Радіо Ніч

Юрій Андрухович про неминучість російсько-української війни

15.09.2023

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Нещодавно на панелі Expose в межах Фестивалю світової літератури у Загребі відбулася презентація хорватського видання «Радіо Ночі» Юрія Андруховича від видавництва Fraktura. У розмові з редакторкою видавництва Санею Йовичич письменник розмірковує, що означає нині бути українським автором, чому війна росії з Україною була неминучою і яке майбутнє чекає на знищені українські міста. Ділимося з вами конспектом найцікавіших тез.

Мета українських письменників нині

Що означає сьогодні бути письменником в Україні? У нас схильні називати це місією. Для мене це занадто патетичне окреслення, тому я намагаюся уникати його. Але прихильники цієї тези передусім мають на увазі, напевно, бути поруч зі своєю Україною і формулювати якісь сенси: чому Україна перебуває в стані цієї війни; чому саме наша країна, а не якась інша; що стоїть за цією агресією. Багато моїх колег-письменників з перших тижнів війни не просто відчули шок і розпач, а заніміли. Можливо, вперше у своєму досвіді вони пережили щось таке, про що не можуть писати, тому вирішили бути корисними інакше. 

Мій чудовий приятель, письменник Андрій Любка, живе в прикордонному Ужгороді — місті, яке не зазнавало атаки і може вважатися найбезпечнішим серед українських. Здавалося б, що можна робити в такому місті, далеко від фронту, коли втрачається здатність писати? Андрій знайшов, на мій погляд, дуже навіть корисний варіант — він, користуючись своїм медійним впливом і популярністю, розпочав безстрокову волонтерську акцію зі збору коштів на різноманітні потреби української армії. Найчастіше він  купує в сусідній Словаччині вживані позашляховики, які надходять переважно з Великої Британії і перевозить їх на Схід України, до лінії фронту. Він як письменник має той ступінь довіри й суспільного авторитету, що допомагає йому успішно збирати великі грошові суми й майже безперервно постачати ЗСУ автомобілями.

 

Це один з варіантів, що означає бути письменником в Україні зараз. Багато інших, не довго думаючи, у перші тижні війни одягнули військову форму і безпосередньо долучилися до армії.

Писати — це буде колись, а сьогодні насправді треба робити щось інше, наближати перемогу. Це те, що ставлять собі за мету сьогодні наші письменники. 

Читайте також: Андрій Любка: Після перемоги ми станемо одним із центрів впливу нової Європи

Роман про Україну, написаний landgeist

Певною мірою я був свідком історичного відтинку історії нашої країни, оскільки брав участь у наших перших виступах за незалежність наприкінці вісімдесятих до початку дев’яностих. Це можна порівняти з романом, в центрі якого ця країна. Цю книгу пише хтось над нами. Я не хочу казати, що це безпосередньо Господь Бог, але назвімо його Автором з великої літери. У німців з часів Гегеля для цього є поняття «landgeist». На мій погляд, він працює за надзвичайно струнким і цікавим сценарієм. Сюжет цього роману надзвичайно добре пропрацьований. У ньому не могло не виникнути російського нападу. 

 

У 91 році, коли Україна стала незалежною, дуже популярною була ідея: «Боже, як це взагалі можливо? Ми без краплі пролитої крові раптом здобули власну державність, за яку стільки попередніх поколінь українців загинуло». «Незалежність у подарунок» була знаком зміненого постмодерного світу, в якому зникає насильство й ненависть. Нове було незрозумілим, але виглядало як мирний щасливий початок незалежної України. І лише згодом ми усвідомили, що це зовсім не та мрія, адже побачили, з якими труднощами нам це дається. 

 

Я почав розуміти, що це просто відкладена в часі на пізніше війна. Вона не обов’язково мала набути форми тотальної війни, але все одно це вело до серйозного міжцивілізаційного конфлікту.

Філософія української незалежності — бути частиною західного світу, а філософія російського імперіалізму — в жодному разі не допустити цього.

