювали перелік чітких критеріїв, яким керуємося. Базовий — це історія. Ми не можемо видавати романтичні комедії, приміром. Це зрозуміло вже з самої назви видавництва.

Далі – ексклюзивність теми на ринку. Книжки Крістофера Кларка «Сновиди» чи «Революційна весна» – це абсолютно ексклюзивні теми, які попросту відсутні на українському ринку.  

Третій критерій — якість книжки. Якість письма, якість занурення у тему, панорамність і деталізація. Таке дуже важко виловити, але буває. 

Наступний критерій — книжка не має втратити актуальності найближчі 10 років. Наприклад, ми видаємо «Короля Данила» і розуміємо, що найближчі 10-20 років (я хотів би помилятися) ніхто не напише такого рівня книжки про Данила Романовича. Чи коли беремося за «Світло та пломінь» Річарда Баттервіка, то розуміємо, що хоч в нас і є чимало дослідників цієї теми, але навряд чи хтось зробить так панорамно. Це не та книжка, яку прочитаєш і закинеш.

Ще один критерій — це український контекст. Або безпосередньо про історію України, або історія України має бути частиною книжки. Хоча «Демобілізовані» Алана Олпорта й не містять жодної згадки про Україну, бо це книжка про британських вояків, які повернулися після Другої світової війни додому, але в Україні тема демобілізації лунає і буде лунати. Відтак буде ще більш актуальною, коли завершиться війна. І ця книжка, певною мірою, мала б стати посібником з уникнення проблем з демобілізацією. От коли говоримо про важливість не ставати на граблі історії, то якраз книжку Олпорта можна сміливо рекомендувати всім. Це книжка не для ветеранів, а для держави, влади, родин, сусідів, усіх цивільних – щоб зрозуміти, як нам виграти цю війну після війни. Як нам адаптувати, інтегрувати ветеранів на достойному рівні вже в мирний соціум. 

Наступний критерій — дидактичність. Ми хочемо, щоб книжка навчала. Не обов’язково вона має потрапляти в університетські бібліотеки, але повинна давати знання, яких більше ніде немає. 

Останній критерій – ми хочемо, щоб читач, який бачить кожну нову книжку Локальної історії, розумів, що за нею стоїть експертиза. Що цій книзі можна довіряти. Ми видаємо книги на теми, на яких знаємося. Відбираємо з сотень книжок. Орієнтуємося не лише на ринок, а й на власне розуміння, що мало б бути виданим. Бо ніхто, крім нас їх не видасть, якби пафосно це не звучало. Бо я не уявляю видавництва, яке видало б «Короля Данила». 

Крім того, з кожною книжкою в нас працює один, а то й два наукові редактори. Ми можемо ручатися за факти, які там викладені. Є ще фактчекінг з нашого боку, це теж робота професійних істориків. Ми залучаємо критичних читачів на окремі теми. І обираємо авторів, які мають бездоганну наукову репутацію. 

– Доволі часто доводиться бачити, як в сусідніх країнах, історію інструменталізують і використовують для досягнення політичних цілей. Часом це набуває шалених масштабів. Наскільки видавництво «Локальна історія» ставила собі як завдання, можливо, протистояти чужим шкідливим наративам чи антиукраїнським міфам на історичні теми?

– Скажу, можливо, непопулярну річ: повномасштабне вторгнення росії створило проблему, якої ми часто не помічаємо. Багато хто з нас кинувся руйнувати російські міфи – ми почали розбиратися в історії росії, щоб ще раз довести, яка це темна й колоніальна держава. Але, зосередившись лише на росії, ми трохи втрачаємо щось важливе – наш ґранднаратив. Бо крім боротьби з імперськими наративами, ми маємо ще й переосмислити та деколонізувати  власне українську історію. А цього, на жаль, поки що майже не відбувається. Бо досі дивимося на історію України крізь скельця окулярів Грушевського. Ми ж нічого не знаємо про історію наших сусідів. Про історію Словаччини, Угорщини чи Румунії. Трошки знаємо про історію Польщі, але тут війна пам’ятей посприяла.

