«Звільніть золоте лоша», або розмова з похмурим чоловіком

Лаура Сінтія Черняускайте. Звільніть золоте лоша. Ковзанка / переклад: Беатріче Белявців – Видавництво Анетти Антоненко, 2020 – 96 с.

Литовська письменниця, поетеса, драматургиня і журналістка Лаура Сінтія Черняускайте близька до естетики високого модернізму, а метафоричність її художнього мовлення надає магічного значення зображеній реальності. У її творах переважають надзвичайно делікатні теми сімейного життя, стосунки між жінкою та чоловіком, тема жіночності. У 2009 році Лауру нагородили Літературною премією Європейського Союзу за роман «Подих у мармур».

У п’єсі «Звільніть золоте лоша», яка вийшла українською мовою як частина драматургічної збірки авторки у Видавництві Анетти Антоненко, Черняускайте змальовує персонажів, які за марудними буднями й заклопотаністю просто не помічають, що їхня бажана мить радості зовсім близько. Але щойно в неї вже можна сягнути, свідомість затуманюється, а розум прагне буденності, бо стерпіти таке щастя неможливо. Читаємо уривок.

Сцена 3

Площа напроти залізничного вокзалу. На лавці сидить Похмурий Чоловік і читає газету. Повз нього проходять Дядько Аполлінар і Вагітне Дівча. Дівчина витріщається на Похмурого Чоловіка і, проходячи повз, аж оглядається. Вони з Аполлінаром зникають у протилежному боці сцени. Незабаром з’являється саме Дівча. Уважно вдивляючись у Похмурого Чоловіка, присідає поруч. Він зовсім не звертає на неї уваги.

ДІВЧА: Ну от, я втекла від дядька Апполінара й повернулася до вас. Чоловік підводить очі з газети й запитливо дивиться.

ДІВЧА: Я мала поводитися дуже хитро, щоб обдурити дядька. Він уявляє, що він наймудріший… Тепер я не встигну на уроки, але це неважливо. Бачите, мені дозволили носити до школи цей величезний живіт. Школа маленька, там добре чути, про що перешіптуються в тебе за спиною… Маю триматися, немов солдат, розумієте? Щоб вистояла.

ЧОЛОВІК: Ви… надто відверта з незнайомою людиною.

ДІВЧА (ніжно, мов сама до себе): Я зі всіма однакова.

ЧОЛОВІК: Істотна помилка. Тільки не ображайтеся… але, мабуть, саме тому й потрапили… у таку ситуацію.

ДІВЧА: Ви маєте на увазі цю (показує на свій живіт) ситуацію? Гм, цікаво звучить. Таке солодке й одночасно строге слово. Якщо народиться донька, назву її Ситуацією. Непогано звучить.

ЧОЛОВІК: Здається, вам добре вдається писати твори.

ДІВЧА: Нещодавно на уроці проходили «Утопленицю» Антанаса Вєнуоліса. Уявляєте, яка кумедна випадковість. У моїй си-ту-а-ці-ї (вимовляє це слово невпевнено)! Після уроку вчителька мене покликала й дуже серйозно перепросила, чи я не бажаю вибрати іншу тему. У такій си-ту-а-ці-ї вона погодилася піти мені назустріч. Ха-хаха! (Раптом серйознішає.) Я прочитала «Утопленицю», але мені не сподобалося. У нас із Веронікою немає нічого спільного.

ЧОЛОВІК (намагається жартувати): Окрім великого живота.

Вони перезираються й починають сміятися. Чути сигнал тепловоза.

ДІВЧА: Ну от, дядько вже поїхав. Можна легше зітхнути.

ЧОЛОВІК: Послухайте, ви з вигляду дуже юна.

ДІВЧА: Я і є юна. Неповнолітня.

ЧОЛОВІК: А що роблять ваші батьки?

ДІВЧА: Не знаю. Не знайома.

ЧОЛОВІК: А той… Аполлінар?

