Уряд Фіцо атакує словацьку культуру: чому це важливо для України

Наприкінці квітня в оточеному горами словацькому місті Банська Бистриця відбувся фестиваль перекладної літератури «Tranz». Ще два роки тому серед головних гостей фестивалю була українська письменниця Софія Андрухович. Цього року фестиваль не одержав фінансування від словацького Фонду на підтримку мистецтва (Fond na podporu umenia), тож програму довелося вкоротити й проводити його на ентузіазмі команди. Серед відвідувачів фестивалю: словацькі письменниці, перекладачі, радіоведучі, видавці. Поспілкувавшись із ними, дізнаєшся, що всіх їх турбує одне: що робити далі? Деякі з них уже залишилися без роботи, а іншим доводиться боротися за фінансове виживання. Одна з перекладачок каже: «Вони просто хочуть нас зламати. Змусити відчувати себе жалюгідними та непотрібними.»

Поетка, перекладачка і культурна менеджерка Анна Сєдих поспілкувалася зі словацькими видавцями та організаторами культурних подій, щоб краще зрозуміти ситуацію в країні й те, як культурні дієвці намагаються їй протистояти.

Де українські книжки?

За останні роки в Словаччині вийшла рекордна кількість перекладів української літератури. Зокрема завдяки грантовій програмі Українського Інституту книги Translate Ukraine, яка допомогла вісімнадцятьом виданням знайти місце на словацьких книжкових поличках. До початку повномасштабного вторгнення ситуація мала інакший вигляд, проте війна стала каталізатором солідарності.

Після того як у 2022 році словацький письменник та головний редактор журналу про літературу «Knižná review» Марек Вадас написав коментар «Де українські книжки?» словацьке незалежне медіа «Denník N» запустило збір серед читачів і зібрало 12 тисяч євро на видання книжок українських авторів Остапа Сливинського, Юрія Андруховича та Андрія Любки. З початку повномасштабного вторгнення українські письменники й письменниці були поважними гостями чи не на кожному літературному майданчику країни. Зараз культурний діалог, який нарешті почав міцнішати, опинився під загрозою, зокрема через систематичне цькування працівників культури політичними елітами, урізання бюджетів Міністерством культури Словаччини та ліквідацію незалежного Фонду на підтримку мистецтва.

Культура в режимі очікування

31 березня в Братиславі відбувся масовий протест із назвою «Велика культурна мобілізація». Чотирнадцять тисяч людей протестували проти міністерки культури Словаччини Мартіни Шимковічової. Цього разу протест ініціювало рішення Ради Фонду на підтримку мистецтва скасувати фінансову підтримку культурних інституцій, які вже мали підписані трирічні контракти. Робота інституцій опинилася під загрозою. Літературний фестиваль BRaK — найбільший у Словаччини — раптово втратив 70 відсотків фінансування за два місяці до проведення. Засновник фестивалю Франтішек Малік розповідає, що планувати настільки масштабну літературну подію у такій невідомості неможливо. Цього року фестиваль все ж вирішили провести, і для цього запустили кампанію на краудфандинговій платформі, де на момент написання цієї статті вдалося зібрати понад 15,5 тисячі із потрібних 75 тисяч євро. «Фестиваль буде, але яким — побачимо», — розповідає Малік.

Протести у Словаччині

Окрім фестивалю, він є засновником видання BRaK, яке зокрема видало книжки Тараса Прохаська, Володимира Рафеєнка та Сергія Жадана. Першою книжкою їхнього видавництва була «Війна, що змінила Рондо» Романа Романишина та Андрія Лесіва. На моє запитання, як втрата фінансової підтримки вплине на видавництво, Малік відповідає, що безумовно доведеться переглянути способи, у які вони працюють, і прискіпливіше обирати книжки. Найтяжче буде видавати саме словацьку літературу, адже на це потрібно багато ресурсів. «Можливо, доведеться друкувати менші наклади, можливо, використовувати інший тип паперу та палітурки. Так уже буває, що кризи змушують нас переосмислити підхід, аби стати ближчим до читачів», — зазначає Малік.

Замість дотацій від фонду на підтримку мистецтв доведеться зосередитися на інших європейських грантах. У цьому контексті Франтішек Малік згадує також програму Translate Ukraine. Цього року вони отримали грант на видання «Короткої історії українського борщу» в співавторстві Євгенії Кузнєцової та Софії Сулій.

«Ми готуємо кожен випуск, ніби він останній»

З початку повномасштабного вторгнення Марек Вадас ініціював не лише збір для видання українських книжок, а й почав публікувати есеї українських інтелектуалок та інтелектуалів на сторінках журналу про літературу «Knižná revue». Журнал — це частина діяльності Словацького літературного центру (Slovenské literárne centrum), метою якого є популяризація вітчизняної літератури вдома та за кордоном.

Вадас розповідає, що вони стикнулися з екзистенційною загрозою разом з іншими інституціями. Літературний центр досі не має підтвердженого бюджету на цей рік, через що довелося пропустити книжковий ярмарок у Лондоні, і наразі вони працюють у кризовому режимі.

Я запитую, чи вплине якось ситуація на видання українських есеїв у їхньому журналі. «У журналі «Knižná revue» ми готуємо кожен випуск так, ніби він останній, але не збираємося нічого змінювати в контенті: ми маємо дуже схвальні відгуки на есеї з України, і вони виходитимуть до кінця. Ми заборгували це нашим читачам та українській літературі, яку в Словаччині донедавна знали лише поверхнево», — відповідає Вадас. Він також додає, що сучасна ситуація з Фондом на підтримку мистецтва докорінно вплине на увесь словацький ринок. Масштаби внутрішнього ринку не дозволяють якісній літературі існувати без підтримки з бюджету. Скасування дотацій призведе до того, що видання визнаних критиками світових імен стане монополією великих гравців ринку, а для пересічного читача книжка стане розкішшю через вимушений ріст цін. Криза зачепить усі сегменти: як сучасну вітчизняну літературу, так і переклади.

