Як «Їжачок» Тані Горюшиної та Андрія Куркова почав видаватися у світі

Швецію часто ставлять у приклад як країну з розвинутим культурним сектором і чи не найвищими у світі показниками з читання. Про схожості і відмінності між книжковою культурою обох країн художниця Таня Горюшина знає не з чуток, адже у Швеції вона ілюструє і видає українські книжки. В сьогоднішньому інтерв’ю для Читомо ми поговорили про те, як одна українська книжка зникла з українського ринку, але почала перекладатися у Скандинавії та Європі, чому купувати стенд для ілюстратора у Болоньї не надто виправдано, а також про роботу у тандемі з Андрієм Курковим, Оксаною Лущевською та іншими українськими авторами.

– Ти живеш у Швеції. Як ти туди потрапила?

– Можна сказати, випадково. Я знайшла у спамі лист із різними програмами навчання закордоном. На одній з аватарок був червоний будиночок під снігом. В описі зазначалося: «Магістратура у fine art». За лінком я перейшла на сторінку університету. Там усе було англійською, а на той момент я її не розуміла, через що страшно комплексувала. Підготувати документи мені допомогли подруги. Я тим часом пішла на курси TOEFL (міжнародний іспит з англійської мови як іноземної, розроблений Educational Testing Service та Принстонським університетом). Було стресово. До того ж коли я подивилась на карту, то зрозуміла, що університет розташований у містечку Умео на півночі Швеції. Це означало, що буде холодно і дуже темно взимку. 

Навчання тривало два роки. Після університету я робила арт-проєкти в місті Сігтуна та почала викладати там мистецтво. Пізніше організувала обмін між двадцятьма шведськими й українськими художниками, на що отримала грант від Шведського інституту. Потім переїхала в Стокгольм, де орендувала свою першу студію. Так і залишилась.

– Швеція – одна з країн, які найбільше читають. Чим книжкова і читацька культура Швеції відрізняється від української?

– Це глибше, ніж просто читацька культура. Усе починається з прозорої системи державного управління. У тебе є доступ до всіх каналів, куди потрапляють твої податки. Культурний сектор, у порівнянні з Україною, отримує багато. Бібліотеки, своєю чергою, прозоро використовують гроші: на закупівлю книжок, грантові програми, промоцію. Вони тісно співпрацюють зі школами й організаціями.

Тут можна домовлятися про виставки в бібліотеці, пропонувати воркшопи та ініціювати якісь програми. Буває так, що доводиться довго чекати, бо бібліотеки зайняті пошуком бюджету на оплату твоєї роботи.

Все це безкоштовно для відвідувачів. Бібліотека має онлайн-систему, де можна замовити книжки. Ти зателефонуєш і завжди отримуєш відповідь.

– Який середній вік шведського бібліотекаря?

– Дуже різний. Наприклад, моя 30-тирічна подруга-українка працює у бібліотеці. Тут бібліотекар не просто сидить на кріслі й подає книжки. Протягом дня він змінює кілька ролей. Бібліотекар може працювати у двох-трьох бібліотеках водночас. Він хороший менеджер, комунікатор, він вміє залучати кошти й розробляти мультидисциплінарні проєкти.

– У Швеції розвинутий видавничий сегмент. Чому люди купують книжки, а не просто беруть їх у бібліотеці?

– У видавця є гарантії, що бібліотеки куплять книжки, та й сам процес їх відбору простіший, ніж в Україні. У бібліотек є на це бюджет, але він не надто великий. Додатково існує грантова система від Art council (Kulturrådet), що має незалежне журі. Воно відбирає книжки, які отримують 50% коштів на видання, а також допомагають розподілити їх по бібліотеках таким чином, щоб всі 287 отримали хоча б один екземпляр (Вам перераховують гроші та просять відправити книжки у всі бібліотеки). Я отримала один раз цей грант. Таким чином, книжок продалось більше, видавець назбирав трішки на наступне видання, а автор швидше отримав роялті. У Швеції висока конкуренція серед дитячих книжок. Але вона мене не лякає. Я поєдную творчість і адміністрування. Це тримає мене у формі.

– Які наклади ти видаєш?

– Як мікровидавець я не можу видавати більше, ніж три найменування на рік. Що ж до кількості, то моє видавництво Tyanachu друкує такі ж наклади, як і великі видавці – до 2000 примірників. Якщо моя книжка сподобається бібліотекарському журі й воно напише на неї рецензію, то це вже пряма доріжка до державних замовлень. Відтак, я зможу повернути якісь інвестиції. Якщо книжку вже знають, то її купують і приватні особи через межу онлайн книгарень. Дізнаються про книжку через різні канали: мої презентації та воркшопи, рекламу, рекомендації бібліотекарів та вчителів.

