У смерті жіноче обличчя: «Хто завгодно, тільки не я» Галини Крук

Галина Крук, Хто завгодно, тільки не я. – Харків: Віват, 2021 – 176 с.

Коли визнана поетка пише прозову книжку, це завжди привертає читацьку цікавість як експеримент, як виклик, а також як певний ризик. Історія літератури знає образливі для поетів випадки, коли літературна критика не оцінила експерименту й повірила досвіду, описаному в прозі. 

Що завинило, наприклад, у випадку «Записок українського самашедшого» Ліни Костенко: вибір героя, 35-річного комп’ютерного програміста, чи вибір форми, — питання неоднозначне, і, можливо, відповідь на нього частково дасть наступна прозова книжка, яку заслужена українська класикиня готує до друку. 

А коли визнана поетка є також однією з моїх улюблених, у мене зростають не тільки цікавість, але й читацькі очікування та суб’єктивність оцінки, що недобре для рецензії. Так мені велося з «Землею Загублених» Катерини Калитко, — і тому я свідомо не писала на неї ніяких рецензій. Так мені ведеться і з «Хто завгодно, тільки не я» Галини Крук, новинкою видавництва «Віват». І тому я свідомо кидаю собі виклик, пишучи про цю збірку оповідань і не передаючи цю рецензію кому завгодно, тільки не собі.

Навіть у прозі читачі легко впізнають ті характерні прийоми, які Галина Крук при(в)носить у текст зі свого поетичного досвіду. Це гра з валентністю дієслів, які «притягують» до себе у зв’язку геть різні іменники, або використання різних значень одного дієслова: «…доки я обережно входжу у воду вище стегон, вода входить у мене». Це жонглювання мовними кліше, які письменниця ставить у спільний контекст поетичної фрази або прозового речення, утворюючи парадокси: «…коли в Марії почало потроху відкриватися чи то друге дихання, чи то третє око…». Або зіставлення фонетично подібних слів: «На верхній обкладинці блокнота виднілася нерівна сильветка гір із делікатними сніговими пипками, тьху ти, піками». 

Та от у чому відмінність. У випадку, якщо на омонімії або полісемії побудований вірш, мовний прийом стає його центральною фігурою, носієм його смислу, і чудово працює на ефект. Він — раптове прозріння читача, яке надовго закарбовується в його пам’яті. 

Якщо ж цей прийом перенесений в оповідання, центр смислу зміщується — як розташування теми й реми під час перекладу між мовами з різними комунікативними структурами. У реченнях, наведених вище, цей прийом — вигадлива оздоба тексту, але не його сюжетотворчий елемент. Читач проскакує його, мало комунікуючи з ним, — хіба що фраза з цим прийомом додатково винесена в ілюстрації до тексту, а отже, має більше шансів бути поміченою:

І добре, якщо прийом цього свідомий і не зазіхає на іншу роль, крім текстової оздоби: від того оповідання, з яких ми навели цитати, лише виграли.

Натомість той самий прийом, якщо побудувати на ньому сюжет усього оповідання, позбавляє читацьке прозріння «раптовості», а сюжет — непередбачуваності. Тим паче тоді, коли слова, потрібні для створення ефекту, винесені в назву оповідання. 

Наприклад, прочитавши назву «tabula rasa» і дізнавшись із перших абзаців про те, що оповідачка відчищає від фарби дерев’яну тумбу, зроблену її дідом-столяром, читач здогадується раніше за оповідачку, що дошка тумби виявиться «чистою» від дідових позначок. 

Читайте також: Поради про читання для найменших від Галини Крук

А коли в оповіданні «забагато води» сценаристка від початку вживає означений вираз метафорично, на позначення слабенького сценарію, читач здогадується, що наприкінці «забагато води» вирине в буквальному значенні, — і не тільки не здивований, а й дещо розчарований, коли «забагато води» виявляється не надто правдоподібною, мовби притягнутою в текст лише задля цього буквального значення, причиною розриву двох закоханих: 

— Знаєш, якою була її остання фраза? «Забагато води». Вона сказала мені на прощання, що тут — забагато води, уявляєш? — І він махнув рукою в напрямку тих усіх кілометрів моря, яке оточувало острів з усіх боків. І якось нервово засміявся.