Пропаганда замість мистецтва

Чому ж словацька міністерка культури робить усі ці кроки? Соціолог зі Словацької академії наук (Slovenská akadémia vied) Домінік Желінський розповідає, що Мартіну Шимковічову, міністерку культури Словаччини можна віднести до праворадикальних політиків. Її кар’єра вибудувана на критиці міграційної політики ЄС, скептицизмі вакцинації проти Covid-19 та транслювання проросійських наративів. Використавши медійний ресурс та аудиторію в соцмережах, вона успішно балотувалася від ультранаціоналістичної партії SNS. Попри те що партія стала частиною коаліції, поміж словацькими громадянами вона не була популярною й отримала лише 5,6 %. Нинішня коаліція Фіцо спирається на хитку більшість у парламенті, маючи лише 79 крісел зі 150. Через це партія SMER залежна від кожного голосу, включно з голосами найбільш проросійських радикалів.

Ставши міністеркою культури, Мартіна Шимковічова почала системно нищити незалежні інституції: звільнила керівників державних культурних інституцій без чіткого обґрунтування, ліквідувала громадське телебачення та радіо (RTVS) і створила на його місці STVR, що дає змогу уряду мати вплив на редакційну політику.

Міністерство також контролює рішення Фонду на підтримку мистецтва. Раніше Фонд був незалежним, рішення про фінансування ухвалювали експертні комісії, які підтримували існування не лише інституцій та фестивалів, а й письменників, перекладачів, науковців, режисерів, художників та інших діячів культури. Тепер остаточне слово щодо розподілу коштів приймає Рада Фонду, членів якої призначає міністерка.

Міністерка культури Словаччини Мартіна Шимковічова

Парадоксально, що Фонд на підтримку мистецтва виник у 2014 році як ініціатива Марека Мадярича з партії SMER. Наразі вони творять коаліцію з радикальною партією SNS, від якої балотувалася Шимковічова. Навіть ця зміна показує, як радикалізувалися не лише SMER, а й уся словацька політика. Для того, щоб Фіцо міг керувати, йому потрібно утримати у своїй коаліції надзвичайно радикальні й найбільш проросійські голоси з околиці словацького суспільства. Щось подібне ще кілька років тому в Словаччині було важко уявити.

На запитання, чому незалежність Фонду знищується, Домінік Желінський відповідає, що безсумнівно тут йдеться про неприйняття того, що можна назвати «ліберально орієнтованими культурними організаціями». Однак, на його думку, йдеться передовсім про «прагнення спрямувати ресурси до іншої мережі отримувачів — ймовірно, до кола авторів та авторок чи споріднених організацій і підприємців, які почуваються невизнаними нинішньою системою.» Відтак нещодавно замість культурних журналів Фонд на підтримку мистецтва надав 25 тисяч євро пропагандистському проросійському медіа «Hlavné správy», а замість культурних незалежних інституцій 140 тисяч євро дотацій отримала кав’ярня в братиславському торговому центрі.

Читайте також: Словацький комікс сьогодні: історичні герої, молоді бунтарі та пошуки слави у Чехії

Від вуличних гасел до судових позовів

Видавництва, фестивалі та культурні центри намагаються знайти альтернативні методи фінансування і масово залучають краудфандинг. Однак не все так просто. За словами Томаша Гучка — головного редактора медіа «Kapitál», видавця та організатора подій — інформаційний простір переповнений культурними зборами, і цей спосіб у довгостроковій перспективі не вихід.

Також протести за відставку міністерки культури тривають уже понад два роки. Гучко розповідає, що під час останнього протесту йому здалося, що самі організатори вже наче не очікують відповіді: «Це ніби читалося між рядків: хоча наприкінці і прозвучали певні вимоги, я не знаю, чи хтось у натовпі взагалі вірив, що ці вимоги можуть бути виконані».

Протести у Словаччині

Попри це, за його словами, протести все ж мають сенс. По-перше, вони підсвічують проблеми в медійному просторі й розповідають про те, що відбувається. По-друге, люди можуть зібратися разом і відчути, що вони не самі. І найважливіше — правові кроки. За кілька днів після протесту культурні організації, які втратили фінансування, подали позов до Генеральної прокуратури проти Ради Фонду за незаконне позбавлення фінансування. Гучко додає: «Я вважаю, що ці юридичні дії в кінцевому підсумку мають найбільший сенс. У деяких випадках уже навіть стало помітно, що політики були змушені хоча б мінімально скоригувати свою поведінку» Йдеться про те, що після позову Міністерство культури заявило, що розгляне повернення втрачених коштів державним інституціям. Однак це не стосується незалежних культурних ініціатив та громадських організацій.

Окрім протестів та позовів, культурні діячі та діячки об’єдналися в рух «Відкрита культура», який займається розробкою плану відновлення інституційного функціонування культури у випадку зміни політичної ситуації в країні.

«На мою думку, це дуже правильний крок, і я вважаю, що іншим країнам, які опиняються в подібних ситуаціях, варто про це задуматися. Бо якщо не створювати жодного бачення майбутнього, то навіть коли кращі часи настануть, ми знову дозволимо комусь іншому вирішувати за нас», —  каже Гучко. Головний ризик полягає в браку «Плану Б» на випадок, якщо нова влада знову виявиться ворожою до культури. Такий варіант означатиме підготовку до радикальніших кроків та ще важчих часів.

Читайте також: Вибір, який потрібно зробити: Міхал Гворецький про опозицію культури владі Словаччини