ЗРВ, МТЗ, ПТЗ й інші слова на три літери в книжці Дмитра Крапивенка

Добра ідея – вже половина книжки. У Дмитра Крапивенка ця ідея була. Він її потрохи тестував у виданні «Texty» й фейсбуці, а відтак зібрав до купи під обкладинкою видавництва «Ukraїner». Книга «Усе на три літери» вийшла наприкінці березня 2024 року і досить вибагливо доповнила літературний стрій, авторства військових про війну.

Ідея збудувати розповідь навколо абревіатур виявилася зусібіч виграшною. По-перше – це оригінальний ракурс, який ніби й на поверхні, але водночас й несподіваний. По-друге – це значно спрощує завдання автору, бо абревіатур в армії справді багато, і описати ними військову справу можна доволі повно. По-третє – присутній елемент легкої провокації, адже дозволю собі припустити, що в більшості потенційних читачів «три літери» одразу ж асоціюються з найпоширенішим матюком.

У Дмитра Крапивенка так і вийшло: без особливого заморочування над якоюсь логічною структурою розділів чи драматургією оповіді, але цілком об’ємно й повно. Книга дає добре уявлення про українську армію і стан справ у ній.

Тут і про нестандартність військовослужбовців з МПЗ (морально-психологічного забезпечення), і специфіку ГСВ (головного сержанта взводу), про лотерею на ВОП (взводному опорному пункті) й комедійні ситуації на КСП (командно-спостережному пункті), про старі-нові робочі виклики ЦВС (цивільно-військової співпраці) й етично-практичні виклики щодо УБД (учасник бойових дій). Й, звісно, про «рускій военний корабль…» і «путин хуйло».

Для цивільних громадян, які сприймають ЗСУ як рексів, у яких треба вірити, автор зручно розкладає пікселі на полицях, а для військовослужбовців буде багато чого впізнаваного й знайомого. Вийшло, як пише сам автор, «Щось середнє між щоденником, малюнком з натури, вже звичною автору публіцистикою і громадянською сповіддю».

Починалося все у Крапивенка з дещо банального сюжету: журналіст пішов добровольцем на війну і практично одразу побратими почали запитувати його, чи він про все це напише. Дмитро спочатку віджартовувався, однак потім взяв і написав. Попри те, що він, як запевняє у передмові, не хотів цього робити. Передусім, аби уникнути ситуації, коли книгу видають лише з поваги до бойового чину.

Перша армійська абревіатура для кожного військовослужбовця – ТЦК. Крапивенко оминає тему «бусифікації», яку на момент написання книги росіяни вже давно розганяли по телеграмканалах і тіктоках як суцільну зраду. Натомість описує лише свій досвід служби в територіальному центрі.

Хтось згодом повернувся сюди служити після важких поранень на фронті. Я ж, коли випадає зайти, роблю це з певною ностальгією: тут почалася моя служба, тут я склав присягу, тут став солдатом. Коли чую десь про «жахи ТЦК» завжди внутрішньо посміхаюся: скільки всього людська фантазія нагородила навколо цієї держустанови в погонах»

Щоправда, сентенція, яка загалом безневинна й належить іншим контекстам, але яку, найімовірніше, не пропустила б армійська цензура, трапляється щодо ТЦК пізніше: «Свій контракт зі смертю я підписав, ще коли прийшов до ТЦК, то чого тепер нарікати?».

Читайте також: Захищати батьківщину — теж професія: книжка, що познайомить ваших дітей з армією

У питанні зовнішньої комунікації ЗСУ досі немає однозначних відповідей – як описувати воєнні реалії так, щоб і поінформувати, й не нашкодити? Наскільки тут є доцільною відвертість, як зберегти баланс між чесністю і не викриттям вразливих місць перед ворогом? Цієї однозначності, ймовірно, тут і не може бути.

У комунікації неформальній з цим значно простіше. І книга Крапивенка може бути одним із варіантів цієї відповіді. «Все на три літери» не романтизує бойові дії, але й не спекулює на негативі, тут присутній баланс між гіркою правдою й обов’язком робити те, що мусиш.