Ми хочемо говорити про переуявлення українського місця на мапі Європи. Цьогоріч у нас вийде книжка британського історика Мартіна Рейді «Серединні королівства. Нова історія Центральної Європи». В цій книзі автор показує Україну, як невіддільну частину Центральної Європи. Можна бачити наші перехрестя з угорцями, поляками, словаками, румунами. Це така інтегральна історія Центральної Європи за останні дві тисячі років. Книжка Рейді маніфестує про те, що ми не йдемо до Європи, а є нею. Що за останні дві тисячі років наша історія – це історія європейська.  Дуже важливо усвідомити просту річ: нам насправді нікуди не треба йти. Нам потрібно не вигадувати себе заново, а повернутися до власного досвіду, який було стерто або викривлено у ХХ столітті – передусім радянською системою, але й іншими формами тоталітаризму. Переосмислити та  відновити цю тяглість. Лише на антиросійській оптиці ми далеко не заїдемо. Коли повертаємося до Європи, то повинні знати про історію наших сусідів. І чому так інколи складається, що в нас з ними є війна пам’яті.

– Коли я спитав про історію як інструмент, ви більше згадали Схід. Але й на Заході ми так само маємо сусідів, які активно цим займаються. Водночас у Польщі багато історичних видавництв і журналів.

– Я іронічно згадую, як років з десять тому один поважний професор сказав, що українці отруєні історією. Зараз можна побачити, що поляки насправді отруєні історією. Це в них історія є максимально інструменталізованою. Цьому є багато причин. Найперше – польське суспільство є гомогенніше. Також поляки вдало перебрали на себе роль жертви. І з цієї жертви починають робити свою перемогу. Це дуже добре помітно в наших сусідів, коли наріжним каменем їхньої національної міфотворчості була Катинь, а потім стала Волинь. У Польщі також дуже серйозні позиції мають кресов’яки – люди, які марять за втраченими східними землями.

Однак поляки добре знають свою історію.

Коли я дивлюся на польський книжковий історичний ринок, мені хочеться плакати від заздрості.

От ми видали книжку про Данила, але чи в нас є біографії Ярослава Мудрого, Володимира Великого, Володимира Мономаха? А в Польщі є грубезна книжка про князя Безприма, про якого існує всього лише кілька писемних згадок. І що важливо, цю книжку читають.

Та взагалі, польський книжковий ринок — це європейський феномен. Мені видається, що він один з найпотужніших на континенті. Тому нам у поляків є багато чого повчитися щодо знання історії. Хоча, з іншого боку, у нас історія є минулим, вона не визначає майбутнього. І коли в Польщі нагнітається якась історична істерія, до якої підключаються політики, громадські активісти й фейсбукові коментатори, то Україна виглядає дорослим у цій кімнаті. Принаймні намагається ним бути. Українська історична політика виваженіша і ми не піддаємося на провокації. Але, знову ж таки, якщо говорити про наукове середовище, то наша позиція програшна. Поляки масово інвестують у наукові дослідження, бюджет їхнього Інституту національної пам’яті є неспівмірно більшим за наш аналог інституту.

– Якою для вас є відповідь на питання – як розповідати про українську історію в умовах спекуляцій на історичні теми ближніх народів? Бо якщо об’єктивно, пояснюючи історичні міфи й визнаючи українські провити там, де вони є, то чи не є ризик, що програємо війну за уми власного ж населення? Адже інші міфи плекають і провин не визнають.

– В мене є дві ключові тези. Перша – ми не повинні ставити за мету переконати когось, особливо наших сусідів, у нашому варіанті історії. Цього ніколи не вдасться зробити. Гадаю, що написання спільних українсько-польських підручників з історії це справа дуже далекої перспективи. Хоча й потрібної. Ми повинні бути самодостатніми й говорити про свою історію передусім для самих себе.

