Павло Маков: Можуть забутися тонкощі сюжету, але відчуття від прочитаного залишається

2010 року на «Читомо» вийшла розмова з Павлом Маковим «Неможливо бути відомим митцем із невідомої країни», у якій ми поговорили про несмак в оформленні українських книжок, про явище книжки митця, проблему вибору і про те, що фільми вбивають уяву, яка розвивається завдяки книжкам. Тоді та розмова мала багато поширень і відгуків, адже до того й інтерв’ю із Маковим в просторі українського інтернету майже не було.

Цього разу ми зустрічаємося, коли Маков готується представити Україну із своїм проєктом «Фонтан виснаження. Висока вода» на Венеційському бієналле, а через кілька годин читатиме лекцію про книгу митця для дизайнерської спільноти й малих видавниців. Сьогодні він частіше погоджується на розмови в медіа, бере участь у книжкових і мистецьких виставках, і навіть має власний сайт. Все так само лишається одним із найважливіших художників сучасної України, але так само переконаний, що країна, у якій він творить, досі не відома світові, і досі не спромоглася відкрити Музей сучасного мистецтва.

Але за ці понад 10 років сталося чимало змін: і в культурі оформлення видань, і в появі коміксів, і їхній популярності, і в появі перекладів на українську. Але чи сталися зміни у читацьких знахідках Макова, і чи знаходить він сьогодні своїх авторів, які читає із запамороченням, як колись – про це ми й поговорили.

Розмова вийшла у межах проєкту «Портрет читача замолоду», що є спробою поглянути на відомих успішних людей саме як на досвідчених читачів, дослідити їхню читацьку біографію та вплив книжок на позицію і світогляд.

Про читання на зупинках і подяка Нестайку за українську мову

— Звідки у вас узялося зачарування книжковим форматом, книгою як об’єктом?

— Я ріс у ті роки, коли люди ще читали паперові книжки, оскільки інших не було. І тому не можу сказати, коли й звідки зачарування з’явилося, тому що це було повсякденним життям, починаючи з дитинства. Хоча в родині не було якихось особливих книжок. У нас була книжкова шафа, батько і мама читали, можливо, не так затято, але постійно.

— Так розумію, що ви часто переїздили, а це значить, що з вами переїздила і ваша домашня бібліотека? Чи вона почала формуватися пізніше?

— Вона переїздила, руйнувалася, оскільки кожен переїзд, як ви знаєте, дорівнює трьом пожежам. Домашня бібліотека остаточно сформувалася тоді, коли ми з батьками жили 10-12 років у Криму. Книжки почали накопичуватися, що навіть при переїздах вже не втрачалися.

Я пам’ятаю у Сімферополі вчительку української мови; загалом у моєму житті вчителі української мови були лагіднішими за вчителів російської. Я навчався в російських школах, але українську літературу й мову там викладали. І зараз, коли люди кажуть, що вони не знають мову, то значить, що вони погано вчили її у школі, от і все.

Коли я в Рівному пішов у перший клас (ми тоді певний час жили у цьому місті), батька спитали, чи хоче він, щоби я вчив українську, бо вони знали, що ми приїхали з Росії. Але батько вже спілкувався зі своїми пацієнтами більш-менш українською. Він попросив медсестр, наприклад, розмовляти з ним тільки українською. Часто розповідаю усім, як батько сказав: «Якщо завтра у вашій школі всі будуть вчити китайську, то мій син також буде її вчити», і все, цю тему закрили.

Я завжди кажу, що з мовою така проблема: її насаджувати, скажімо, силою практично неможливо. Однак якби не було двох книжок — «Пригоди Робінзона Кукурузо»  і «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка, то може я так би її й не знав. Ці книжки я перечитав разів 10 разів. То Нестайкові дякувати треба!

— В одному з інтерв’ю ви розповідали, що в дитинстві, коли поверталися зі школи й мали книжку, яка вам сподобалась, то могли її дочитувати просто на зупинці, навіть якщо на вулиці були зима та холод. Чи були ваші ровесники, друзі такими ж читачами, як ви?

— На зупинці я дочитував «Пригоди капітана Блада» Рафаеля Сабатіні, це про піратів Карибського моря, я їх дуже любив. Це був третій-четвертий клас, і я знав, що коли я прийду додому, там тільки їсти, уроки й все, а книжки на потім.

