Черевичок для телевізійної Попелюшки — «До побачення, телебачення!» Емми Антонюк

Емма Антонюк. До побачення, телебачення! – Лабораторія, 2026 – 528 с.

Звісно, на книжку блогерки та журналістки Емми Антонюк чекали відтоді, як видавництво «Лабораторія» оголосило її серед своїх майбутніх авторок. Звісно, з появою книжки все читацьке середовище кинулось читати її й залишати позитивні відгуки, що очікувано: книжка про новітню історію української журналістики з перших уст — це й справді цікаво. Натомість у літкритичному середовищі до роману Антонюк поставилися зі значним скепсисом. Ні, не подумайте, справа тут не в снобізмі чи невірі, що популярна медійна особа може написати цікавий текст. Просто існує відмінність між цікавою книжкою і хорошим романом.

І оскільки ви прочитаєте Антонюк незалежно від усіх літкритичних «за» і «проти», спробуємо пояснити, що пішло в книзі не за планом і чому «До побачення, телебачення!» не склад

Літопис самовидиці

Повернімося в минуле — в уже такий далекий кінець 2022 року. Тоді видавництво «Лабораторія», оголошуючи авторів, з якими планує співпрацю, назвало Емму Антонюк. Нагадаємо: коли книжка анонсувалася, ішлося про нонфікшн — автобіографічне видання про роботу Антонюк на телебаченні.

Час минав, книжка писалася, заблюрюючи обличчя реальних персонажів і, ймовірно, додаючи вигаданих. І можна зрозуміти, чому Емма від автофікшну поступово перейшла в площину просто фікшну: не про все розкажеш, не побивши горщики і не наразивши на небезпеку себе, колег і близьких людей. Не кажучи вже про ображених прототипів, яким точно буде що закинути медійній авторці, якщо вона розкриє обличчя й деталі історій персонажів свого життя. Тож видання змінилося порівняно з тим задумом, який анонсувало видавництво. До добротного документального стовбура прищепили слабеньку гілку художньої історії. 

«До побачення, телебачення!» вийшла цікавим виданням, але не як роман, а як літопис самовидиці. Це — більшою мірою хроніка подій і опис епохи, аніж роман-дорослішання. Така ж хроніка, якою був ще один відомий художній бестселер «Лабораторії», кримський текст «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової — слабкий сюжет, але чудово пропрацьований матеріал, де в центрі книжки опиняється історичний час і простір, а не всі його картонні персонажі. 

Є за цим феноменом охудожнення потенційно хорошого нонфікшну дещиця фатуму українського книговидання: ми досі не дуже вміємо взаємодіяти з нонфікшн-книжками, якщо це не популярні видання про науку, психологію та мемуари давно померлих людей. У США, між іншим, різноманітний нонфікшн отримує свої номінації Пулітцера. В Україні із нехудожньою прозою досі складно. Настільки, що ми задумуємось, чи не записати «Гемінгвей нічого не знає» Дроня в збірку оповідань, оскільки це класний текст.

Але повернімося в задзеркалля телебачення.

Скелет у шафі

Сюжетний кістяк у книзі Антонюк чітко окреслений, хоча й виразно випинається з м’яса журналістських кейсів. Героїня цього роману — Віра Дорош — яскрава журналістка з комплексом нелюбленої дитини. Вона працює на телебаченні з 15-ти років, робить блискучу кар’єру і добивається статусу крутої журналістки в усіх медіа, де працює. А все завдяки дитячим травмам від головного мотиватора в житті Віри, її вітчима Валєри. Дівчині потрібно весь час перемагати й бути поміченою, адже Валєрі потрібно було хвалитися названою дочкою перед знайомими. Її збуджує підкорюватися в сексі й отримувати ляпаси, адже «любов» вітчима проявлялася через насилля й приниження. Навіть коли цей чоловік помирає, його голос міцно засідає в голові героїні. Саме дух «батька» Валєри штовхає Віру невпинно дряпатися кар’єрною драбиною, сяяти, бути найкращою (а заодно не втримуватися в жодних стосунках). Ну надто прозорий, нічим не прикритий психологічний кейс.