Інакше росії здавалось, що вона втрачає сенс свого існування. Саме тому вона намагалась послідовно принизити, упокорити й зупинити наш розвиток. Уже в 90-ті роки була спроба захопити і від’єднати Крим, пізніше брутальне втручання росії в наші вибори викликало Помаранчеву революцію. Чому був Майдан? Бо росія знову брутально перешкоджала нашій європейській інтеграції. Кожна з цих спроб закінчувалася для росії поразкою: Україна перемогла в Помаранчевій революції і Революції Гідності. Коли росія не змогла зупинити нас ні фальшуванням виборів, ні розстрілом демонстрантів на Майдані, то вдалась до останнього способу — повномасштабної війни. Я бачу це як дуже логічний сюжет, який по-іншому скластися не міг.

 

Читайте також: Війна вже говорить: книжки про війну, які з’явилися після 24-го лютого

Вплив російського нападу на сприйняття України в Європі

Майже все українське суспільство сьогодні набагато ближче з європейцями. Це трапилося частково й у вимушений спосіб: через значну кількість людей, які вимушені були покинути нашу країну, переїхавши до Європи. Але це сталось і на рівні політичних рішень. 

 

24 лютого росія напала на Україну, а 27-го, на четвертий день російської агресії, я почув у новинах слова пані фон дер Ляєн, президентки Єврокомісії, про українців: «Вони — це частина нас, і ми хочемо, щоб вони були з нами». Я чекав чогось подібного, якщо не все життя, то, напевно, останні років 40 точно. Я вже навіть не вірив, що дочекаюся. 

 

Це була фраза, яка супроводжувалася дуже характерними звуками в мене за вікнами: завила сирена, починалася чергова повітряна тривога. У перші дні повномасштабної війни ми були ще зовсім не досвідчені в цьому і дезорієнтовані, тому намагалися знайти безпечне місце від можливих ракетних ударів і сховатися від цих звуків. Це тепер ми вже звикли до них і продовжуємо робити свої справи, коли чуємо повітряну тривогу. Це було дуже промовисте поєднання: оця заява пані фон дер Ляєн, яка звучить і відлунює в мені, тому що хочеться це чути знову, і знову, і знову, і ці звуки сирени. У свідомості європейських політиків це реальна революція — запропонувати Україні кандидатство в Європейський Союз і серйозно розглядати наш вступ. Виявляється, що для таких рішень потрібно було зазнати цієї війни. Я не знаю, як довго ми ще чекали б на ці слова, якби на нас не напала росія. Можливо, й ніколи не дочекалися б.

Ставлення до України

Як письменник я переживаю змішані почуття: своєрідну боротьбу любові й негативізму. Я завжди намагався виражати певні баланси. Коли я виступав з критикою якихось особливостей української ментальності, то водночас намагався подавати це літературно виправдано й цікаво. Я думаю, що набагато краще за мене колись сказав Іван Франко, полемізуючи з критиками, які звинувачували його в нелюбові до своєї країни: «Я не люблю її з надмірної любови». Десь у цій парадигмі намагаюсь перебувати і я.

Руйнування росією культурної спадщини і її відбудова

Коли йдеться про забудову новітніх або пізніх радянських часів, то українські міста багато в чому схожі. Водночас є суттєві урбаністичні відмінності між містами-мільйонниками індустріального Сходу й Півдня і містами Заходу України, де є лише один мільйонник — Львів. Ми маємо начебто навіть не дві, а декілька різних урбаністичних культур: Одеса, Харків, Дніпро. У воєнній ситуації багато що визначає банальне розташування міста: якщо воно ближче до лінії фронту чи кордону з росією, то зазнає набагато більших руйнувань і знищень.  Крім того, коли в далекому від фронту Івано-Франківську ми чуємо сирену, то знаємо, що є пів години — година, щоб вирішити, як реагувати. А коли у Харкові чують сирену повітряної тривоги, зітхають з полегкістю: це означає, що вже все. Там сирена звучить пізніше, ніж прилітає російська ракета, бо від кордону до Харкова їй летіти 2–3 секунди. 