Я не був особливим читачем — читачем із запамороченням, а читав, як усі. У мене були четвірки-п’ятірки, все нормально, але за поведінку мав двійку. Тому я не тільки книжки читав, а багато іншого робив у своєму житті. Не треба перебільшувати.

Коли ми переїхали до Сімферополя, у мене була своя кімната, то я так робив: на столі фізика, а на колінах — художня книжка. Коли батько заходив, то я вчив фізику, а як виходив — повертався до літератури.

У батьків була досить чітка політика стосовно книжок: вони ніколи не жалкували на них грошей, завжди давали, скільки б я там не купив. Хоча взагалі-то гроші рахувалися, але не на книжки. 

— Які були ще важливі для вас книжки у дитинстві та юності?

— «Одіссея капітана Блада» Сабатіні Рафаеля, пригодницькі романи Томаса Майна Ріда та інші. Єдине, що я не дуже любив, — фантастику: починав читати й кидав. Утопії теж, до речі, не цікавили. Пригадую, першу книжку, яку купив за власні кошти, це були «Квіти зла» Шарля Бодлера у перекладах і з анотаціями з гарної радянської серії «Літературні пам’ятники» на той час — за шалені гроші. Я тоді отримував стипендію 30 карбованців, а витратив на чорному ринку 25, хоча офіційно ті книжки коштували приблизно 1 карбованець 25 копійок.

Пізніше вже був самвидав. Коли навчався в інституті, то у Москві купив надруковану на машинці книжку живописця Василя Кандинського «О духовном в искусстве», і вона теж коштувала приблизно стільки ж. Потім, коли наш професор, який у нас викладав малюнок, про це дізнався, то просто оскаженів, залишив після уроку цілу групу і пояснював дві години, що «Кандинский — это апологет буржуазного искусства», і що як його можна читати, і де ви взяли цю книжку. До речі, тоді мене мало не виключили з навчання.

Про нецікаві книжки у дорослому віці і картографію місць

— Як змінювалась роль читання у 80-х, 90-х 2000-роках? І що з цим тепер?

— Телебачення не було таким популярним, як читання, а зараз ми всі залежні від інтернету. Якщо ти виходиш з дому без телефона, ти схаменешся й скажеш: «як, що, куди, все, не можу», можна голим вийти, але без телефону — ніяк. Змінилися потоки інформації — вони стали набагато більшими. Але в інтернеті теж є що читати. Я не проти цього, абсолютно. Для мене читання змінюється з віком, бо набагато менше зараз читаю: береш книжку, починаєш читати, й стає нецікаво. Белетристика зараз узагалі стає нецікавою.

Остання книжка, від якої я просто був у страшенному захваті, це видання Дерека Джармана «Modern Nature» («Сучасна природа»), практично його приватний щоденник.

Також зараз я вивчаю італійську мову і дуже люблю роман «Невидимі міста» Італо Кальвіна. До речі, українською є дуже класний переклад — я інколи до нього звертаюся, але в цілому читаю італійською. Ця книжка дуже пов’язана з моїм відчуттям світу.

— Знаєте, що мене потішило, у нас була розмова 2010 року, одна з моїх точно улюблених і для мене знакових особисто, і ви говорили, що вас немає в інтернеті, і в принципі інтернет вам не потрібен. Тепер це змінилося?

— Ну, це змінилося. Комп’ютером я досі не користуюся, якщо не вважати комп’ютером iPhone, до речі, перша книжка, яку я з нього прочитав, була біографія Стіва Джобса, що досить символічно.

Знаєте, коли кажуть, що зараз люди менше спілкується, то хочу сказати, що в 80-90-х була криза, що ось «ніхто листи не пише», хоча зараз усі пишуть листи, це повернулося, розумієте. Зараз людська епістолярна діяльність набрала навіть страшних обертів.

Я не фанат соцмереж, мене немає на фейсбуці, у мене закритий акаунт в інстаграмі, тому що це відволікає, забирає час і, до того ж, псує мені нервову систему. От Сашко Ройтбурд агітував писати у фейсбук, і сам писав, фантастично писав. Але знищили людину. Після цього в мене дуже погане ставлення до Одеси, не до окремих людей, а до міста.

— А чи бувають такі книжки, які потім впливають на ваші художні роботи?

