Чому всі хвалять промову Оксанен про Україну – переклад

Фінська письменниця Софі Оксанен, яка відома жорсткими романами про самоідентифікацію, насилля і радянський спадок, нещодавно виступила на церемонії вручення Літературної премії Європейського Союзу з резонансною промовою, яку зараз активно обговорюють в літературних та культурних колах. Про що ж вона говорила? Про Україну, Голодомор, мову та важкий історичний досвід Східної Європи. Публікуємо найважливіше зі сказаного.

Про ігнорування літератури Східної Європи

Протягом багатьох років Літературна премія Європейського Союзу нагороджувала таланти з сорока однієї країни і цього року вперше Грузія та Україна входять до числа тих, хто отримує нагороду. Я сподіваюся, що премія викличе інтерес іноземних видавців до цих країн, адже українським та грузинським письменникам нелегко досягти читача з-за кордону. Не легко також жодному іншому письменнику, який походить з країн Східної Європи чи Балтії. У книжковій індустрії географічні тренди завжди коливались і один привабливий регіон для публікації незабаром затьмарюється іншим. 

Завдяки нордичному детективу та Стіґу Ларссону видавнича галузь наразі має свої приціли на Північ, і я, звичайно, не можу не вітати цього, але в той же час мене засмучує те, що Східна Європа не вважається особливо гарячою зоною для публікацій. 

У моїй власній країні, Фінляндії, інтерес до письменників колишнього «східного блоку» занепав у 90-х роках, і Фінляндія в цьому не єдина. Я цікавилась, чому інтерес не зростав, а зменшився. Мартті Анхава, фінський перекладач, письменник та фахівець з російської літератури, дав цікаве пояснення: усвідомлення наявності цензури, що діяла за часів Радянського Союзу, зуміло виставити літературу всього колишнього Радянського Союзу в якості другосортної в очах Західного світу. Навіть коли цензура зникла, ця стигма не згасла, і її вплив все ще можна побачити у західній видавничій діяльності. Водночас російські класики 19-го століття перекладаються і перевидаються знов і знов, а також адаптуються для нових фільмів.

Для нового покоління східноєвропейських авторів це також було непросто. Коли країни колишнього  «східного блоку» з’явились на мапі як незалежні держави, вони, здавалося, виникли з нізвідки. Їх нове літературне покоління походить з місць, які є недостатньо відомими за межами власних кордонів, і якщо іноземні видавці не знають достатньо про країну, не можна очікувати, що їх зацікавить і культура країни. Я п’ятнадцять років подорожую міжнародними книжковими фестивалями по всьому світу і стикаюсь зі своїми колегами зі Східної Європи та країн Балтії переважно в Східній Європі та країнах Балтії.

Про важливість історії

Я особисто написала декілька творів з сучасної естонської історії, і хоча мої книги були перекладені на багато мов, ніхто у Фінляндії не побачив жодного перекладацького потенціалу в моєму першому романі «Сталінські корови», яку я видала в 2003 році. Книга була про життя естонців у Фінляндії, про досвід іммігрантів та історію Естонії за часів радянської окупації. Окупація, війна та її наслідки — це універсальні переживання, що виходять за межі кордонів, та пізнавані історії, які допомагають нам зрозуміти одне одного. Я досі вважаю, що без перекладу ці теми не цікавили б нікого, хто перебуває за межами Естонії та Фінляндії, а також їхніх сусідніх країн.

Можливо, я б змирилася з цим, оскільки попри те, що я завжди хотіла бути письменницею, я, як дитина з фінсько-естонської родини, ніколи не уявляла, що буду писати про сучасну естонську історію. Весь час читаючи провідні твори західного канону, я виросла з думкою, що подібні історії передаються від покоління до покоління через усні традиції. Вони були частиною запасів публічних історій, з яких я будувала своє розуміння того, що є достатньо важливим для опублікування; які історії є цікавими читацькій аудиторії; які книги видавці хочуть видавати; про що варто писати; що є великою літературою, мистецтво.

Чімаманда Нґозі Адічі, авторка яку я дуже люблю, говорила про небезпеку однієї історії. Коли одна оповідь домінує, вона створює стереотипи, які стають міфом неначе випадково. Стереотипи та домінуючі наративи створюють ілюзію, що лише вони представляють істину. 

Радянський Союз створив схожий однобічний наратив і більше півстоліття домінував над наративом Східної Європи як всередині, так і поза межами Радянського Союзу. Досі видно його сліди в історіях, які вважаються достатньо важливими або цікавими, щоб бути невід’ємною частиною загальних знань та загальної освіти.

Про російський імперіалізм

Захід так і не навчився асоціювати імперіалізм з Росією, попри те, що радянське процвітання базувалось на колоніальній експлуатації та рабській праці, і це одна з найбільших історій успіху нашого східного сусіда. На Заході імперіалізм був терміном, що застосовувався лише до США та Західної Європи минулого, а їхні імперії сприймались як щось, що знаходиться за кордоном. Радянська пропаганда спрацювала: її сценічне вбрання як колиска добровільної дружби між народами створило уявлення про місце, що вистояло. Використовуючи класичний дзеркальний трюк, вона десятиліттями звинувачувала Сполучені Штати в імперіалізмі та використовувала численні канали для поширення повідомлень, наповнених лише позитивними прикметниками стосовно Радянського Союзу, тим самим приховуючи будь-які підозри щодо себе.