Бо якщо глибоко й пафосно рефлексувати про ціну власного життя, свою унікальність і неповторність та інші гуманістичні ідеали, то мотивації йти в бій залишиться небагато.

Що в Дмитрових піксельних описах може одразу підкупити – це щирість. Він пише, що не соромиться слова «вибачте» і може визнавати власні косяки. Як приклад, описує випадок, коли крикнув на вдову, що прийшла до ТЦК отримувати сповіщення про загибель чоловіка. І каже, що йому досі за це соромно. Або зізнається, як вже значно пізніше, в окопах, у його голові лунала російська музика.

«Мене муза в окопах ніколи не відвідувала, та в якісь особливо напружені моменти у вухах лунала музика. У такому режимі, ніби хтось постійно перемикав радіостанції. А головне – в цьому процесі я не почувався діджеєм, не укладав плейлист. Скажу щиро, часом лунав рускій рок, якого я в юні роки слухав чимало. Бо бій – це спокута за все. Навіть за те, що грало колись у тебе з магнітофону в 90-их».

Розділ, в якому Крапивенко пише про музику на передовій, називається «Бій». Він один із кількох, які порушують порядок концепції автора і названі не абревіатурою. Ці тексти немов додані підрозділи, прикріплені для того, щоб допомогти, підсилити можливості. І своє завдання вони повністю виконують, бо є одними з найцікавіших. У них Дмитро менше розповідає і більше роздумує. Якщо в абревіатурних можна спостерігати певну заштампованість, на зразок: «без відриву від виробництва» чи «щоб були і вовки ситі і вівці цілі», то ці вдалися літературно вибагливішими. В них більше символізму, вони багатші на метафори й щедріші на рефлексії.

Описані бойові дії у «Бою» залишають у роті смак заліза і на мить занурюють у жахіття війни на передовій. А розділ «Бог» аргументовано суперечить сентенції про те, що в окопах не буває атеїстів.

Книга справді дещо нагадує щоденник. Крапивенко поетапно описує свій досвід, те що бачив й бачить на війні. Сіє історіями й портретами, а також шукає відповіді на запитання, частина з яких – особисті. У розділі «Сон» автор розповідає про сновиддя в ніч перед своїм першим бойовим виходом. Йому наснився покійний батько, який сидів на БТРі, усміхався Дмитрові й кликав застрибнути на борт. Чи означало це, що перший бойовий вихід стане останнім? Добре тлумачення сну Дмитрові врешті підказують побратими.

Крапивенко не цурається тем, які в публічному просторі давно за глухою ширмою «наших котиків». Автор пише, наприклад, про гігієну на війні. Від можливості помитися як фронтової розкоші до роздумів про купіль військового у цивільній лазничці – як певного осквернення самого життя.

«Мені завжди було ніяково, якщо мирні люди запрошували нас митися до своєї оселі. Вони це з кращих міркувань і ніколи грошей не вимагали. Але соромно заходити в домашній затишок у брудних берцях, соромно роздягатися у ванній кімнаті, де зазвичай миються діти й жінки. Здається, твій бруд звідси ніколи не дінеться, а вбереться у чисті кахлі, від нього потьмяніє світла шторка, почорніє сама душова кабіна чи ванна».

Читайте також: Дмитро Крапивенко: Говорити про втрати треба, щоб не було ілюзій, що воюють безсмертні супермени

Не розкритою у книзі залишилася ще одна тема з-під ширми – співіснування в ЗСУ абсолютно різних людей. Є зацофаний вираз, що армія – це зріз суспільства. В цивільному житті не всі представники цього суспільства змушені перетинатися одне з одним настільки тісно й часто, як у Збройних Силах. Війна зміксувала всіх у найнесподіваніших комбінаціях.

«Колись Яна Зінкевич говорила мені в особистій розмові, що війна змушує спілкуватися і співпрацювати з тими, кого в цивільному житті просто уникав».

