«Річка з назвою птаха»: У пошуках шляхетної кості

Здійснивши у «Цукровику» Вихід із Міста – ще на початку було заявлено, що це Вихід у Космос – Санька Мимрук забув про все, окрім самого забуття, і у «Річці…» вишуковує фраґменти минулого – розсипи кості, уламків, брухту – щоб згадати/знайти імена/джерела – і Річки, і Птаха, і – найперше! – себе самого.

У своєму новому есеї Вано Крюґер ділиться з Читомо своїми думками щодо поетичної книжки Олександра Мимрука «Річцка з назвою птаха», що рівно рік тому вийшла у Видавництві Старого Лева. У тексті збережений авторський стиль.

сьогодні я нарешті дійшов до того місця

куди мріяв потрапити роками

розшукуючи джерело річки

– цей фраґмент вірша Василя Голобородька, що цитується у «Річці…», якраз і називається «Розшукуючи джерело річки», і загалом вся «Річка з назвою птаха» є наративізацією саме цього вірша Василя Голобородька із його книги «Дозволені забави», адже надзвичайно чітко, як і належить Київській школі, визначає мету «Річки…»: зна<й>ти й скласти фраґменти минулого – щоб зна<й>ти й <отри>мати майбутнє.

чого так багато хлопців

лише одна дівчинка на весь пологовий

мабуть буде війна

сміються вони

і ти підхоплюєш

хоча також хотіла дівчинку

а тут ще один хлопець

блідий і худий

із зап’ястями-сірниками

рибою дихає переляканою

викинутою з води

і зовсім неясно

на скільки його вистачить

і зовсім не зрозуміти

чи буде із нього воїн

скло врізається у шкіру холодного березня

жінки ллють сльози над відрізаною пуповиною

хто ж заспокоїть їх

матерів-ампутанток

віднині усе по-справжньому

вони втратили найважливішу частину плоті

але ще не знають

яку втратить він

упавши обличчям у землю

згадуючи першу колискову

Щойнонароджений хлопець «блідий і худий / із зап’ятями-сірниками», що «рибою дихає переляканою / викинутою з води» <ще?> не названий на ім’я, та місяць народження – березень, зодіякальний знак Риби – чітко вказують на те, що щойнонароджений – сам автор, ім’я якому – Санька Мимрук.

І це єдиний раз, коли березень називається у цій книзі, і ще так само по одному-єдиному разу називаються теж холодні місяці грудень і січень, та загалом у книзі беззастережно домінує період із трійки місяців – липень-серпень-вересень – ці місяці називаються разом дев’ять <!> разів, центральний з них – серпень – аж шість <!> разів, один з яких – у назві розділу «Країна вічного серпня», що відкриває книгу та складає понад половину <!> її: тридцять віршів проти двадцяти чотирьох у двох наступних розділах; вересень – єдиний з місяців, який згадується двічі.

Ще один-єдиний раз у книзі називається травень, а от решта місяців у книзі не називаються взагалі.

Сім місяців – і п’ятірка птахів називається на свої імена у «Річці…»: горобці, каченята, синиці, голуби, – всі в множині; яструб – один і єдиний.

Горобці сидять на деревах, «каченята в картонних коробках / клекочуть прощальні псалми», готуючись разом із героєм та героїнею вірша до «великої подорожі / на інший бік саду», «синиці гніздяться під сходовими клітками», голуби роздуті «на початку холодного грудня», і лише яструб гордий – єдиний з них не уярмлений часом та простором – ширяє в Небеси, мов Річка на землі, називаючись у колисковій для щойнонародженого, що ще не далеко од джерела свого, з якого його закинуто у світ цей:

спи дитино засинай

відпливай в далекий край

рибкою сріблястою

попід лід і понад гай

птахом-яструбом ширяй

пролети над хмарою

розжену усі дощі

лиш би легше було йти

стежкою весняною

як заб’єшся не біда

пригорну до живота

рану вкрию раною

А от риби – птахи землі! – у «Річці…» безіменні всі.