— Це «Улісс» Джеймса Джойса — роман, який читав протягом п’ятнадцяти років, навіть не буду цього приховувати. Я почав, до середини дійшов, потім відклав, хоча мені було цікаво, а потім, через декілька років, повернувся. Знову почав спочатку, прочитав майже до кінця і знову відклав, але років десять тому таки дочитав до кінця. Вона мене приваблює тим, що там з одного дня зроблений цілий космос, і вплинула вона серйозним чином на мене, бо там наявна дуже вагома картографія місць. Це вплинуло на мене через мою зацікавленість місцем, де я живу і бажанням його збагнути, зрозуміти, на той час я мешкав у Харкові.

— Досліджуючи топоніміку Харкова у своїх художніх роботах, ви зрозуміли це місто, примирилися з ним?

— Харків зараз — це місце, де я живу. Там у мене є 10-15 дуже близьких друзів, родина. Але без них у цьому місті й не залишиться нічого близького. Місто дуже змінилося за останні 20 років, і не в найкращий бік. Хоча там усе в порядку: є асфальт, чистота і порядок, але Харків дуже прагматичний. Як на мене, показовий маркер: сьогодні колекціонери сучасного мистецтва є у багатьох українських містах, а у Харкові — ні. 

Про невідомого митця з невідомої країни

– Якщо повернутися до цієї розмови, яку ми вели в 2010 року, там був заголовок «Неможливо бути відомим митцем із невідомої країни» і, судячи з усього, ситуація змінилася?

— Ні, не змінилася. Ви знаєте, про нас, окрім нашої війни, майже нічого не відомо – ні в літературі, ні в мистецтві. Вибачте, свіжий приклад: на запрошення українських колекціонерів приїздять куратори з центру Жоржа Помпіду. І куди вони ходять, щоб показати українське мистецтво? По майстернях, оскільки в Україні досі немає Музею сучасного мистецтва. А потім французькі куратори обирають, що їм цікаво, а що ні, а наші колекціонери із цим погоджуються. Це  ознака просто не те, що невідомості, а неповаги до себе й меншовартості.

Спробували б вони подібне сказати директорці російського Мультимедіа-арт музею Ользі Свібловій, то вона б послала їх, адже вони самі обирають актуальне, на їхню думку, російське мистецтво.

У нас є професійні куратори, але ставлення до себе таке, що чомусь хтось має приїхати розповісти, що є хорошим, а що ні, що відбирати.

Про арткнигу, комікси і машину часу

— Ми з вами у 2010 році говорили про несмак видання українських книжок, і це дійсно було помітно. Чи змінилася ситуація зараз?

— Вона змінюється на краще. У нас немає Музею сучасного мистецтва, але є Книжковий арсенал у Києві, Форум видавців у Львові, і це, на мій погляд, дуже важливим чином впливає на ситуацію, тому що люди ходять, дивляться на асортимент, вчаться одне в одного, кожен рік зустрічаються, щоби поговорити про книжки.

Зараз багато різних малих видавництв, які можуть приділити більше уваги самій книжці. Можливо, там наклади невеликі, але є фокус на дизайні.

— Якщо з’являються класні книжки з хорошим оформленням, то чи з’являється відповідна читацька аудиторія, що може оцінити й придбати?

— Я певен, що є молода генерація людей, котра всім цікавиться, тому, можливо, і така аудиторія з’являється. Наприклад, видавництво Ist publishing видає книжки дуже не попсові, це не легке читання, але вони якось зводять кінці з кінцями.

— Хто читач авторської книжки чи книги художника?

— Знаєте, книга митця досить часто існує навіть в одному екземплярі, і взагалі дуже часто буває без текстів, тому тут важко сказати, хто читач. Але я знаю, що цими книжками опікуються, і є люди за кордоном, котрі просто збирають їх. У мене є своя приватна невеличка колекція авторських книжок, які я купляв. Але авторських книжок, зроблених руками, там тільки одна чи дві, бо це досить дорогі речі.

Я би не порівнював авторську книжку із графічними романами, але певною мірою комікс є великою часткою авторських книжок. У книжці митця, авторській книжці мистецтва більше, ніж книжковості.

— Ваші книжки теж фактично існують як об’єкти. Чому ви робите такі малі наклади? Багато з них вже неможливо знайти.