Якщо дивитися на цю книжку як на роман, то ми описали його кістяк, на який мали б чіплятися м’язи тексту. Натомість історія Віри стоїть красивим скелетом у шафі, виблискуючи своїми зубами й ледь-ледь затуляючи портрет Юджина Гранда, підліткового кумира героїні. Більша частина «До побачення, телебачення!» розповідає іншу історію — історію культури початку століття, а саме його журналістських реалій.

Книжка проводить нас через редакцію провінційного телебачення, через журналістику Криму часів, коли Ющенко запровадив квоти на український контент, проводить закордонними ньюзрумами й престижними столичними каналами. Показує, як треба робити медійні історії, і трохи міркує над замкненим колом непопулярності тем культури на телебаченні. До слова, зачіпаючи теми, з яких можна було б розгорнути по невеликому есею, авторка швидко закидає ці зачини. Тож ні тобі самодостатнього оповідання, ні документальної історії, ні есею!

Фактично це збірка історій, які стоять за трихвилинними телевізійними сюжетами. Деякі з них скомкані, деякі розширені до, так би мовити, повістей, деякі поєднані лейтмотивом (як-от цікавість героїні до історій про тварин і насильство, адже і те, й інше — про беззахисних створінь, у яких Віра, вочевидь, впізнає себе). Саме в таких повторюваних мотивах роман ніби намацує власний центр тяжіння. Проте ці нитки так і не сплітаються у вузлики, що характерно для новин, але дещо дивно виглядає в романному полотні. Потік історій Віри створює відчуття стоячої води. Книжку можна кинути на будь-якій історії і не відчути від цього втрату. Це при тому, що матеріал для більшості історій цікавий, дотепний і має художній потенціал.

З цієї книжки, як казав Прохасько, можна було б зробити кілька оповідань. Скажімо, є тут чудова історія про те, як підлітка Віра за сприяння свого старшого грошовитого «ухажора» організовує подію Любка Дереша в Чернівцях. Гарна комічна історія про зустріч із мрією і розбивання фанатських ілюзій об реальність — загалом історія, з якою Віра повсякчас зустрічається, але яка не осмислюється в книзі. Буде в героїні зустріч із ще одним безумно харизматичним чоловіком — старшим музикантом Любомиром Славським, у якому є щось від образу Йосипа Ротського з роману Юрія Андруховича «Радіо ніч». Буде й зустріч із викладачкою акторської майстерності Бреда Пітта та інші історії. Проте всі вони подані рівно, як синоніми через кому. Між ними бракує динаміки і зв’язності. Історії за сюжетами Віри виливаються на нас, як потік контенту з телевізора: проговорені однаковим голосом симпатичної новинарки.

Дірки в романі

Подивімося прицільніше, що з потоку історій у книзі насправді має художній потенціал для роману. 

Є в книзі Антонюк хороші історії, після яких Віру, здавалося б, мало б почати переслідувати. Вона робить два сильні журналістські розслідування про тварин, що складаються в окремий мінісюжет. Перший — про ігуану та інших екзотичних тварин, яких утримують у неналежних умовах. Другий — про заробляння грошей на мавпочках на кримських пляжах. Обидві історії скандальні, викривальні й потенційно небезпечні. Ба більше, вони ніби віддзеркалюють саму Віру: вона намагається підсвітити беззахисних створінь, із якими ми можемо ототожнити й саму героїню. Проте книжка не розвиває цієї паралелі.

Для власників тварин ці сюжети мають наслідки, а для Віри — жодних. Там, де роман зазвичай нарощує напругу — героїню могли б почати переслідувати, погрожувати їй, бити вікна чи принаймні вона сама могла б накрутитися й почати бачити переслідування на кожному кроці — в книзі лунає глуха тиша. Після гучних розслідувань нічого не відбувається, і вони зникають із пам’яті так само швидко, як пересічний телевізійний сюжет. Навіть після матеріалу про Винника ми принаймні дізнаємося, що співак образився на Віру. Тут же — цілковитий нуль наслідків. Стає трохи образливо за професію: невже журналістика справді нічого не здатна змінити?

Закрити б героїню в цих двох справах — і ось уже вам матеріал для трилера у стилі Андрія Сем’янківа.