 

На Сході України зараз велетенські руйнування. За даними Міністерства культури, кількість знищених чи пошкоджених пам’яток культури й архітектури наближається до тисячі. Це музеї, театри, старі цікаві будинки, фрагменти старої міської забудови — все, що мало б зберігатися як історично-культурна спадщина. 

 

Парадоксально, але протягом перших тижнів війни ми почали вірити в те, що після перемоги в Україні будуть величезні інвестиції зі всього світу, а найкращі сучасні архітектори сучасності вигадуватимуть нові концепції зруйнованих міст. Ми можемо створити сучасний і цікавий міський ландшафт, але це може так і залишитися лише фантазією, якщо українська влада і далі буде користуватися своїми корупційними звичками. Але навіть за цю перспективу треба боротися. росія у східних містах познищувала ту індустрію, яку свого часу сама ж і насадила: заводи й фабрики, збудовані в часи сталінізму. Тепер вона сама «розчистила територію» для постіндустріальних проєктів. 

«Радіо Ніч»: як виникли топоніми роману і чому текст актуальний сьогодні

У грудні 2019 року я вже дописував «Радіо Ніч», тому міг стверджувати, що вигадав це місто десь у Карпатах, у Центрально-Східній Європі. Водночас ідеальне місто в моєму романі дещо карикатурне. Менталітету людей, які мешкають у різних частинах Карпат, притаманний радше консерватизм, а жителям Носорогів — advanced рівень. Це місто з найсучаснішими трендами, які стали повсякденною практикою завдяки успішному самоврядуванню. У будь-якому разі я б не відмовився переїхати до Носорогів, якби міг. У цьому місті поєднується історична старина та всілякі сучасні вигадки, є максимальна привітність і толерантність усіх до всього. У місті протікає гірська річка і є велетенський замок. Багато людей з усіх континентів знайшли в ньому любов до Батьківщини. Це одночасно утопія, антиутопія і щось між ними.

 

Я довго не розумів, чому вибрав назву «Носороги». А потім випадково поїхав до Хайнбурга — австрійського містечка на Дунаї, у якому закінчуються австрійські Карпати. Там я побачив стенд з усіма атракціями міста, серед яких був викопний доісторичний носоріг, чий скелет знайдений в одній з печер Карпат. Він став одним із символів цього міста. Я не знав про його існування, коли писав «Радіо Ніч», але «Носороги» отак  відгукнулися.

Часом мені здається, що цей текст написаний дуже давно. З іншого боку, я продовжую ще не те щоб у ньому жити й існувати, але працювати над ним. Щойно ми з моїми друзями, польським музичним гуртом Karbido, розробили музично-літературний перфоманс на підтримку цього роману. Я вибрав лише одну сюжетну лінію: герой Йосип Ротський, соло піаніст, у минулому клавішник гурту, полишає все і їде до столиці, коли в країні починається революція. Він приєднується до революції й ходить на барикади не для того, щоб робити коктейлі Молотова, а щоб грати фортепіанну музику. У Києві в 13–14 роках під час Революції Гідності відбувався такий флешмоб: люди приносили інструменти — піаніно, фортепіано — зі своїх помешкань у центр міста, а будь-хто з перехожих, переважно протестувальників, міг грати те, що хотів. Мій герой був легендою цієї революції: він створював для неї фортепіанну музику.

Коли ми з Karbido готували цю програму й виконували ці музичні композиції, то поєднували мову музики з мовою літератури. Я побачив, що у вибраних нами уривках вже йдеться про цю війну. 

Ця війна почалася у 14 році анексією Криму, але, на мій погляд, на кілька днів раніше — 20 лютого 2014 року, коли на Майдані у Києві відбувся масовий розстріл демонстрантів. Уперше в історії незалежної України спеціальні російські формування  взяли участь у придушенні нашої революції.

Коли російський спецпризначенець стріляє в українського демонстранта в столиці України — це casus belli. Це переломний етап у житті країни. 

