Театр одного Жадана: коли популярна література стає популярним театром

Література завжди йде в тандемі з театром, і навіть якщо письменник не пише п’єси безпосередньо, то його літературні твори обов’язково знайдуть альтернативний шлях до сцени, тим більше якщо у публіки є запит на видовище. Нещодавня прем’єра вистави «Я бачу, вас цікавить пітьма» у «Дикому театрі» за романом Іларіона Павлюка викликала жвавий резонанс. І що вже казати про «Конотопську відьму», яку поставив на сцені Театру Франка Іван Уривський. Квитки на виставу викуповувалися глядачами на місяці наперед.

Все це наштовхнуло нас на думку, що було б добре пригадати про театральні постановки й інших сучасних авторів. І одним із лідерів у цій сфері залишається Сергій Жадан, чиї п’єси активно ставлять в Україні й за кордоном. Ми поспілкувались з п’ятьма режисерами про досвід адаптації та втілення текстів письменника.

«Депеш Мод» повернувся до Харкова

Німецький режисер Маркус Бартль і художник Філіп Кіфер, під враженням від історії трьох підлітків на тлі розпаду Радянського Союзу, втілили роман «Депеш Мод» на сцені Ландсгутського театру у Нижній Баварії ще у 2009 році. Щоб поставити цей сюжет на сцені, німці приїздили до Харкова і відвідували вокзал, блошиний ринок та інші знакові місця міста, якими мандрують персонажі книжки Жадана.

Через п’ять років вистава «Депеш Мод» переїхала на сцену Харківського театру для дітей та юнацтва. «Перша зустріч німецької і української команд відбувалась навіть без перекладача – німці не знали української, ми не знали німецької, спілкувались «театральною мовою», – згадує тодішній директор театру Андрій Гапанович.

П’єсу під українського глядача адаптував сам Сергій Жадан, не лише перекладаючи, але й змінюючи стилістику мовлення.

«Маркус поставив умову – вистави не буде, якщо не буде дощу на сцені. А я сказав, що вистави не буде, якщо п’єса не буде адаптована до Театру юного глядача», – зазначає Гапанович. Саме тому жаргон, характерний для дев’яностих і «Депеш Моду», дещо спростили. 

Таким чином відбулася подвійна інтерпретація «Депеш Моду»: перша зміна – у Німеччині, коли роман трансформувався у п’єсу, а друга – коли вже наявну постановку адаптували в Україні. Своєю чергою ХТДЮ також дотрималися угоди: протягом вистави щоразу виливалося майже 500 літрів води, імітуючи зливу. Квитки на харківську виставу продали за місяць до прем’єри. Пізніше, у гастрольному турне, «Депеш Мод» показали в Києві, Львові та Одесі. Актори головних ролей були того ж віку, що й герої роману. Однак саме акторський склад став наріжним каменем і причиною, чому виставу з часом зняли з репертуару. 

«Діалектика тиші»: Брехт, Курбас, «Семафори»

«Діалектика тиші» переносить глядача на сто років назад, протягує нитку між Харковом та Берліном, де проживали два театральні режисери: Лесь Курбас та Бертольд Брехт. Їх об’єднувала одна епоха та новаторський почерк, однак розділяли творчі долі.

«Моя внутрішня назва вистави «Як НЕ зустрілися Брехт із Курбасом». На мистецькому рівні я бачу багато паралелей між двома режисерами. Вони були абсолютно автономними, але творили в один час», – пояснює режисер-постановник Олександр Ковшун. 

Влітку цього року відбулась презентація «Діалектики тиші» у Харківському академічному драматичному театрі імені Тараса Шевченка, на малій сцені, яка має назву «Березіль». Олександр Ковшун визначає виставу як «епічну драму». Концепцію винайшов сам Бертольд Брехт – їй притаманні ефект умовності, розповідь замість дії та «зонги» – пісні, що доповнюють сюжет.  

Дві драматичні сюжетні лінії доповнюють вірші Брехта зі збірки «Похвала діалектиці», яка вийшла кілька років тому у перекладі Жадана. Історії двох режисерів об’єднують пісні з альбому «Семафори» Сергія Жадана та німецько-українського композитора Юрія Гуржи. Це музичний альбом про українців, що після початку війни полишили свій дім, про шлях, розлуку, вокзали. Таким чином режисер провів ще одну вісь між головними героями, але цього разу часову. 

Відеозапис презентації можна подивитися на YouTube. Актори весь час перебувають на сцені, грає жива музика, Сергій Жадан читає поезію у реальному часі. Це творить єдиний простір, де чергується пісня, вірш і драматургія. Ця подія є тільки передмовою до вистави, яку команда готує на 2026-й рік, до 100-річчя переїзду театру «Березіль» у Харків. 

«Хлібне перемир’я» – сповідь акторів, сповідь глядачів

П’єса «Хлібне перемир’я» була поставлена у Житомирському академічному музично-драматичному театрі імені Івана Кочерги вже після початку повномасштабного вторгнення. Це історія про окуповане у 2014 році місто, де люди намагаються домовитися про тимчасове перемир’я. Однак вистава не так фокусується на історичному тлі, як на природі війни, її мові, проблематиці розпаду соціальних зв’язків і неможливості втечі від минулого.

Петро Авраменко виступав не лише режисером, а й сценографом, виставу задумував як сповідь актора перед глядачем, тож простір між обома – мінімальний. Саме формат «сцена на сцені» забезпечує ефект присутності. Крізь декорації та сценічний простір режисер транслює настрої та символи вистави. Перед глядачем постає велика стіна, що сходиться у глухий кут і уособлює безвихідь героїв. Розірвана навпіл ікона – символ надламаної віри. Посередині сцени щілина, крізь яку проривається минуле відеохронікою історичних подій.

«Мені хотілося, щоб глядач був учасником. Ця п’єса – притча: важливо усвідомлювати, що ми говоримо і робимо, бо одного дня прийде минуле і вимагатиме від нас відповіді», – пояснює режисер-постановник.

У «Хлібному перемир’ї» відсутній чіткий розподіл на чорне і біле, що притаманно й для інших текстів Сергія Жадана. Жодних емблем та прапорів. Це дозволяє подивитися на війну крізь цивільну оптику, а не очима політика, історика чи журналіста. Однак події повномасштабного вторгнення роблять цю невизначеність менш актуальною. Саме тому, за словами Петра Авраменка, виникли труднощі у роботі з акторами: «Жоден актор не хотів грати «сепара». Ніхто про це прямо не заявляв, але я відчував їхній внутрішній спротив щодо певних вчинків чи думок їхніх персонажів. Зазвичай актори не опираються своїй ролі, але це був той випадок, коли війна внесла в театр свої зміни». 

Текст, включно з побутовими висловами й нецензурною лексикою, був досить точно відтворений на сцені. За спостереженнями режисера, студенти реагують вільніше, ніж дорослі: «Вони сміються на цих моментах без внутрішніх заборон. Так проявляється їхня здатність зустріти правду життя, якою б гіркою чи іронічною вона не була».

«Покоління пепсі»: дев’яності крізь призму дитинства

«Покоління пепсі», яку мали змогу подивитися відвідувачі Театру на Печерську у Києві, можна вважати мозаїкою, що складається з різних за змістом та формою жаданівських текстів. У виставу вплетені уривки романів, новели та вірші, що об’єдналися під темою дев’яностих.

«Невизначеність дуже притаманна цьому часу: що буде далі? Ти не розумієш, будувати життя тут чи за кордоном. З одного боку, ти як «дитина» не знаєш до чого себе прикласти, а з іншого боку – дев’яності наповнені людьми в малинових піджаках, які могли усе “порішати”», – пояснює режисерка вистави Вероніка Літкевич.  

На сцені можна побачити нереалізованих митців, анонімних алкоголіків, мігрантів, акваріумний театр та зйомки фільму. Комічно-іронічні ситуації чергуються зі щемкими історіями. Дійство доповнюють світлини та відео, що програються то крізь екран, то через старенькі телевізори. В епоху дев’яностих занурює музика, яку вмикають з касетного програвача. 

Вероніка Літкевич почала працювати з текстами ще у 2018 році, однак можна вважати, що вистава випередила свій час. В одній зі сцен прогнозується гуманітарна й екологічна катастрофа, що відгукнулося глядачам під час ковіду. А у фінальній сцені герой їде на передову з метою зафільмувати війну у своїй країні. «Від початку повномасштабного вторгнення ми нічого не змінювали у виставі, проте змінилися самі акценти всередині країни», – пояснює режисерка. 

«Залишайся вдома»: німецькі актори читають українські тексти

Також у 2022 році Вероніка Літкевич у співпраці з театральним ансамблем з Росслау у Німеччині поставила виставу «Залишайся вдома». Пізніше постановка поїхала у турне Лейпцигом, Дрезденом і Берліном. Проєкт задумувався як двомовний – для німецьких і українських глядачів одночасно. 

«Хитрість була в тому, щоб спершу закохати у себе глядачів, розповісти, хто такі українці, що у нас є традиції, вища освіта, ми чуйні й класні. Тобто спершу «прикласти до серця», а потім розповісти про війну», – каже режисерка.

Три українські актриси — Єлизавета Бакуліна, Вероніка Літкевич і Христина Дейлик — стали головними дійовими особами вистави, тоді як п’ятеро німецьких акторів — Йона Гансен, Тоня Фехтер, Елізабет Тараба, Карл Нойкауф і Стефан Сітарас — були тими, хто пропонував відсторонений погляд з боку на події в Україні.

Тут поезія Жадана і стала обрамленням української культури. Не кожен день можна побачити, як німецькі актори читають Сергія Жадана й Михайла Коцюбинського. Тексти поєднувала тема втрати. На думку постановниці, такий спосіб чи не найвдаліший, аби німецькомовний глядач спробував відчути український досвід на собі.

Фото: teatrarium.com, theatre.com.ua, Хартія, Суспільне, УП Життя

Публікацію профінансовано Британською Радою у межах програми «Підтримка культурної діяльності в Україні за участю Великої Британії». Статтю створено учасницею освітньої програми Litosvita та Читомо «Інтенсив із книжкової журналістики та літературної критики».