– Що таке бібліотекарське журі?

– Це організація, яка відбирає книжки для державних закупівель. Після друку я відправляю їм примірник на рецензію. Всі книжки у Швеції реєструють в одній системі, де їх знайдуть книгарні, школи, бібліотеки, дистриб’ютори. Реєстрація однієї книжки коштує до 40 євро.

– Ти видаєш тільки свої книжки?

– Я видаю книжки, які малюю. Мені подобається співпрацювати з авторами, але, на жаль, я просто не встигаю малювати для всіх. Зараз працюю з українськими письменниками, серед яких Андрій Курков, Оксана Лущевська, Юлія Турчина, Олеся Мамчич та Анна Радомська. 

– Для своїх авторів ти не тільки художниця-ілюстраторка, а й агентка у Швеції?

– Виходить, що так. Я просуваю їх, до того ж просуваю активно.

Я перша та єдина видавчиня українських дитячих книжок шведською. До мене єдиною такою книжкою був «Лис Микита» Івана Франка 1982 року данського видавця Carlsеn/if (Sagan om Mickel räv Carlsen/If, 1982 Danmark).

Я знайшла на онлайн-секонді два примірники і швиденько їх купила. Доволі незвично бачити його вірші в неримованому, але дуже доброму перекладі.

– Ти працюєш з українськими авторами, але в Україні не видаєшся. Однією з книжок була «Чому їжачка ніхто не гладить» (у співавторстві з Андрієм Курковим), котра  у 2013-му вийшла у видавництві «НК- Богдан». Плануєш видати щось ще в Україні?

– На жаль, я не можу планувати видання в Україні, тому що самостійно цього робити не буду. Мені вистачає роботи над шведськими книжками. Але ми з Андрієм плануємо продати права українському видавцю. Я зараз саме малюю продовження книжки про їжачка, щоби воно стало ще привабливішим для видання в Україні. Сподіваюсь завершити до кінця року. Вона вийде шведською та російською в моєму видавництві. Англійською я вже не можу видавати, бо в нас цю книжку купив великий швейцарський агент. Ми віддали йому права на видання всіма мовами, за виключенням української, російської та шведської. Українську я відстояла для того, щоб українські видавці мали змогу купити права у нас, а не в агентства. Не хотілося б доводити до ситуації, у якій український видавець права на українську книжку буде змушений купувати у Швейцарії. Втім, остаточного рішення нема. Ми його погодимо з Андрієм Курковим.

Читайте також: Що формує наклади в Україні – пояснює Андрій Курков

– Яким накладом розійшовся «Їжачок…»? Скільки українських родин його мають? 

– Він був дешевим, і всі могли його собі дозволити. Я не змогла дізнатись у видавця обсяги накладу. Отримала невеликий гонорар та й все. Коли я приїздила в Україну й купувала ці книжечки, то бачила, що вони відрізняються одна від одної. Кожен рік мені говорили різні цифри щодо залишків накладу на складі. Сподіваюсь, що їх не додруковують, тому що права перейшли до нас ще у 2016 році. 

– Ти віддавала права не на наклад, а на кількість продажів? 

– Я тоді ще нічого не розуміла щодо прав. Юридична безграмотність – поширена проблема серед ілюстраторів. Видавці нею користуються. Я дуже хочу бачити цей шедевр українською мовою саме в Україні, тому не друкую у Швеції – бо дуже мало українців побачать цю книжку.

– Ти часто їздиш на Болонський книжковий ярмарок. Наскільки художнику важко займатись самопромоцією?

– Їздити у Болонью — дороге задоволення. Ти витрачаєш час на підготовку до зустрічей, комунікацію, не кажучи вже про  гроші на квитки, житло і їжу. Перша поїздка була ознайомчою. Я дивилась на ілюстрації, тримала книжечки й надихалася. Через декілька років я поїхала одразу зі своїм стендом.. Поїздка не дала нічого, крім досвіду і контактів. Я не з тих людей, які будуть спочатку збирати інформацію, аналізувати й тільки потім щось робити.

Я роблю багато спонтанних речей. Це така дурнувата підприємницька штука, яка робить життя цікавим, але й стресовішим.

Тож я просто ходила по стендах і знайомилась. Мене вже там впізнають. Однак, це налагодження контакту з видавцями забирає багато часу та здоров’я. Одна людина не може і малювати, і листуватись, і їздити на виставки. Тим паче усе це не дає жодних гарантій – права на «Їжачка…» ми продали зовсім не в Болоньї.

– «Французька ілюстрація», «литовська ілюстрація» – це вже бренди. Чи існує «українська ілюстрація» і чого бракує українським художникам?