Бо вода – це забуття.

Тож Річка несе ім’я птаха, мов води свої, від джерел уже далеко – у мовчанні безконечнім, бо од птаха того зосталися лиш кості у мулі та землі, що їх дощі рясні вимивають якраз на межі серпня та вересня, якраз у Країні вічного серпня:

птахо

помри нарешті

чому ти так жадібно тримаєшся за життя

польоти твої короткі

висоти твої мінливі

так близько до дзеркала річки

повітряна рибо

помри

і я носитиму у кишені твої білі кістки

найдосконаліші з кісток

Так, саме білий – колір кості! – так акцентно і контрастно сусідує у «Річці…» із чорним – кольором землі! – вимиваючись на поверхню хвиля за хвилею, сторінка за сторінкою, вірш за віршем – наче у кадрах німого кіна – у трьох віршах поспіль перед щойно зацитованим мною віршем «птахо…», а також у його завершенні:

1. «чорно-білий пікет» у вірші «ми дослідники…»;
2. «чорно-біла кицька» у вірші «гукають її…»;
3. «біліє цвіт <…> чорна тріщина дерева <…> маскується гронами білих квітів» у вірші «а й справді…»;
4. «і на каркас із пташиних кісток / натягну тканину ночі», – завершується вірш «птахо…»;

Білий – колір кості! – беззастережно домінує у «Річці…», називаючись загалом аж двадцять <!!!> разів; ще двічі називається колір сріблястий.

Чорний – колір землі – називається у «Річці…» дванадцять разів, стільки ж, скільки і єдиний – «але сонце над нами спільне» <вірш «бо ж на все є свої причини…»> – колір Сонця у двох своїх іпостасях: піднесеного золотого та буденного жовтого, кожна з яких називається рівно по шість разів. А золото завжди залишається піднесеним: «біле із золотим / до щастя та вдачі» <вірш «нескінченні проводи…»>; цей шляхетний метал – і колір його шляхетний! – не вступають у жодні реакції з черню землі, що б не трапилося: «щойно відкопане золото / проклятий скарб» <вірш «сонце впало за небосхил…», що відкриває якраз перший  розділ із – такою знайомою, занадто знайомою! – назвою «Мирний атом»>.

Червоний – колір крові <і ширше: колір загрози> – називається у «Річці…» дев’ять разів.

Загальноприйняті ж зараз кольори води – синій <разом із блакитним> та зелений – називаються у «Річці…» всього лише шість та сім разів відповідно. Зелений – також колір трави: у другому та третьому віршах «Річки…» з протилежними першими рядками «червона черешня тривоги…» та «мій спокій…» вода і трава поєднуються у «море трави»; як і у всіх віршах «Річки…» ці перші рядки віршів і є їхніми назвами.

Найменше – по одному-єдиному разу – називаються у «Річці…» кольори брунатний та бузковий. Та колір бузковий стосується не бузку, а будяка: «наші клумби радісно квітнуть бузковими будяками» <вірш «все більше думаю про рух…»>.

Загалом, – і це разючий контраст із книгою Ярини Чорногуз «Нічийний шафран» – це дуже невдячна та небезпечна справа – пошук квітки на березі Річки…

квіти приносять тривогу

квіти знаменують біду

квіти застромлені у двері

з листами невтішними

від родичів здалеку

квіти принесені руками старості

попарно чи по одній

квіти на центральній клумбі

дбайливо обведеній білим вапном

засадженій чорнобривцями

за рахунок районної адміністрації

квіти у холодних кімнатах без світла

всихають на підвіконнях

у банках із зеленою водою

квіти заховані у книжках

квіти у віршах

квіти у квітах зла

квіти дарують на дні народження

та в інші важливі дні

вже немає де скласти

тому викидаєш

менше квітів

менше тривоги

але те що мало статися

станеться

<…>

хотіли знайти рідкісну квітку

а знайшли фугас

Зрештою, після м’яса червоного залишається пам’ять, як вчить Василь Голобородько, – це і є кість: кість біла, з якої все почалося.