Тому мій роман зберігає свою актуальність в умовах цієї війни. Я свідомо уникав точного окреслення й називання цієї країни, коли писав його. Там немає назв «Україна» й «Київ», тому ми до кінця не можемо бути впевненими, що Йосип Ротський походить з України. Є доволі принципова відмінність: його революцію придушили і вона зазнала поразки, і через це Ротському доводиться втікати. А наша революція перемогла й відкрила для нас можливості, які ми захищаємо сьогодні. 

 

У серпні 20-го року, коли роман очікував свого виходу вже у видавництві, відбулася революція у Мінську. І от її жорстоко придушив диктатор. У тексті я намагався змалювати ситуацію, яка може трапитися в кожній з країн з важким тоталітарним минулим.

 

Ротський не є героєм, але він був і залишається мені близьким. Він для цікавий тим, що змінюється. Коли ми його зустрічаємо, у нього вже сформувалася певна система цінностей, найвища в якій — його особиста свобода. Він вирішує, що вона нерозривна з особистою самотністю. Те, як співіснують свобода і самотність — лейтмотив Ротського в житті. Він вирішив ніколи нікого не кохати, тому в нього багато партнерок і він легко зав’язує та змінює інтимні стосунки. Для Ротського це плюс, а не мінус, бо він має абсолютну особисту свободу. Але коли він приєднується до революції, то відмовляється від неї, бо усвідомлює, що свобода особиста неможлива без свободи всіх  у країні. Тому й він повинен щось для цього робити. А ще він зустрічає любов. Це стається з ним доволі пізно, але він нічого не може вдіяти й переживає це не відоме раніше почуття. Це веде його власною стежкою, яка стає дедалі авантюрнішою. Напевно, у мене вперше є якийсь справді позитивний герой.

 

Часто як літературний персонаж мені дуже стає в пригоді диявол, бо він виникає на шляху героя, щоб збити його зі шляху. Мені важливо, як герой дає собі з цим раду. Але в «Радіо Ночі» він виникає у різних іпостасях, а не зосереджений в якомусь одному персонажі.

Як література впливає на війну

Тексти, на жаль, не можуть вплинути на війну в прямому фізичному сенсі. Жоден роман, вірш і стаття не можуть не тільки зупинити війну, а й навіть змінити її перебіг. Література важлива, але по-іншому, вона має плекати й концентрувати надію. Тому літературні тексти — це переважно спроба діалогу автора із кожним окремо взятим читачем.

Дуже важко посередництвом роману вплинути на маси, які підуть на вибори й змінять політику у своїй країні або вийдуть десь там в росії і змусять уряд зупинити цю війну й вивести свої війська. Такого не буде, хоч які прекрасні тексти про це будуть написані. Література має в собі іншу вартість — це надія і це свідоцтво, може, навіть у зворотному порядку. Передусім це свідоцтво про те, що з нами відбувається. Це свідчення на майбутньому процесі в різних сенсах. 

Читайте також: Юрій Андрухович. Якого болю нам сподіватися

Передбачення про майбутнє росії

У «Лексиконі інтимних міст» розділ про Москву закінчується сигналом надії. Щоправда, коли я писав цей текст, то думав, що оперуючи терміном 500 років, я дуже перебільшую. Натомість після всього, що відбулося й відбувається тепер, я починаю думати, що, може, я і не перебільшив. Це буде дуже довга історія не забування й не пробачання. Всередині війни нам треба знати, як довго вона триває, коли й чим закінчиться і яка буде подальша доля агресора. Ми всі хочемо свободи і розвалу росії на десятки менших країн, кожна з яких не буде такою небезпечною, як усі вони разом узяті. Але це лише один із варіантів, причому, на мою думку, не найімовірніший. Тому хай у моєму тексті лишається 500 років: можливо, коли вони минуть, на цьому світі будуть люди, що зазиратимуть у старі книжки й сміятимуться з мого перебільшення або дивуватимуться з того, як я вгадав.

 

Автор запису розмови — Jared Goyette.