– Українська ілюстрація формується зараз. Іноді не без плагіату, але наслідування – необхідний етап формування власного стилю. Він уже прокльовується. Аби українські ілюстратори могли про себе заявити, потрібна якась організація, що їх об’єднає, і вона у нас є – це «Ілюстрактор». За ним стоять великі уми й таланти, які витрачають свій час та гроші. Я розумію, чому з нього не хочуть  робити щось офіційніше, як, наприклад, Організація шведських ілюстраторів (Svenska tecknare). Це величезна відповідальність. Ба більше, така організація потребувала б адміністративного регулювання, а це додатковий бюджет. Уявімо, що 300 ілюстраторів сплатили по 1800 грн річного членського внеску. Отримана сума дозволяє винайняти організаторів, бухгалтера та юриста. Якщо учасників буде більше, то бюджету вистачить ще й на комунікатора, адміністратора, IT-менеджера, дизайнера й оренду приміщення. Але я не можу уявити, скільки часу та зусиль треба вкласти на виховання найголовнішої якості членів – довіри. 

– Нерозуміння принципів бізнесу – це пострадянський спадок?

– Що я відчуваю при співпраці з деякими українцями – це одноразовість: «Дайте мені гроші й залиште в спокої». У Швеції я випрацювала стратегічність, про яку навіть не знала, коли жила в Україні. Якщо тобі подобається фахівець, ти й надалі з ним співпрацюєш. Це типово шведський підхід. Інвестиція часу на повноцінний розвиток – не поспішаючи, дотримуючись плану. 

– Українській ілюстрації не вистачає самобутності, бо ми мало орієнтуємось на українських художників чи тому, що таких постатей просто не було?

– Вони були і є. Але за відсутності школи, яка задала б певний напрямок та поширювала б інформацію, багато чого починає залежати від самоосвіти ілюстратора.

– Три українські художниці поїхали закордон викладати мистецтво. Крім тебе, це Юля Твірітіна і Ярослава Шульц, обидві в Китаї. Як так сталось, що української школи ілюстрації ще нема, але художники їздять викладати в країни, що мають власну розвинуту школу?

– Гадаю, це використання можливостей. Завдяки застарілим, консервативним засобам викладання, в Україні сильніша техніка малювання. У Швеції фокусуються на самій ідеї та її свіжій подачі. Але школа малювання слабкіша. Її проходять в художній гімназії, в університеті вже ніхто не навчає техніки. Часто художники мають супер ідеї, але не можуть їх візуалізувати. Це також сприяло народженню особливого шведського стилю. 

Його риси: свобода самовираження, цікаві ідеї, пошук і відсутність цензури.

Разом з тим, я розумію погані сторони академізму. Можна намалювати красиву ілюстрацію, але якщо не розуміти цінностей шведської культури, вона залишиться непоміченою.

– Що таке шведська дитяча культура? Як там виховують дітей?

– Це комплекс задач для покращення прав та життя дітей. У цій галузі пишуться дисертації на такі теми, як дитячий малюнок, дитячий майданчик, права дитини щодо культури, дитина-театр-драма, історія дитячого одягу тощо. Я ці роботи закуповую через освітню програму, що проводить раз на рік Дослідницький центр дитячої культури при Стокгольмському університеті. 

Дитяча свобода і дитячий голос тут формувались через дитячу літературу. Письменники, які формували цей напрямок – Леннарт Хельсінг (Lennart Helssing), Ульф Старк (Ulf Stark), Астрід Ліндгрен (Astrid Lindgren), Барбру Ліндгрен (Barbro Lindgren), Гунілла Бергстрем (Gunilla Bergström). 

З сучасних авторів, які продовжують напрямок свободи слова дитини, це Стіна Вірсен (Stina Wirsen), Ева Линдстрем (Eva Lindström), Ємма та Лісен Адбоге (Emma and Lisen Ådbåge), Ніна Хеммінгсон (Nina Hemmingsson), Ellen Ekman та інші.

Коли у 2015-му я прийшла в агенцію, котра володіє правами на книжки Астрід Ліндгрен, з пропозицією надрукувати мою казку, редакторка сказала: «У вашій казці є мораль. Ми з мораллю не працюємо. Наш герой – Пеппі Довгапанчоха».

В Україні дітям досі хочуть втюхати чемність та патріотизм через книжки, що за відсутності критичного мислення у вихованні формують скоріше нацизм, замість свободи вибору, права голосу, розуміння стосунків між людьми та толерантності. Шведська дитяча література не цурається таких проблемних тем, як розлучення батьків, бідність, іншість, тіло. Ці теми, між іншим, також адресовані й батькам. Автори намагаються побачити світ очима дітей замість того, щоб нав’язувати точку зору дорослого.