— Ні, можливо. У мене було 500 моїх примірників книги митця «Донроза. Щоденник українського розаря», вони всі розійшлися, і здебільшого на подарунки, а всього було 1000 примірників, і це дуже великий наклад як для авторської книжки. Донецький артфонд «Ізоляція», із яким ми разом випускали книжку, не встиг вивезти іншу половину накладу, коли евакуйовувалися із Донецька. Можливо, ці примірники досі там лежать, якщо їх не знищили. Потім я поділився із «Ізоляцією» своїми примірниками.

Загалом такий різновид художньої творчості у нас в Україні не дуже розповсюджений. Він, скажімо, набагато розвинутіший як явище у Франції чи Сполучених Штатах Америки, де є навіть ярмарки таких книжок. Але не треба забувати, що авторська книжка — це не дитина ХХ століття, як інколи може здаватися. Якщо ми візьмемо всі книжки до появи Йоганна Гутенберга з його друком, то будь-яка з них на той час була авторською. Інколи були перерви у її виготовленні на 200-100 років, бо закінчувалися гроші, потім поверталися до цієї книжки, коли гроші з’явилися знову. Умовно: щоб зробити 60 сторінок, треба було забити 60 телят, а це могли собі дозволити тільки багаті монастирі або дуже заможні люди.

Книга митця — це практично мистецька інтервенція. Вона завжди присвячена чомусь одному, і, на мій погляд, вона робиться однією людиною. Мені важко пояснити це, але книга митця — це абсолютно інший спосіб висловлення, здебільшого без тексту, побудована на якихось візуальних образах.

— Але у ваших книгах є тексти. Вони невеличкі, але теж досить цікаві. Мені здається, що це теж може бути літературою. Чи ви себе взагалі якось бачите в літературі?

— Ні, я до літератури не маю жодного стосунку. Ці тексти, підкреслюю, здебільшого мають пояснювальний характер чи характер-заплутування. Мої малюнки й тексти існують паралельно. Книжка може нести певну частку дидактики, а от якщо мистецтво стає дидактичним, починає чомусь повчати, то воно практично для мене вмирає, воно одразу зникає. Мистецтво не може нічому повчати.

— Але я з вами знову ж таки не погоджуюся, тому що хороша література теж фактично не повинна містити дидактики. У нас теж є суперечки про те, що виховна функція і моралізаторство це для  дитячих книжкок погано.

— Так, погано. Знову ж таки згадаю Нестайка: якби він мене чомусь учив, то я би його не читав. Це все відбувається опосередковано, але в книжці все ж таки може бути наявна дидактика апріорі, бо книжці притаманна функція навчання, освіти.

— То арт-книга — це мистецький об’єкт, література, видавнича справа, культурологія?

— Це мистецький об’єкт. Я співпрацюю із фантастичним маленьким дизайнерським бюро 3Z, із Сергієм Мішакіним, Тетяною Борзуновою. Останніми роками вони працюють утрьох — із ними ще Дмитро Верьовкін. Звісно, від співпраці залежить левова частка успіху книжки, яка видається у типографії. Але якщо вона не типографська, то усе залежить від тебе, коли ти своїми руками її робиш.

В Україні зараз із типографією все набагато краще, ніж було в 90-х роках. Немає з чим порівнювати. Я всі свої авторські книжки, котрі видавав у типографії, друкував в Україні, не за кордоном.

— Чи є якісь зараз, на вашу думку, цікаві художники в Україні, які роблять арт-буки?

— Вони з’являються у новій генерації. Там їх більше, ніж було в моїй. У моїй були Олег Деркачов, він, на жаль, виїхав, та Олег Денисенко, який зараз живе і працює у Львові. От, він якраз робить здебільшого такі книжки в офорті, друці, але це не дуже розповсюджена річ. Сьогодні, мені здається, набирає обертів якраз книжка з коміксами. Для мене комікси — це відкриття останніх 10 років. 

— Павло Маков може бути тим, хто робить комікси?

— Ні, не може. Знаєте, в чому справа? Комікс пов’язаний із тим, що треба написати сценарій, розповідь, а в мене з цим дуже погано. Я завжди заздрю коміксистам, що можуть показати одну картинку, на якій щось стається, а на другій вже наступна дія, на третій ще інша. У мене все побудовано на малюнках, і навіть коли я приходжу у майстерню, то часом те, що робив учора, уже сьогодні робити не хочу. А в коміксах є тяглість, розвиток від початку до кінця. Напевне, коли помру, то тоді можна буде прослідкувати тяглість усіх моїх арткниг і робіт, а зараз навіть мені самому важко це простежити.