А от кит – не-риба, а лиш подоба риби, що долає межу води, виходить на її поверхню – згадується тричі у «Річці…»: одразу у першому вірші книги як око китове, згодом – найважливіше! – як точка опори для Виходу з Річки, та ще раз згодом – як порівняння, але як і вказівка-орієнтир для Виходу:

ось він пірнає у річку

не повіривши своїм очам

бачить кита і відштовхується від нього ногами

повертаючись на поверхню

<…>

вони чекатимуть на тебе

як на свого спасителя

на хлопчика із сокирою

який розширить маленьку рану

в замерзлому тілі річки

і допоможе впіймати істоту

котрій призначено бути вільною

Фраґментація – наскрізна тема «Річки…», усіх трьох її розділів: од «свята солодкого розкрадання», яке святкує зграя мурах у вірші «все більше думаю про рух…» та «блукання у пошуках форми / яка розкладається на очах» у вірші «це блукання…» <розділ «Країна вічного серпня»»> до «вчора я бачив свій зуб на долоні / залитий соком перестиглої вишні» у вірші team sleep… <розділ «Пісні з простими словами»; так – назва розділу не бреше>, і аж до виділеного капслоком РОЗКЛАДАННЯ – РОЗ КЛА ДА ННЯ – Р З К Л Д Н Н у вірші «цим нікого вже не здивуєш…» <розділ «Мирний атом»; так – у розділі з такою назвою брехні теж бути не може>.

Зрештою, як пише Люба Якимчук у однойменному вірші: «про війну не буває поезії / про війну є лише розкладання».

Бо війна перетирає все: тіла, психіку, міста, змішуючи кров з м’ясом із землею аж до стану багна, коли чорне стає червоним, а червоне – чорним, лиш вимита дощами біліє кість.

Цю безконечну фраґментацію можна – і треба! – зупинити дефраґментацією, звісно, теж безконечною.

Цим Санька Мимрук і займається у своїй найновішій наразі книзі.

Яструб – птах хижий і гордий. Та – як би гордо він не ширяв в Небеси – доля його – кістю впасти.

Кість біла запліднює землю: саме тому з неї починається все. І після чергової загибелі всіх світів Кецалькоатль знову спускається в Міктлан – єдиний зі світів, що переживає решту – щоб взяти у Владики його – Міктлантекутлі Золотошатного – кості білі шляхетні, і, окропивши їх кров’ю червоною з власного члена, знову зачати життя на землі…

…так і Василь Голобородько <ох, і дістанеться ж мені за це сусідство!!!> пише:

Поки одного дня не подивився у той край,

де побачив високу церкву

(чи то давню, тепер відбудовану,

чи то нову, щойно зведену),

і я вже знав, куди мені іти.

(Епіфанія:

церква-не-церква –

символ за ознакою

«бути тим, що найвище за все на світі»).

Так і друга книга Михайла Григоріва називається «Спорудження Храму»; «Ріки і гори – не речі. Люди минущі, а вони – ні», – вчить Михайло Григорів.

Так і «Річка…» розпочинається з того, що Санька Мимрук у першому ж вірші «спіймав річку / у пляшку», закривши <їй> Вихід:

що ж я накоїв

тепер варто лише струснути

й весь світ перекинеться догори ногами

А завершується його ж таки обіцянкою:

адже настане той день

коли я принесу до берега пляшку

щоб розбити її об найбільший камінь

і ріка

що думала ніби втекла

повернеться в русло

знову

Читайте також: «Річка з назвою птаха» — теплі студії Олександра Мимрука

Купити книжку Олександра Мимрука «Річка з назвою птаха»