Чому «Марія» Лесі Марущак стала найкрасивішою книжкою року

Зазвичай, коли йдеться про книги, маються на увазі тексти. Коли говорять про дизайн, мають на увазі вигляд. Але форма теж має свій зміст. Вона дає абстрактному коміксу залишатися коміксом, а абстрактному живопису — живописом. Коли ми говоримо про книжковий дизайн, насамперед варто зосередитися на відповідності поєднання форми й змісту. Чи воно доцільне? Доречне? Дотепне? Сьогодні ми розглянемо книжку Лесі Марущак «Марія» і спробуємо розібратися, що забезпечило цьому виданню перемогу в цьогорічному конкурсі «Найкращий книжковий дизайн».

Усі книги-переможці конкурсу «Найкращий книжковий дизайн» 2018/19 років візуально виразні. Продуманий підхід до типографії та роботи із зображеннями, цілісність видань, прозорість (зрозумілість) дизайнерських підходів — ці книги добре виглядають на міжнародній книжковій сцені й можуть бути орієнтиром для українських видавців. Гран-прі здобуло видання художниці з Канади українського походження Лесі Марущак «Марія», що з’явилася обмеженим накладом у київському видавництві REDZET. Спробуємо розібратися, що в цій книжці могло підкорити журі конкурсу.

Насамперед це фотокнига. Серед категорій, анонсованих для видавців на сайті Мистецького Арсеналу, можна помітити значне очікування щодо візуально насичених видань. Але якщо в українських графічних романів усе попереду, то фотокниги цього року стали помітним явищем.

Попри акцент саме на зображенні, жанр фотокниг у світі виглядає досить різноманітно. Часом історія в зображеннях і книжкова форма вступають у цікаву гру. Наприклад, книга-акордеон GINZA HACCHO (1954) письменника Шохачі Кімура (Shohachi Kimura) та фотографа Йошиказу Сузукі (Yoshikazu Suzuki), по суті, є однією панорамною знимкою, на якій зображені всі будинки знаменитого району Токіо. (Книгу перевидало 2019 року видавництво Kodoji з передмовою Міхаліса Піхлера (Michalis Pichler)). Чи нова фотокнига Лаури Ель-Тантаві (Laura El-Tantawy) «Зоря у морі» (A Star in the Sea) — інтимна абстрактна історія, розказана на сторінках-клапанах: книжка обмотана ниткою, і кожен зі 150 примірників запакований в конверт-батік ручної роботи, які фотографиня робила спільно зі своєю матір’ю.

Особливість фотокниги Лесі Марущак «Марія» у тому, що це саме книга. Точніше, кодекс. Говорячи про книги, ми звикли мати на увазі історії. Роди, види, жанри літератури. Текст. Для літературного тексту немає великої різниці у формах реалізації: буде це сувій чи веб-сторінка.

Тут же ідеться про оповідь саме пластичними засобами кодексу. Історія про Марію, дівчину, що пережила Голодомор, подається через об’єкт, з яким можна взаємодіяти.

Мене вразило, наскільки ця книга занурює в себе, послуговуючись досить скупим набором виражальних засобів. Наскрізна висічка, що є, по суті, матеріальним пунктумом, нагадує читачам про камеру обскуру; про бюрократичну машину, органом якої є діркопробивач; і про насилля (так долається закритість площини сторінки). Бо другим дієвим і повторюваним прийомом стало використання червоної кальки. Раніше кальку засосовували для захисту репродукцій-вклейок і захисту знімків у фотоальбомах.

Спочатку глядач бачить знімку наче через завісу, а потім, перегортаючи тонкий аркуш (гортання є ключовою особливістю кодексу), доступається до зображення. Цей прийом був використаний у попередній книзі Лесі Марущак — Transfiguration, там калька часом перетворюється буквально у завісу. Художниця працює з книжкою як сценічним простором, вона надає можливість по-різному проходити крізь нього. Але якщо Transfiguration — це солідне (в коробці, на пюпітрі) виставкове видання, то «Марія» демонструє інший, дуже стриманий, підхід. Обкладинка, яка показує нам обидва прийоми (наскрізна висічка і червона сторінка за нею), груба, з цупкого жовтавого картону, наче це старий, «зіпсутий» зшиток, всередині якого Марія перетворюється з етнообразка (таке замилування викликає кожна публікація в мережі старих знимок українських красунь у національному одязі) на «червоний» плакат, а потім позбавляється цієї кольорової краси — залишається перелякана дівчинка.

Читайте також: Бойчукізм і Гнилицький: як із мистецької виставки зробити книжки

Багаторазово експоновані, розфарбовані, зістарені знимки перебиває сторінка дитячої книжки; сторінка журналу обліку; групове «прострелене» фото. Повторення технічних прийомів (калька, висічка, колір), схожих/серійних фото (портрет Марії), зображень видань 1930-х років (переважно малого терміну служби, printed ephemera) створює особливий ритм.

До самих фотографій пані Леся ставиться лише як до вихідного матеріалу у творчій роботі: «Я сказала колезі, що малюю по фото — використовуючи яєчну темперу, пігменти й віск. Він запитав: «чому ти це робиш»? І я сказала: бо вони мертві».

Крім гран-прі конкурсу на найкращий книжковий дизайн 2019 року в Україні, «Марія» також увійшла до коротких списків фестивалю фотографії в Арлі (Франція) та фестивалю фотографії в Атенах (Греція).

Цікаво, що фотокнига «Марія» була частиною більшого однойменного проєкту художниці. Він охоплює виставкову експозицію, ще одне лімітоване видання Transfiguration (про яке йшлося вище) та лекторій. Тобто мова про взаємодоповнення, а не про взаємозамінність медіа.

Наскрізною темою проєкту став Голодомор — геноцид українців, здійснений радянською владою у 1932–33 роках. Активісти й нині борються за визнання цього злочину у політичній площині. А канадська художниця, під час роботи зі своєю українською ідентичністю, пропонує нам переосмислення історичної пам’яті через творчість.

З романом «Марія» Уласа Самчука (здавалося б, аналогія, яка проситься сама собою) «Марію» Лесі Марущак поєднує лише ім’я головної героїні й загальна тема. Побудований на спогадах та свідченнях очевидців, роман Самчука став документом доби, в якому текст працював інструментом самоаналізу соціуму. А «Марія» Лесі Марущак працює з більш узагальненими образами та пам’яттю. Фотографія, яка часто покликана бути документом, фіксацією, провідником факту, тут постає як метаінструмент. По суті, перед нами не знимки, які прийшли прямою дорогою з контрольних відбитків і вибору найбільш ключового моменту, а роботи у змішаній техніці, максимально дистанційовані від світлокопій реальності.

«Марія» спонукає нас до осмислення сторінок української історії. Водночас це візуальний наратив, книжка з перегортанням сторінок, проступанням/зазиранням крізь вічко, нашаруваннями зображень, текстур, кальок. Її не треба перекладати для глобального читача. І її неможливо «перекласти» з книжкової форми в інші медіа. Саме це поєднання — книжковості й змістовності — здобуло для «Марії» гран-прі українського конкурсу.

Читайте також про інших переможців конкурсу «Найкращий книжковий дизайн»