Фетишизм, об’єктивація й інші пригоди Клауса Отто Баха в Україні

Ярослава Литвин. Рік розпусти Клауса Отто Баха: Фабула, 2021 – 272 с.

«Рік розпусти Клауса Отто Баха» – одна зі свіжих новинок 2021 року від видавництва «Фабула» й четвертий опублікований роман Ярослави Литвин. У рецензії для «Читомо» ми, оминаючи спойлери, познайомимося з логікою сюжету, з гумором твору, зі специфікою персонажів, а також із фетишизмом, об’єктивацією і їхньою роллю в коханні трагікомічного німця, якого примхливі доля та авторська рука завели до загадкової України.

«Рік розпусти Клауса Отто Баха», роман-дипломант «Коронації слова» 2019 року, зацікавив мене як українку, яка наразі живе в Австрії, насамперед не претензійною назвою, а іменем головного героя: невже справді роман про німця? Дізнавшись, що його авторка Ярослава Литвин – українка, яка наразі живе в Польщі, а роман і справді про пригоди німця в Україні, я вирішила, що нам «по дорозі», адже ця книжка, хоч і написана українською, розповідає про мою батьківщину з неукраїнської, відстороненої точки зору.

З «аутсайдерської» точки зору в обох сенсах, адже цей роман водночас пропонує погляд на Україну «from the outside» і ставить у центр нетипового героя-«аутсайдера». Клаус Отто – тлустий 43-річний німець із Кіля, у якого не складаються стосунки ні з ким: ні з тиранічною матір’ю, ні з жінками, ні з друзями. Після смерті матері він живе сам-один, слухняно слідує правилам і охоче скаржиться на сусідів, які їх порушують. Власне, Клаус Отто був би досить «нецікавим» персонажем, якби не його таємний фетиш – притлумлена ще з дитинства пристрасть до жіночих колготок.

Ця його пристрасть, хоч і притлумлена, не зовсім безневинна. Після прочитання перших сторінок виникає підозра, що ця історія з фетишизованим коханням може звернути в той бік, що й «Лоліта». Тільки замість німфеток герой, поетично виправдовуючись коханням, полюватиме на жінок у колготках, які будуть для нього радше об’єктами пристрасті, а не суб’єктами:

Клаус любив їздити у громадському транспорті, зумисне обираючи години пік, і непомітно старатися гладити жіночі коліна й литки, пірнати у глибину під коліньми, швиденько водити вказівним і середнім пальцем, відчувати шкірою благородну синтетику панчіх. Він не гребував і літніми жінками в бавовняних колготах, проте дозволяв собі легку грубість, з огляду на матеріал та вік.

Герой і справді починає шукати радше колготки на жінках, ніж самих жінок: спочатку в порно, а потім на сайті знайомств. На останньому він зустрічає свою «венеру в хутрі» – даруйте, Вероніку в колготках – і мазохістично закохується в неї. Але, витягнувши з віртуального коханця потрібну суму грошей, Вероніка безслідно зникає. Нічого іншого не придумавши, Клаус Отто вирушає до України, сподіваючись вразити кохану своїм звитяжним вчинком. І якщо наївний німець комусь у цьому нагадає Дон-Кіхота, закоханого в Дульсінею, мені це кохання здається радше осучасненою версією гоголівських Вакули й Оксани, в якому німецький «Вакула», повіривши обіцянкам насмішкуватої коханої, вирушає в небезпечну мандрівку містичними краями, свідомий того, що його мета майже нездійсненна.

Власне, саме тут читати роман стає легко й цікаво. І не тільки тому, що пошуки коханої на terra incognita її вітчизни починають скидатися на закручений детективний сюжет, але й тому, що мовні та психологічні портрети зустрічних українців та українок набагато живіші й впізнаваніші, ніж портрети Клаусових приятелів Ойґена Каппеля, Ленца Штрауба чи – пізніше – Майкла Бріґґса.

Якщо деякі читачі скаржаться на обсценну лексику в романі, хоч вона й мінімально присутня у ньому, мені бракувало якраз виразних лексичних особливостей, хай навіть це були б і матюки, які робили б монологи цих трьох більш неподібними одне на одного. Слід зазначити, що у випадку Ойґена дещо рятувало ситуацію «м-м-м», яке Клаусів друг має звичку додавати до ладу й не дуже.

Ось як любовно, наприклад, виписана діалектна мова Клаусового подорожнього, Миколи з Ворохти:

Відаєш, Клаусе, наше селище, наша Ворохта фист файна є! Не то шо інні села. Відти люд їздив до пшека, до вашого брата нємца, но-но, до чеха, заробив був пєньонзи, вигнав був хати великі, богацькі. Мислив си, шоби діти тойво жили, файно жили. А діти де того хочут, тожи повтікали у світи. Тай стоят тіво хати пусті. Ніґде нікого нима, тілько ото баби старі і нездалі тай корови. А тутка нє, тутка жиє селище, моцно жиє! Туристи ходят туйво… Бігме кажу!