Візьмімо навіть арткнигу «Утопія. Хроніки», побудовану на моїх роботах, документах, фотографіях того часу, головна ідея якої показати, що ми тут (у Харкові – ред.) були, жили, працювали. І в цій книжці практично примусово введена хронологія – з 1992-го по 2005 рік, але це все одно лінійна історія, без сюжету.

Про своїх письменників і спільні арткниги

— Чи є якісь письменники, яких ви вважаєте своїми?

— Тут я хочу згадати, перш за все «Мертві душі» Миколи Гоголя, а також Італо Кальвіно «Незримі міста». Ну, Джойс, можливо, але я не можу сказати, що він мій, хоч і цікавий мені, бо «Улісс» спричинив тектонічний злам у моїй голові.

Я не можу сказати, що є письменники, які повністю мої. Швидше, окремі їхні книжки. А є такі письменники, яких я починав читати й не зміг продовжити, але певен, що це тільки через мову. Марселя Пруста треба читати тільки французькою, його неможливо читати в українському, російському, будь-яких інших перекладах. Тому що мені здається, що там мова так само важлива, як і в Івана Буніна, бо я не уявляю, як Буніна можна перекладати. Це я маю на увазі прозу, тому що поезія — це річ не перекладна взагалі. Це може бути вірш іншого поета на ту саму тему, дуже класний, до речі, але інший.

Я читав переклади віршів Едгара По (його багато перекладали на російську мову великі російські поети), і жоден з тих перекладів не зрівняється з тим, коли читаєш англійською. Від неї такі мурашки по голові, а від російської — «ну, добре». Мова не винна, узагалі поганих мов не буває. Люди бувають поганими, які розмовляють мовами. А мова є мова. Мова — це Всесвіт. 

— Якщо говорити про поезію — як вам працювалося із Сергієм Жаданом? Ви ж робили не просто ілюстрації до збірки, а були співавтором книжки.

— Люди сприймають це як ілюстрації, пишуть, що вийшла книжка Жадана з ілюстраціями Макова. Чому? Тому що просто виник когнітивний дисонанс: будь-який текст у книжці — оригінал, навіть якщо книжок надруковано мільйон, з ним ти стикаєшся перший раз, і в жодному іншому місці ти цей текст знайти не можеш.  А будь-яка картина, мистецька робота завжди в книжці перетворюються на ілюстрацію до тексту, й це не оригінал, а копія. Так уже люди звикли сприймати книжки. 

— Пам’ятаю, ви колись хотіли співпрацювати з Тарасом Прохаськом?

— Та ні, ми зустрічалися, але поговорили й все. Ми дуже хотіли, але, знаєте, у кожного є якісь свої плани. Я досить повільний у роботі, Тарас, мені здається, ще повільніший, ніж я. В українській літературі його «НепрОсті» — це, напевно, мій найулюбленіший роман. Я з великою повагою ставлюся до ранніх романів Любка Дереша, до практично всіх романів Юрія Андруховича, до одного роману Оксани Забужко, але Прохасько і його «НепрОсті» — це щось фантастичне. «НепрОсті» — це фактично поезія. 

— Чи ви думали ще з кимось із письменників щось зробити?

— Ні, не думав. Із Сергієм Жаданом у нас вийшла співпраця через те, що я просто оцінив ситуацію — ми належимо до різних генерацій: він письменник, я митець, але живемо в одному місті, і до деякої міри це місце спровокувало те, що ми робимо, і було цікаво порівняти наші досвіди.

Про те, що відчуття залишаються, і з роками все менше цікавих книжок

— Чи може література мати якесь практичне значення для людини? Чи може вона впливати на її рішення?

— Усе ж таки образотворче мистецтво здебільше пов’язане на 99,9% з відчуттями, а література має практичне значення. У нас же є багато літератури про те, як готувати їжу, як робити пароплави, як літати літаком.

Які практичні рішення ми можемо ухвалювати, читаючи Франца Кафку чи Миколу Гоголя? Гоголь — це просто один з авторів, якого найбільше в житті перечитував, а роблю це рідко. Але коли перечитував  «Мертві душі», то робив це із великим задоволенням. Наприклад, «Свято, яке завжди з тобою» Ернеста Хемінґвейя взявся перечитувати, коли мені було 35, уперше його читав у 17-19. Я прочитав десять сторінок, вирішив, що ні, не буду псувати сенс книжки, той, який відчув у 17 років.