ДІВЧА: Від слова «Аполлон»?.. Вони з тетою мене виростили. Я майже як народжена ними. Після смерті тети я зайняла її місце. Знаєте, коли чоловік звикає жити разом із жінкою, йому важко від цього відвикнути. Тим паче, коли він такий старий, як дядько. А ви ж так і не звикли до жінки?

ЧОЛОВІК: Так, мені пощастило.

ДІВЧА: Вам так лише здається… Вибачте, не хочу сперечатись і псувати вам настрій.

ЧОЛОВІК: А той… Аполлон, чого йому треба?

ДІВЧА: Дуже мало. Знаєте, у цьому віці чоловікові мало вже треба… Якщо розумієте, що я хочу сказати.

ЧОЛОВІК (з огидою): Ця історія… починає погано пахнути.

ДІВЧА: Вам легко гидувати. Можете затулити носа, і кінець. А мені це не допоможе. Окрім цього запах не такий уже й поганий…

ЧОЛОВІК: Чому утекли? Аполлон затискав?

ДІВЧА: Розумієте, до пологів мушу оберігатися дядька. Мало вже залишилося, але все одно. Він не хоче малюка, притягнув мене до лікаря, щоб той щось зробив… Але, слава Богу, вже запізно. Проте хтозна, що тому дядькові стрільне в голову? Ще візьме й заїде вилами, як не раз тітці бувало. Ліпше наразі поберегтися. Не можу я повертатися туди, розумієте? Я знаю свого дядька з дитинства, його не зрозуміти. Зараз головнеb— народити. Мій малюк кмітливий, раз-два і вистрибне з маминого живота, чи не так? (Розмовляє з животиком.) А тоді я відвезу показати тебе дядькові, він розчулиться і прихистить нас обох. Хто зможе не полюбити таке маленьке створіння?

ЧОЛОВІК (жахнувшись): Бідолашне дитя. Якби я був іншим, прихистив би вас у себе. Але мене самого викидають з квартири. Маю величезні борги, кілька тижнів тому відімкнули газ і електрику. Самі розумієтеb— холодно, темно, жерти нема чого. Вагітній жінці не можна так жити. Пробачте мені, дитино, що я такий невдаха… Я сам ледь тримаюся, роботи не можу знайти. Бувають дні, коли кладу поруч із собою ніж і завмираю надовго, оглядаючи його леза, проте несила знайти у собі снаги, щоб устромити його у плоть… Нещодавно їздив до села і спостерігав, як свиню ріжуть. Усе дуже просто: прицілився і втикаєш. Головне, щоб рука не тремтіла.

ДІВЧА: Що ви верзете? Ви ж міщанин, ви не зарізали б навіть напівздохлого поросяти… Прицілився і втикаєш… Самі знаєте, це не головне. Головнеb— чи ти готовий забрати життя. Тоді робиш це без жодних емоцій, наче рубаєш дрова. Ні злості, ні жалю, ні близькості. А ви що? Ви ж аж почорніли від своїх емоцій!

ЧОЛОВІК: Вибачте… я наговорив нісенітниць… Дійсно, знайшов кому розповідати. Вам не можна слухати таких речей, вибачте.