У шведській дитячій літературі немає жодних табу, крім насильства, расизму та гомофобії. Користуються популярністю книжки, в яких є нестандартні сім’ї, де діти з вадами є головними героями, де діти сперечаються з дорослими.  

Мені легко як видавцю отримати ISBN, зареєструвати книгу в бібліотеках і вже через 2 тижні побачити її на полицях онлайн-магазинів. Дистриб’ютори не вимагають у мене великих знижок. Для порівняння, великі українські магазини вимагають 50% знижку з видавничої ціни. Я не бачу тут соціального піклування про людей, єдина мета – нажитись. Видавцям в Україні важче, але, може, є якісь інші аспекти, які покривають витрати, інакше всі б закрились. 

– Чи важко тобі було відкрити видавництво?

– Так. Треба було навчитись одразу різним процесам: готувати книгу до друку, розібратись з системою реєстрації книжок, маркетингом, бухгалтерією та дистрибуцією, не кажучи вже про культурні нюанси. І все це шведською. Я мріяла про чарівника, який про все розповість. Але ніхто мене не збирався консультувати. Я навчалась помалу, коштом здоров’я та фінансових помилок. 

Однак мій перший шведський бізнес почався не з дитячих книжок, а з текстильної продукції. Я робила постільну білизну класу люкс зі своїми принтами.

Я відшивала білоруський льон в українських швачок, друкувала в Україні та відправляла у Швецію. Але я не змогла налагодити логістику таким чином, щоб продукція не була надто дорогою. Так бізнес закрився. Я подумала, чим би зайнятись, і стала обирати між мистецтвом і дитячою літературою. Мистецтво мене відштовхувало снобізмом галеристів, кураторів і самих художників. Так я ж ілюстраторка! – згадала я – В мене є вже кілька книжок, які можна спробувати перекласти та видати.

– За скільки років процес налагодився?

– Процес все ще налагоджується. Я б могла зробити бізнес більшим, але це призведе до того, що мене поглине адміністрування. А мені хочеться малювати іноді. Тому я потихеньку створюю нові книжки й не женуся за об’ємом (кількістю тайтлів на рік), які б приносили більший прибуток. Зараз у моєму видавництві виходить російською «Найкращі дні року» («Лучшие дни в году») Оксани Лущевської. В Україні ця книга представлена українською видавництвом «Крокус». Я вже видала шведською та англійською. Книжка отримала дуже добрі рецензії у Швеції. Ми її презентували на моїх воркшопах, читаннях у бібліотеках, шведських та інтернаціональних школах, приватних книгарнях. Діти цю книжку люблять. 

А видання «Найкращі дні року» обрали до рекомендаційного каталогу шведської бібліотеки 2020-21 (Barn- och ungdomsbokskatalogen. Kulturrådet). Туди потрапляють десь 60-120 книжок з-поміж приблизно двох тисяч, виданих за рік. 

– Ти казала, що якась книжка увійшла у шкільну програму.

– У цей самий бібліотекарський каталог рекомендацій у 2018-19 потрапила російська-шведська «Чому їжачка ніхто не гладить» Андрія Куркова. 

Видавала книжку не я, а моя партнерка – видавчиня, яка фокусується на білінгвах. В неї закупили понад 900 книжок для шкіл і дитячих садків. Тим часом редактори Шведського радіо (Svenska utbildnings radio UR) знайшли самостійно й моє шведське видання їжачка в бібліотеці та попросили дозволу на закупівлю прав для створення радіо програми для дітей. Я не могла повірити в це щастя. 

– Чи отримала ти як мікровидавець якусь допомогу у зв’язку з коронавірусом?

– Я цим не займалась – подумала, що краще витрачатиму час на книжку. Підтримала мене організація Шведських ілюстраторів. Я написала, що мені важко, що через COVID нема запрошень на воркшопи та публічні читання. Вони у відповідь зателефонували й кажуть: «Через тиждень у вас на рахунку буде 500 євро. Хай вам щастить».

– Які твої поради українським ілюстраторам, що тільки виходять на рівень бізнесу?

– Зараз така класна можливість самопромоції через Instagram та Facebook. Особливо обережно треба бути з натхненням. Світ малий, і вплив інших ілюстраторів можна відчути одразу, якщо ти видавець та вивчаєш ілюстраторів. Емоційність у бізнесі заважає, принаймні мені. Дипломатичність та терпимість допомагають будувати професійні відносини з будь-ким. Потрібно вивчити свої права: як працює роялті система, чим вона відрізняється від гонорарної і тому подібне. Ілюстрація – це не тільки малювати. Це і критичне мислення, і стан постійного пошуку та праці, в тому числі й можливостей.

Читайте також: Країна, де читають, – Литва. Розмова з Рутою Мелінскайте

Ілюстрації: Тані Горюшиної