На противагу назвам-підказкам наведених вище оповідань, назва всієї збірки залишається непоясненою у жодному з текстів і відкриває простір для різноманітних інтерпретацій. У передмові до збірки Тарас Прохасько потрактовує назву як «вишуканий прийом мудрого оповідача», який розказує історії про вигаданих героїв, а насправді виповідає в цих історіях себе. Анотація збірки додає інше розшифрування: «Часом так важко не загубитися у життєвих ролях, які доводиться грати, зрозуміти, що випадкове, а що є нашою справжньою суттю. «Я» може бути ким завгодно, хто завгодно може підказати, як бути собою». Для мене ж тон цієї збірки задав перший абзац першого з оповідань:

«Ми проминаємо. Сліпучі вітрини бутиків. Гамірні зграйки обкурених підлітків, які хаотично викочуються з барів і, не відходячи від каси, з’ясовують стосунки й ділять зухвало напівроздягнених вульгарних дівуль. Розмазуючи по прищуватих обличчях кров і соплі. Минаємо навіть їх, завбачливо переходячи на інший бік вулиці. У моїй голові, як годинникове чикання, навперебій вистукують дві думки: без пригод дійти до готелю й не поламати каблуків об цю трикляту львівську бруківку, чорт би її побрав… Маркова рука ваговито лежить на моєму плечі, він, здається, набрався більше від мене, і йти нам все важче й важче. Крім того — вітер, який кидає нас із боку в бік, змушуючи робити зовсім не раціональні віражі. Він розхитує нас, як дві груші на безлистій осінній гілці, забиває під дих і от-от усе довкруг полетить шкереберть. Але ми тримаємося».

«Ми проминаємо» з крапкою замість двокрапки наприкінці. Оповідання з промовистими назвами «миттєве», «те, що залишається», а також «чи то про жінку, чи то про смерть»… Для мене ця збірка передовсім про смерть — про щось невідворотне, яке хочеться благати: «Хто завгодно, тільки не я!», і водночас щось незбагненне для живих. Асоціативно пригадується афоризм Бродського: смерть — це те, що стається з іншими. З ким завгодно, тільки не зі мною.

Якщо в німецькій мові слово «смерть» — der Tod — чоловічого роду, в українській мові смерть — це жінка. Та в мові Галини Крук жінку і смерть єднає не тільки однаковий рід іменника: жінка і смерть прояснюють значення одна одної, перша — ключ до розуміння другої і навпаки. Жінка в «Хто завгодно, тільки не я» — це передовсім та, хто глибоко відчуває і думає через тіло, а тому між її досвідом і чоловічим лежить прірва глибиною в мову, якою чоловіче тіло нездатне говорити з жіночим:

як це все вміщається в мені? — часом думає Марта, оглядаючи перед дзеркалом своє худорляве тіло з двома темнуватими плямами пипок і незрозумілим заглибленням пупця… пупець — ця вирва, ця непевна згадка про початок, яка за життя не встигає зарубцюватися… 

 

— що ти відчуваєш, коли я залажу туди язиком? — питає Марко, коли вони лежать ще голі, але вже не такі навіжені. 

 

— лоскоче… ти ж знаєш, що я дуже боюся лоскоту на животі… — каже Марта, залишивши частину відповіді недомовленою (…) це занадто довго пояснювати, та й нема жодної певності в тому, що Марко зрозуміє її правильно.

Жінка стоїть між народженням і смертю, як медіум, як ангелоподібне створіння. І водночас вона — смертна. За допомогою лише кількох із поетичною точністю зауважених рис Галина Крук витворює пронизливі й неподібні образи жінок: жінка, яка бореться зі смертельною хворобою; мама, яка прощається з ненародженою дитиною; заробітчанка в чужій країні, яка поступово втрачає зв’язок із сім’єю, яку намагається прогодувати; сувора мама, ляпас якої на довгі роки осідає в підсвідомості її сина. «Хто завгодно, тільки не я» — про ті непересічні досвіди, якими сповнене життя чи не кожної пересічної жінки і які досі мало висвітлені в українській літературі. Відклавши книжку, я маю чітке відчуття, що жіночі досвіди, які авторка зуміла б ословити, цими образами не вичерпуються. «З цього можна зробити (ще) кілька оповідань, — міркую я. — А може, навіть роман». 

«Хто завгодно, тільки не я» — глибока прозова збірка, написана вправною рукою поетки. А тому — дещо неоднорідна за способом викладу. І тому ж — висвітлює досвіди, про які поезія навчилася розповідати раніше і тонше за прозу.  

Купити книжку на сайті видавництва.