Оскільки Захід не мав звички сприймати Росію як імперіалістичну державу, його основна діяльність — експансіонізм – залишилась не визнаною. Постколоніальна критика та пов’язана з нею мова не набули звичного вжитку стосовно Росії та її діяльності.

Ми не можемо уявити, щоб Франція чи Британія втручалися у прагнення колишніх колоній написати свою власну історію, але Росія продовжує це робити, маючи свій план: намагаючись перешкодити країнам Східної Європи у написанні історії власними голосами, вона замовчує критику, націлену на неї, і поширює думку про те, що її колишні колонії належать до сфери впливу Росії.

Боротьба Естонії за право писати власну історію стала міжнародно помітною у 2007 році, коли спір щодо Бронзового солдата був висвітлений в міжнародних новинах. В Естонії відбувались керовані з Москви масові заворушення у зв’язку з Бронзовим солдатом, пам’ятником радянським воїнам, який переносили з центру Таллінна на військове кладовище. Для естонців пам’ятник уособлював окупантів, а для Росії — пам’ять про Велику вітчизняну війну. Вважалося, що цей конфлікт стосується лише Естонії, хоча насправді це був перший видимий гібридний напад Росії на країну ЄС та Європу. Люди з інших місці вважали, що ця проблема їх не стосується.

Про Голодомор

Голодомор 1932-1933 рр. в Україні — це геноцид, який також заперечувався Заходом. За словами історика Роберта Конквеста, це була перша масштабна операція, в якій Радянський Союз застосував методи Великої брехні, що були започатковані Адольфом Гітлером, для здійснення впливу на громадську думку за кордоном. Якщо брехня досить велика або навіть колосальна, ніхто не повірить, що правда може бути настільки безсоромно спотворена. Метод спрацював, і він досі працює, оскільки надто часто можна почути розмови про так звану полеміку щодо фактів Голодомору.

Росія також продовжує чинити тиск на інші країни, коли йдеться про Голодомор: вона не хоче, щоб інші країни визнавали Голодомор геноцидом. Але для розуміння поточної політики Росії ми повинні вивчати українську історію та Голодомор.

Голодування українців – це спосіб змусити селян, які виступали проти колективізації, підкоритись. Також варто пам’ятати, що українською мовою здебільшого розмовляли у сільській місцевості і тому саме україномовні люди піддавалися найбільшому покаранню під час голоду та колективізації. Голодомор мав на меті зруйнувати українську національну ідентичність. Голод був зброєю, яка не тільки виснажувала людські тіла. Це була зброя, яка розповсюджувалась, щоб зморити голодом мову та культуру.

Дослідження та написання про Голодомор в Україні давно ускладнювалось значним впливом Росії на українську політику, тому позиції, яких дотримувались президенти країни з цього питання, змінювались, наприклад, залежно від їхніх відносин з Росією.

Про «непочутість» українського досвіду

Хоча деякі книги, такі як «Щоденник Майдану» Андрія Куркова, були видані кількома мовами, міжнародний інтерес до української літератури після початку війни був меншим, ніж я очікувала. У Фінляндії її практично не існує, попри те, що фіни читають про Україну в новинах. Але художня література завжди надає глибше уявлення про країну, аніж журналістські тексти.

Однак інші види публікації, пов’язані з цим питанням, продовжують поширюватись у Фінляндії. Наприклад, опубліковано чимало творів фінських путіністів, які вирушили воювати на Донбасі. Звичайно, видавці – це не просто фінські видавці, а нові компанії, коріння яких сягають Кремля. 

У Фінляндії дотримують свободи друку та вираження поглядів і це добре. Це цінність, яку треба поважати. Але перша всеосяжна робота про Голодомор була опублікована фінською мовою лише минулого року.

Це була книга Енн Епплбаум «Червоний голод». Якби було більше літератури, більше фільмів та телепередач на цю тему, позиція Фінляндії щодо того, чи був Голодомор геноцидом, ймовірно, була б іншою. Ви можете собі уявити, яким би був світ, якби ви отримали першу завершену книгу про Голокост вашою рідною мовою майже через 90 років після того, як він стався? Ви можете собі уявити, як це могло би вплинути, наприклад, на шкільні програми? Уявіть, як набагато легше було б заперечувачам Голокосту.

Але Німеччина програла війну. Одразу після поразки очі Заходу змогли побачити, що було за лаштунками. Німеччина більше не мала можливості робити щось на кшталт фабрикування статистики перепису, щоб приховати свої дії, як це робив Радянський Союз.

Тож варто повернутися до питання, чому одні історії мають перевагу над іншими. Чому деякі історії викликають більший міжнародний інтерес, ніж інші? Чому відомі та великі видавці обирають книги з однієї сфери, а не з іншої? І чому війна в Україні не спонукає видавців публікувати велику або хоча б помірну кількість книг українських авторів? 

Якщо будуть опубліковані різноманітні твори східноєвропейських та балтійських авторів, читачі матимуть можливість зацікавитись цими регіонами та їхніми історіями, які були відсунуті на другий план в каноні великих європейських творів. Якщо цього не відбудеться, Росія, безумовно, потурбується про те, щоб були опубліковані письмові твори, що заперечують депортації та Голодомор, а також пригодницькі історії про війну в Україні. Росія абсолютно рада писати історію Східної Європи від її імені.

Усі ми повинні забезпечити, щоб те, що вони пишуть, не залишалося єдиною домінуючою історією.

За переклад дякуємо Вікторії Конончук, другій секретарці Посольства України у Фінляндії та Наталі Терамае

Читайте також: Софі Оксанен: мій роман – про Україну, яка досі не зрозуміла фінам