Як вдається це спілкування між представниками гуманітаріїв і технарів? Наскільки ладнають інтелігенти з гопниками? Що робити інтровертам серед екстравертів? У тексті відповіді проявляються хіба натяками.

Я часто насолоджувався високочолими розмовами в колі хлопців із підрозділів БПЛА – це справжні джентельменські клуби, тут завжди зустрінеш людей, які відрізнять Гоголя від Гегеля. Трапляються і ті, з ким запросто можна обговорити  свіжу передовицю The New York Times, біхевіоризм, новинки книжкового ринку, покепкувати з «проблеми менспредінгу в польових умовах.

Читаючи «Усе на три літери» ловиш себе на думці, що автор любить людей. Про тих, хто йому неприємний чи кого вважає негідниками, Дмитро Крапивенко пише кількома реченнями. Натомість побратимів описує щедріше. Його герої переходять з розділу в розділ. Відчутно, що він цінує їх і пишається їхнім товариством. Зрештою, як ще писати про побратимів?

Чи не з кожної сторінки книги Крапивенка проглядає авторське ставлення до військової служби як до почесного обов’язку. Чогось точно не найприємнішого в житті, однак такого, що прописує у це життя гідність. І чогось такого, що просто треба зробити.

Відповідно й «Усе на три літери» – книга, яка має бути. Як своєрідний каталог армії під час війни. І це точно не той випадок, коли автору може бути ніяково через виданий текст.

Купити книжку

Денис Казанський про враження від «Усе на три літери»

Блогер, журналіст

Військові мемуари – традиційно важке читання. Зазвичай в них можна зустріти багато горя та страждань, або стомлюючі описи боїв і маневрів, а до такого бувають готові не всі. І тому, попри велику кількість такої ветеранської літератури в Україні, ми майже не бачимо її серед бестселерів.

Не даремно, найпопулярніші в народі книги про війну, як правило, згладжують військові жахіття. Часто вони написані з гумором, як такі, що стали класикою «Пригоди бравого солдата Швейка» Ярослава Гашека або «Пастка 22» Джозефа Геллера, де на передній план виведений не героїзм, а абсурд того, що відбувається. Побутовий бік війни.

Серед української військової прози найближче до такого жанру можна віднести книгу Дмитра Крапивенка «Все на три літери». Написана живою легкою мовою, без надмірного пафосу, вона показує війну очима людини, вирваної із громадянського життя. Що особливо важливо – очима журналіста, який зміг вловити та описати багато з того, що не змогла б передати словами людина без відповідних навичок.

Крапивенко до війни очолював видання «Український тиждень» і за роки роботи, як і будь-який професійний журналіст, звик дивитися на світ із певним цинізмом. Ця звичка позбавила його текст зайвої патетики, настільки характерної для українських текстів про війну. У його книзі ви не зустрінете «залізних генералів», її герої – виключно з м’яса та кісток, зі своїми недоліками та вадами. Армія – зріз суспільства, і тому буквально у кожній історії тут фігурують добре знайомі всім типажі. Як приємні, так і малосимпатичні. Але об’єднані однією метою – тримати позиції та зупиняти натиск ворога.

Книга Крапивенка складається з новел, присвячених трилітерним абревіатурам, які із сухої армійської мови щільно увійшли до повсякденної української. ТЦК, ЗСУ, УБД – лише найвідоміші з них. В армії таких трьох літер набагато більше, і життя військових протікає від однієї такої абревіатури до іншої. Втім, не варто лякатися так званої «армійщини» – скрупульозних описів внутрішньої армійської кухні, через які багато хто не любить військову літературу. Її в книзі майже не зустріти. В основному «Всі на три літери» – це переказ коротких епізодів та діалогів, з яких і складається війна. Спілкування з місцевими мешканцями у прифронтових містах, стосунки військових із тилом, конфлікти з військовою поліцією, бої, втрати…

Суто за моїми особистими відчуттями, книга Дмитра Крапивенка – поки що найкраще з того, що було написано про цю війну. І вже зараз можна сказати, що з неї вийде гідна літературна пам’ятка сьогоденню, за якою колись вивчатимуть поточні події.