Або ж є в книжці перерваний сюжет про те, як Віра усвідомлює себе феміністкою. Вона має зробити матеріал із феміністкою і фактично вперше бачить людину з такими переконаннями та ідеалами. Ми відчуваємо, що це важливий сюжет для становлення героїні. Проте після завершення епізоду він розчиняється безслідно. Віра змінюється, наче за помахом чарівної палички. А розвиток героїні, який би втримував нашу увагу і створював напругу, навіть не думає проявлятися. 

І таких перерваних тем, якими вагітніє роман, буде чимало. «До побачення, телебачення!» не стало книжкою про щось одне — воно ковзає по поверхні різних тем і сюжетів, намагаючись охопити неохопне. Повертається враження, що для Антонюк важливіше було нічого не втратити з літопису власного життя, аніж викинути фрагменти, які для розвитку роману не відіграють жодної ролі. 

Крім того, монотонність і відсутність напруги змушують нас тягнутися книжкою нескінченно. Як читачі ми втрачаємо сподівання, що в ній щось станеться: якщо вже за мавпочок і контрабанду Вірі нічого не було, то чого далі чекати? 

Наприкінці починаєш помічати, що, вочевидь, авторка і сама втомилася від свого письма й намагається поставити крапку трохи швидше. Порівняйте розлогий і смаковитий розділ про кримський період у житті Дорош із кількома сторінками про пандемію. Еммі не вдалося дати Вірі жити власним життям і поставити крапку в історії з телебаченням в інший момент, ніж це зробила сама Антонюк. Романна історія мала б рухатися за логікою розвитку героїні. Натомість у книжці все підпорядковано життєпису й етапам розвитку не Віри, а Емми. 

Головний прокол «До побачення, телебачення!» — неможливість відділити від Віри Дорош тінь Емми Антонюк. Ми читаємо цю книжку як роман про Емму, хоч би як вона запевняла, що це не про неї. І цікавість виникає насамперед до мемуарного первня цих історій: найбільша інтрига книжки — що з описаного було насправді, а що Емма все ж дофантазувала. Не найбільший комплімент для художнього тексту, еге ж?

Читайте також: Дорослішати, зцілювати, вертати – дебюти у художній прозі до Книжкового Арсеналу–2026

До побачення, дитячі мрії

Але скільки можна розбирати факапи, скажете ви. Про що цей роман? 

«До побачення, телебачення!» — це історія Попелюшки, яка увірувала, що бути телевізійною картинкою — її найбільша мрія й найвище мірило щастя. Тож вона ходить і міряє свої ніжки в кришталеві туфельки стандартів і принципів журналістики в різних осередках від регіонального телеканалу до великого престижного столичного медіа. Тільки це феміністична Попелюшка, яка не чекає на нагоду, а робить усе, щоб її обрали у відповідні видання на відповідні посади. Щось незримо споріднює Віру Дорош із кар’єристом Степаном Радченком із «Міста» Підмогильного. От тільки Віра лізе вгору не через секс із колегами, а залишає позаду чоловіків-колег із розбитими сподіваннями, переростаючи їх.

Замість happily ever after в цій книзі буде звільнення від своєї мрії – героїня має зцілитися від ілюзій про телебачення. Зрештою, бажання стати глянцевою Попелюшкою — ознака генерації й того часу, коли у нас, як у героїні Антонюк, було нуль власного простору (за Вірджинією Вульф), зате 3 телевізори у квартирі. Багато хто з батьків дивився туди, в екран, замість помічати нас, своїх недолюблених дітей. І тому ми прагнули опинитись по той бік телебачення, стати ідеальною відретушованою картинкою, яку наші близькі хоч так нарешті побачать.

Така дуже терапевтична і дуже правильна історія з хорошим посилом, яка так і залишається кістяком у шафі. Хіба тільки наприкінці історії це кістяк вже має вініри. 

До речі, пам’ятаєте, що робили сестри Попелюшки в нередагованій версії казки, щоб втиснути ноги в черевичок принца? Обрубували собі пальці. З нонфікшн-матеріалом, який намагалися втиснути в черевичок роману, сталося приблизно те саме. 

Купити книжку Еммин Антонюк «До побачення, телебачення!»