— Але ж люди забувають те, що читають.

— Ні, не завжди. Забуваються слова, можливо, тонкощі сюжету, а відчуття не забуваються. Це як запах, знаєте, відчувши його, ми можемо згадати цю ситуацію, яка склалася з нами 20-40 років тому. Пам’ять пов’язана із запахом страшенно, так само пов’язана вона і з образотворчим мистецтвом, літературою та музикою. Інколи, наприклад, ти не хочеш чути музику, тому що вона нагадує тобі про те, чого б ти не хотів згадувати.

— Чи могли б ви бути близьким із людиною, яка читала мало літератури або недостатньо?

— Так, міг би. Річ у тому, що людина народжується вже до деякої міри дуже серйозним чином сформованою. Як це стається — я не знаю. Але мені траплялися в житті люди, які навряд чи багато читали книжок, дуже прості люди, але вони були фантастичними з великої літери. Траплялося й таке, що люди були обізнані, дуже багато читали, але жити з ними, спілкуватися з ними взагалі не хотілося. Література формує людину, але все ж таки щось є таке головне, що дозволяє не прочитати жодної книжки й бути людиною, а може вивчити мільйон книжок і бути просто твариною. Приклад на поверхні: Йозеф Геббельс дуже любив Фьодора Достоєвського, у нього була велика колекція чудового живопису, але ж ми знаємо, ким він був.

Я дуже раджу прочитати книжку відомого сучасного італійського письменника Алессандро Барікко «Гра». Це збірник фактів, котрі сталися. Він зібрав багато цих фактів і проілюстрував, що вся культура останніх двохсот років не врятувала нас ні від Першої світової, ні від Другої світової війн, ні від Голокосту, ні від ГУЛАГу, ні від чого. Культура не спрацювала, й інтернет, і соціальні медіа з’явилися абсолютно не опосередковано — люди до цього ішли. Це була їхня мета: зробити так, щоб всім було доступне все, щоб світ більше не мав якихось вчителів, котрі вчать, як жити всіх інших. Барріко, між іншим, це цікаво коментує, не розвішує ярликів, чи гарно це, чи погано, не робить жодних висновків із цього.

— Що для вас є читанням?

— З роками, як я вже казав, читаєш менше, це точно. І менше книжок закінчуєш. Ти щось знаходиш, що тебе вражає. Усе ж таки слово — не мій головний інструмент, але я ним захоплююся. Візьмімо поезію, наприклад, Сергія Жадана — він може так три слова разом поставити, що від цього стає аж ніяково, моторошно — у гарному сенсі цього слова. А інколи людина три тисячі слів разом поставить, а вони нічого не означають.

Для мене література або читання — це перш за все розмова з автором, це така інколи суперечка. Інколи ми погоджуємося, або ж думки перетинаються з твоїми, або ж ти знаходиш щось нове, але це розмова, часом навіть із тим, кого вже немає. 

Книжка для мене — абсолютно давно вигадана й така нібито непомітна машина часу. Ви можете почати читати спочатку, навіть зазирнути вкінець, можете всередину, повернутися на початок, а ще ж кожна сторінка — це як прожитий день. Ви можете його згадати, забули — можете повернутися назад, і це машина часу, яка вам дозволяє постійно подорожувати. Це дуже для мене важливо: відкриваючи книжку, ви практично стикаєтеся з такими собі поєднаними часом і простором.

— Скільки у вашій домашній бібліотеці книжок?

— Я ніколи не рахував. У мене велика частка книжок у майстерні, велика частка вдома. Художня література здебільшого вдома, і на дачі так само досить багато. Ну, до тисячі, не більше. 

— Що там найцінніше?

— Ооо, та багато чого. Однак, є така книжка — трактат кінця ХVII – початку XVIII століття «Беседы о живописи Ши-тао», перекладена Євгенією Завадською. Ця книжка досить серйозним чином на мене вплинула й сформували мене як митця в тому числі. Вона така філософсько-естетична, дуже цікава, у фантастичному перекладі із фантастичним коментарями Завадської. Це була відома вчена, вона дуже добре знала Китай, його культуру, й без цих пояснень нам, європейцям, можливо, було б важко це читати. 

— Ваша улюблена книжка в дитинстві?

— