«Ясминовий пиріг» Вікторії Фещук: вчитися відпускати те, що тобі не належить

Вікторія Фещук. Ясминовий пиріг. Лабораторія, 2026 – 208 с.

Ольга повертається з Києва до рідного селища на Рівненщині, де у домі із візерунками-оберегами її чекає мама, яка досі оплакує чоловіка, сестра, що намагається почати нове життя, і бабця, чия пам’ять повільно розчиняється між минулим і теперішнім. Саме від бабці Оля дізнається про кулінарну книжку прабабці — сімейну реліквію, яку всі вважають втраченою. Чи вдасться дівчині знайти цю книжку і відтворити «прабабцин рецепт ясминого пирога?» І чи готова вона стати матріархом сім’ї, адже «чия книга — тоє і господарство?»

Доки Оля шукає книжку, життя селища «поволютку» відкриває невидимі виміри, де сюжети народних казок переплітаються із плітками, сни — зі спогадами, а померлі близькі приглядають чи належно ви випрали одяг. 

Про все це оповідає дебютна прозова книжка Вікторії Фещук, яку ми вже добре знаємо як поетку, авторку збірок «182 дні / 182 Tage» й «Тимчасові адреси проживання». 

Чужий жасмин

У «Ясминовому пирозі» Вікторії Фещук пам’ять — не архів, а простір, куди повертаються, коли більше немає куди подітися. Це книжка не про повернення до коріння, вона про момент, в який воно вже не може стати твоїм.

Порівняння з резонансною «Летицією Кур’ятою…» Віри Курико тут неминуче, і це не лише через сусідство в одній серії видавництва. Вікторія Фещук так само пробує говорити про сучасне село як місце пам’яті. Але якщо у Курико ця пам’ять все ще піддається структуруванню, то у Вікторії Фещук вона розсипається і чинить опір. 

Повернення

Повернення героїні із Києва до села на Рівненщині не є жестом вибору — це радше інерційний рух після виснаження. Після перших місяців повномасштабного вторгнення столиця залишається позаду як місце, де більше неможливо триматися. Ближче до Великодня героїня їде на малу батьківщину. Вона розбита і виснажена. Затримка місячних, компульсивні блювання – тіло виходить із-під контролю і перестає бути опорою. Вона не може повернутися тією, якою була, — наївною сільською дівчинкою, але намагається зібрати себе з того, що лишилося і що набулося поза домом. Фрагментарність письма – а Фещук прийшла в українську літературу насамперед як добра поетка – лише підсилює відчуття, наскільки повернення не складається в історію. Бо старого дому вже не існує. Навіть коли стіни збудованої по Другій світовій хаті з низькими стелями і малими вікнами, обвитими назовні візерунками винограду, все ще стоять, накриті дахом.

Вона зустрічається на цвинтарі з Василем, котрого колись любила першим дівочим коханням. Вони все ще можуть розмовляти і часто зустрічаються над озером, від Великодня до самої Трійці. Але звісно, ніколи не будуть парою. Це вже неможливо. Вони це знають, але про це ніколи не йдеться: «Наче ми у тужному чорно-білому фільмі, який от-от скінчиться від чийогось пострілу, але пострілу немає, є тільки наша спільність».

Час

Минуле тут описане не як спогад. Воно буквально влазить у теперішнє. Час тут не тримає послідовності, він змішується у речах, спогадах, у голові бабці, яка вже дуже старенька і живе у власному світі: 

Я не пам’ятаю, коли бабця стала втрачати пам’ять. Може, два роки тому, а може, ще тоді, коли в село почали привозити перших убитих хлопців на фронті, у п’ятнадцятому. Вона перестала наносити червону помаду, так усе починалося.

 

Потім забувала випрати одяг, з якого боку класти ключі, чим годувати собак, а чим курей. Забувала імена сусідів, колежанок із Кавказу і Байкалу, з якими списувалась щороку на 9 травня. Забувала, яким боком класти крашанки на могилках, де були могили її батьків і улюбленого дідуся, як хреститися і як правильно прикладати лоб до хреста. Забувала дати, скільки їй років, скільки у неї доньок і де живе чи жила кожна з них, скільки має одружених і неодружених онуків, скільки кому нагадати за правнуків.  

Так легким мазком авторка розставляє хронологічні віхи: ось війна, ось пандемія, про яку вже всі ніби й забули.

І її спроби щось у тому минулому віднайти, спогади, належну їй пам’ять і речі, які насправді інші спадкоємці, ті, що весь час тут залишалися, давно викинули на смітник, зазвичай ні до чого не приводять. Як слушно завважує її тітка: втекла із села, приїжджала раз на пів року, а тепер вирішила пригадати, що маєш родичів?

Мова

Коли емоцію не можна сказати – її готують. Впізнавані рецепти бурякового салату, домашньої піци на дріжджовому тісті, шуби з оселедцем (відносно нові, а не ті давні, які звично записують від стареньких людей) сусідять тут із круасанами і лавандовим лате київських кав’ярень.  А діалект і суржик – із мовою креативного класу сучасного великого міста. Ні, це не сплав. Це розрив регістрів. 

Я приїхала лише на трохи, на — два тижні максимум, попри мамині залякування «небезпечним Києвом» і попри ті ще майбутні плачі, якими вона могла б провести мене на автобус. 

 

— Що ми приготуємо сьогодні на вечерю? — я випередила маму. Коли вона говорить про їжу, то добрішає, я пам’ятала цей трюк із дитинства. — Може, розморозимо курку чи піцу спечемо — на дрожжах? 

 

— Давай піцу, курей треба на потім берегти. І капусти натушу. 

 

Зі шкварками, подумала я, аякже. Мамина логіка залляти все жиром була непохитною, тож я не сперечалась.

Вона розпитує родичів про спадщину бабусь і тіток, а ті неохоче відповідають, або й більше: не розуміють, чому щось там мали неодмінно зберегти. Чому  їй так важливі речі, яким місце на смітнику? Зрештою й вона сама перебирає у хаті непотріб і спалює на городі «те, чого не шкода». Свою стару джинсову спідницю, у якій п’ятнадцять років тому цілувалася з Василем, і ще дещо. 

Ясмин

Жасмин у цій книжці — не просто рослина, з якої готують пиріг за загубленим рецептом, який так кортить відшукати героїні. Не лише запах. Це досвід чогось, що було поряд завжди, але не стало вписаним у власну мову. 

Я пам’ятаю зі свого дитинства: ми ніколи не називали жасмин – ясмином. Мали його повно, він розкошував на цвинтарях і живоплотом, диким пишним білим цвітом. Вдома ці букети перетворювалися на джерело буйного, майже отруйного аромату, і тримати це в кімнаті було неможливо. Але ніколи він не вважався «своїм», тим, що неодмінно називають у перелікові «місцевих рослин краю». Просто був собі, та й все. Не співвідносився з екзотичним вподобанням панни з пісні «Океану Ельзи», котра любила «з жасмином зелений чай». А тут героїня п’є чай із чебрецем.

Коли люди кажуть, що треба вчитися відпускати, часто мають на увазі відпускати те, що й так тобі не належить.

Героїня вирішує залишитися у селі, у прибраній хаті, де щось викинула, щось поскладала, відмила, а щось ще дозбирає. Посадила город. Додала до жасминових кущів власні: лавандові. 

Але це не має вигляд остаточного рішення. Радше як пауза, спроба затриматися в місці, яке вже не може вповні стати домом.

Саме це і фіксує «Ясминовий пиріг»: повернення ще можливе фізично, але вже неможливе як досвід належності.

Купити книжку Вікторії Фещук «Ясминовий пиріг»