ДІВЧА: Зовсім ні. Я саме для цього й сіла поруч із вами. Я ж одразу зрозуміла вашу історію… Ці ваші долоні, затиснуті в кулаки, і зморшка, що перекривила вуста. Це все через дівчину, яка зникла десять років тому. Ви її кохали дужче, ніж себе, більше за свою роботу, свою пам’ять, друзів, більше, ніж усіх інших людей, яких зустрічали колись, дужче за будь-які скарби світу, що для вас доти мали значення. Таке кохання дуже небезпечне, воно виснажує за мить і нічим не віддячує… Ваша дівчина була танцівницею, обпікала, мов вогонь, вона, мов дзеркало, відображала ваші почуття, і від цього щастя здавалось удвічі більшим. Ви відмовились і зневажили все довкола, окрім одне одного. Розумієте, таке кохання не могло залишитися без покарання, бо воно було надто… занадто пихатим. Адже ви вирішили одружитися. Перед весіллям ви з велетенською тривогою в серці відпустили свою танцівницю на гастролі разом із чималим гуртом. Дивились у слід поїзда, що віддалявся, і вам хотілося вити через незрозуміле передчуття смерті. Бо для вас це і була смерть: майбутня дружина разом зі всіма вийшла з потяга на перон великого міста Східної Європи, вийшла на кілька годин, поки поїзд мав чекати, і… ніколи не повернулася. Відтоді ніхто її вже не бачив, ніхто не зміг пояснити, куди поділося тендітне тіло безбожно закоханої танцівниці. Ця історія була такою моторошною, що багато хто навіть упівголоса не смів про це говорити. Вони лише перешіптувались у вас за спиною… Азвідтоді вас невмолимо притягують вокзали. Ви винайняли квартиру, вікна якої вдень і вночі спостерігають за залізничною колією… Он там (показує). А потім ви, намагаючись рятувати свій розум, вступили до духовної семінарії, однак скоро її покинули…

ЧОЛОВІК: Ви мене лякаєте… у нас є спільні знайомі? Вам хтось розповів про мене?

ДІВЧА: Це все з вами постійно. Ви застигли у величезному згустку власної крові й задихаєтеся.

ЧОЛОВІК (механічно): Я не хочу більше вас слухати, Я не хочу вас слухати.

Похмурий Чоловік нервово складає газету. Він збирається піти.

ДІВЧА (раптово осявається): А знаєте, що? Одружіться зі мною! Я можу стати будь-ким, змінювати подобу, я стану тою, якою ви побажаєте! Незабаром я народжу золоте лоша. Дайте руку, ось, відчуваєте, яке воно нетерпляче?.. Від цокотання його грайливих копитечок мої ніздрі заливаються ароматом сіна… Одружимося негайно, якомога швидше! Ви вважаєте, що я вішаюся вам на шию Це не заради себе, а заради вас. Вам потрібна проста жінка, бо ви сам — надто складний. А я дуже проста, простенька, як ґудзик на ковнірці вашого пальта. Ви такий нестерпний, що люди поруч довго з вами не можуть витримати, правда? А я можу, я хочу!

ЧОЛОВІК (украй перелякано): Ви не розумієте, що говорите.

ДІВЧА: Я якраз дуже ясно уявляю. Усе бачу, як у кіно. Бачу, як готую вам каву…

ЧОЛОВІК: Газ відключили.

ДІВЧА: …Бачу, як готую вам каву, як крихти стираю з вашої сорочки, як вас підстригаю, притуляю вашу безнадійну голову до своїх грудей і пою найбілішим материнським молоком… Бачу, як прикладаю свою долоню до вашого чола й зупиняю виснажливі думки, які безперестанку роздирають ваш розум.

ЧОЛОВІК (говорить неприродним голосом, схвильовано): Слухайте, ви, мабуть, голодна? Посидьте тут, я зараз збігаю до кіоску, може, знайду щось теплого перекусити.

ДІВЧА: Та ви ж не маєте грошей.

ЧОЛОВІК: Маю. У кишені центами ще мав понад два літи.

ДІВЧА: Ви не повернетеся.

ЧОЛОВІК: Як це — не повернуся? Звичайно, що повернуся.

ДІВЧА: Ви не повернетеся. Ви мене злякалися. Ви хочете змитися.

ЧОЛОВІК: Як це — змитися? Зовсім ні. Ви тут посидьте, посидьте, а я швиденько… Тільки щось куплю й одразу повернуся назад… Щось мимрячи собі під носом, Похмурий Чоловік поспіхом відходить. Дівча залишається сидіти на лавці.

Світло поволі згасає, чути тільки шум вокзалу. Незабаром світло знов з’являється. Дівча далі сидить на лавці одне.

Книжка вийшла за підтримки Креативної Європи у проєкті «Особливі прикмети: 10 бесід про ідентичність».

Читайте також: Як отримати грант «Креативної Європи»: досвід видавництва