Також саме в «українській» частині посилюється елемент комічного у романі, створений не тільки мовними засобами – ламаною українською англійською, через яку бідний іноземець постійно встрягає в проблеми, – а й увагою авторки до деталей українського побуту, які Клаус Отто ніяк не в змозі осягнути. Якщо герой роману стверджує, що уміє бачити прекрасне у звичайному, сам роман постійно випинає комічне й неприродне (а інколи – повторне) в тому, що в Україні звикли вважати буденним і природним.
Бідному Клаусу Отто, якому в цій частині починаєш по-справжньому співпереживати, від цих деталей не дуже смішно. А ось українських читача або читачку раз у раз пробиває на сміх – щоправда, це радше самоіронічний сміх упізнавання. Особливо вдалим вийшов опис санаторію у Ворохті, який не наводжу – не хочу псувати насолоду тим, хто до нього ще не дочитав. Ліпше зацитую зображення київської маршрутки, в яку Клаус Отто потрапляє щойно по приїзді:

Бах із сумішшю подиву й жаху оглядав поржавілий і погнилий метал у салоні маршрутки, наліплені пістряві оголошення. Але найбільше його вразив старий візерунчастий килим, що покривав півметровий виступ невідомого походження, що відділяв водія від простих смертних. На цьому виступі водій у пластиковій коробці зберігав гроші, рахуючи та видаючи решту просто під час руху, навіть не дивлячись на дорогу. І в ці моменти Клаус Отто Бах знову починав свої раптові розмови з Богом. І до Бога тут, схоже, зверталися часто, адже над водієвою головою метелялася на мотузці маленька православна картонна іконка з блискучими елементами. Прикрашали салон маршрутки темно-зелені фіранки, розвішані неначе у вітальні старої фрау, а також маленька іграшкова собака, що хитала головою, наче зловтішаючись з усього, що бачила.

У процесі Клаусових трагікомічних пошуків Вероніки виявляється, що за об’єктом поклоніння може ховатися зовсім відмінний суб’єкт і що не слід вірити усіляким нікам, хай навіть вони й тричі Nicki Maus’и: нікнейм дівчини виявляється несправжнім, знайти її горе-коханцеві й горе-детективові ніяк не щастить.

Читайте також: 6 німецькомовних книжок про Україну

Покинувши надію і прислухавшись до нових приятелів, Клаус вирішує віддатися духу свободи, якого йому так бракувало в Німеччині, й поринути в «польові дослідження українського сексу». Щоправда, в сексі його чекає таке ж розчарування, як і тих, хто «повівся» був на «розпусну» назв. Клаус Отто не тягне ні на «Любого друга», ні навіть на Степана Радченка, бо Київ не спішить падати йому до ніг. Хоча певну внутрішню еволюцію в усвідомленні власних бажань, які – як завжди, привіт, Фройде! – тягнуться з заборон у дитинстві, герой таки переживає.

Перед Клаусом Отто розверзся весь Київ, усі його метушливі, гамірні, брудні вулиці, усі його нори метро, тиснява на ескалаторах, затишний сморід переходів. Усі крамниці й кав’ярні, кінотеатри та ресторани, караоке й Дніпро, золото Софії Київської, якої він так досі й не бачив,— усе це було перед Клаусом Отто (…). А він лежав немічний, 38-градусний, обкрадений, без грошей та можливостей, у готелі без жодної зірки й навіть мінібару. Лежав, затиснений лещатами обставин, збитий з пантелику, з розбитим серцем і запаленням у зоні бікіні.

Навіть розмови про секс у романі досить цнотливі, слово «пеніс» прозвучить лише один раз, та й те англійською і з вуст повії. З іншого боку, цьому роману можна точно не боятися номінації на «Золотий хрін» – відзнаку за найгірший опис сексу в українській літературі. Роман обережний також і з темою російсько-української війни: її з героєм не обговорюють ані українці, ані Майкл Бріґґс, хоча останній їздив на передову як кореспондент. Інакше кажучи, як Клаус Отто не зазіхає на роль блискучого коханця, яка йому не притаманна, так і роман не береться за те, що порушило б його добре впійманий баланс трагічного і комічного.

Фінал роману, який, згідно з анотацією книжки, мав бути «найнесподіванішим з усіх можливих», я спойлерити не буду, скажу лишень, що він і справді несподіваний не тільки для читачів, а й, гадаю, для Віталіка, з яким ви ще познайомитеся, і для самого Клауса Отто: логіка розвитку персонажа впродовж книжки мене до цього не надто підготувала. Але й розчарування немає. Сподіваймося, що цей фінал для нього найщасливіший з усіх можливих.

Купити книжку на сайті видавництва.