Майк Йогансен – троль, наставник і просто хороший хлопець

Майк Йогансен. Як будується оповідання. — Київ: Pabulum— 128 с.

Цієї весни у Pabulum вийшло перевидання «підручника» Майка Йогансена «Як будуються оповідання». Шкода, що слово «троль» не вживалося в ХХ столітті у значенні жартівника, бо ця характеристика була би першою в статті Вікіпедії про письменника. Історію про Маяковського, який декламував під столом Пушкіна, тому що програв Йогансенові в більярд, ми чули. Але літературна критика письменника сповнена ще тоншими жартами; їх там настільки багато, що часом виникає бажання відкласти чтиво й ображено закопилити губу. Чому книжка 1928 року досі актуальна, а підручником її можна назвати з великою натяжкою – розбираємося нижче.

Щойно розгортаєш книжку, в око впадає мова Майка Йогансена (і час, коли він цю книжку писав): кучеряві неологізми, русизми та навмисне ускладнені конструкції. Моментально виникає питання: «Навіщо зараз видавати таку збірку літературознавчих есеїв, якщо існує низка сучасних посібників, написаних зрозумілою мовою?». Річ у тім, що поради та проблеми, які згадує Йогансен, можна застосувати до короткої прози й досі – автори все ще не звертають уваги на ці базові потреби письма. Тож варто читати уважніше.

Майк Йогансен мислить не тільки про письмо, але й про культуру як таку. Він любив літературу за гру, а мистецтво – за те, що воно розважає. Саме про це письменник говорить на перших сторінках «Як будуються оповідання», а також наполягає, що мистецтво ніяк не можна ставити вище за їжу – що може відразу відлякати голодних снобів. Розставивши пріоритети й визначивши головний курс літератури – бути цікавою, Майк Йогансен починає пояснювати, як письменникові можна досягти бажаної мети.

Поступово автор підходить до тези, що мистецтво – це також ремесло, а геній складається на 1\5 з хисту, усе інше – робота над своїм витвором. Ернест Гемінґвей прокидався зі світанком й безупинно писав до обіду, ретельно відбираючи кожне слово для майбутньої книжки. А Стівен Кінг вважає натхнення ефемерним поняттям, тому цінує робочий графік зі стабільною практикою. Усі письменники такі ж ремісники, як і гончарі чи веб-дизайнери.

В умовах, коли кожного автора шкільної програми вчителі називають геніальним, Майк Йогансен пояснює, що одні просто працюють більше й обирають найліпше з написаного, інші ж покладаються на музу, так і залишаючись на маргінесах літератури.

Автор «Як будуються оповідання» порівнює прозовий твір із поетичним, коли говорить про відбір слів для тексту: у першому вибір диктує композиція, у другому – розмір. Автор оповідання повинен володіти мовою у найширшому розумінні цих слів, адже кількість персонажів диктує кількість «мов», якими вони оперують. Що більше автор розуміється на багатстві конкретної мови, то швидше він здатен донести свою думку читачеві.

До речі, саме вживання Йогансеном застарілих слів і нагромадження складних конструкцій стає перепоною у наближенні до його думок непідготованого читача. За таких умов найякіснішим перевиданням «Як будуються оповідання» було б щось на кшталт конспекту з окремих розділів, переписаних сучасною мовою. Однак головною небезпекою такого підходу стає можливість втратити важливі думки й жарти, що зашиті між рядками.

Читайте також: Магія, талант та наполегливість: творчі поради від Харукі Муракамі

Іронія — основний інструмент Майка Йогансена. Він використовує її щодо його сучасників: молодих письменників і «живих класиків» ХХ століття. Але не оминають жарти й тих, хто вже встиг стати гранітною брилою, яку гризуть школярі до сьогодні. «Як будуються оповідання» закінчується нищівною критикою культів літературних постатей Івана Нечуя-Левицького та Івана Тургенєва.

Йогансен не обходить стороною літературознавців також, особливо тих, які розводять плачі про поступ сучасної літератури, а згодом лицемірно вклоняються талантові тих же нечуїв та тургенєвих. Сьогодні ці ремарки сприймаються з іронічних усміхом, адже сам Майк Йогансен зрештою написав книжку, що сприймається як літературно-критична.

Перша частина книжки — це роздуми автора про письменство, і з такої позиції не надто цікава – хіба нам не вистачає подібного в ХХІ столітті? Чого тільки вартий Умберто Еко чи черговий бестселер Стівена Кінга «Про письменство. Мемуари про ремесло». Цікаво, що Майк Йогансен мислить саме про українську літературу й аналізує особливості, притаманні саме їй. Він пояснює недоліки Курилихи (беззаперечне наслідування «Уваг до сучасної української літературної мови» Олени Курило) та чому українській і російській літературі більше притаманні оповідання з психологічною складовою.

У кожному новому розділі автор звертається до окремого аспекту хорошого оповідання (від стилю до фабули) й уважно розбирається з нюансами цих складових, підказує, яким чином працювати над ними.

Важливо розуміти, що безпрограшної формули для написання ідеального оповідання не існує – на цьому наголошує і Майк Йогансен, але й допомагає віднайти свій особистий спосіб роботи над текстом.

Ленін ставив перед літературою «місію», Йогансен ставить завдання – розважити. У другій частині «Як будуються оповідання» він показує приклади оповідань, яким це вдалося, і паралельно аналізує їх. У «Мистецтві інтерпретації» Віра Агєєва пише, що Майк Йогансен «робить формалізм об’єктом вишуканої іронічної гри, в якій пародійні елементи й «академічна» теоретична рефлексія дуже цікаво поєднані». І справді, в автора багато підморгувань формалізмові, що не дивно для ХХ століття, але він не зраджує раціональному розбору заради гри з формою.

У другому розділі він підходить до письма суто систематично, розкладаючи окремі образи на суб’єкти розповіді: чому конкретний предмет мав з’явитися в конкретному місці в конкретний час; у якому сюжеті спрацює психологія, а в якому – авантюра. У руках Майка Йогансена текст перетворюється на конструктор, кожен елемент якого підлягає пильному спостереженню.

Навіть така систематизація тексту не дає універсальну формулу для кожного оповідання, тому «Як будуються оповідання» не стане чимось на кшталт підручника з математики. Однак Майк Йогансен був мислителем високого рівня, його книжка раціоналізує письменство й частково відкидає поняття музи й натхнення – надихаючи до письма ледь не кожного читача. 

Читайте також: Майк Йогансен – актор, піжон і рятівник української літератури