Друга теза – не чесність веде до поразки в історичних дискусіях, а слабка позиція без аргументів. Бо, звичайно, ми зараз можемо говорити, дискутувати про Волинську трагедію, але число дослідників у Польщі, які займаються цією темою, і в нас – це дуже велика диспропорція.

Хоча є ще й третя теза – багато українських блогерів глорифікують наше минуле.

Я розумію, що сьогодні історія є зброєю на війні, правильна міфологія здатна мобілізувати, але не можна дивитися на все лише в чорно-білих тонах.

Наприклад, я б дуже хотів, щоб в нас з’явилася якісна біографія Степана Бандери. Бо маємо, з одного боку, представника західної історичної школи Ґжеґожа Россолінського-Лібее (німецький історик польського походження, – прим. авт.), який називає Бандеру фашистом. А з іншого боку – українські біографи Бандери пишуть патетичні, глорифіковані й некритичні тексти. У них Степан Бандера з дитинства жив, мріяв і боровся. 

Готуємо видавати книжку Мирослава Шкандрія про український націоналізм. Це, певно, найкраща робота на цю тему, з тих, які існують. Шкандрій будує дуже спокійну оповідь, яка, однак, може не сподобатися ані тим, хто засуджує ОУН, ані тим, хто бездумно їх глорифікує. Це оповідь про контексти того часу, про боротьбу, здобутки й помилки. Об’єктивна, твереза розповідь. Нам дуже бракує такого tone of voice у нашій історії.

Тому передусім ми маємо бути чесними із собою та з власним минулим. Українці – розумна й здатна до саморефлексії нація. Але іноді ми схильні сприймати свою історію через призму сенсаційності чи глорифікації: мовляв, ми – Трипілля – колиска української нації, а наші корені – найглибші у світі. Але з усім цим слід працювати спокійно й виважено. Історія – важлива, але вона не може бути найважливішою в сьогоденні. Вона дає нам орієнтири, допомагає зрозуміти, хто ми є і чому ми такі. Але це лише один із пазлів у складному образі сучасної України. Він не повинен затьмарювати собою все інше.

– Що чекати від видавництва «Локальна історія» вже найближчим часом?

– Ми мале видавництво. У найближчі 2–3 роки хотіли б закріпитися на цифрі 24–25 книг на рік і поступово масштабуватися. При тім думаємо і про художню літературу. Нещодавно анонсували книжку Галини Пагутяк. Ми бачимо для себе покликання розвивати українських авторів. Звичайно, це дуже непросто. Бо в нас академічна наука відірвана від масового видавничого ринку. Є питання письма, стилістики тощо. Є також питання горизонту бачення. Добрий автор має бачити панорамно. А українські історики бояться писати на загальноєвропейські теми. Хто з українців написав історію Великої війни в європейському контексті? Ми хочемо українських авторів з цього прокрустового ложа академічної науки витягнути й дати їм голос. Вже маємо кілька контрактів з хорошими українськими істориками. Сподіваюся, їх буде більше. Незабаром анонсуємо книжку Радомира Мокрика «Культурна колонізація» та книжку Лесі Бондарук про Івана Гончарука, останнього розстріляного бандерівця. Кластер ХІХ століття доповнить й книжка Ольги Казакевич про українську мову в російській та Австро-Угорській імперіях. 

У дальшій перспективі плануємо робити довготривалі школи для молодих істориків, де б навчали їх формулювати теми та добре писати. Розуміємо, що повинні пропонувати теми й вчити писати, бо мусимо втримати зв’язок між поколіннями. Бо ж знаємо, в якому стані українська наука сьогодні. І це не науковців передусім провина, а системи державної політики, де наука опинилася на маргінесі. Проте в нас є багато талановитих авторів. Сподіваюся, що в теперішніх аспірантах, студентах, магістрантах є також перспектива.

Читайте також: 8 книжок про історію України, які спираються на факти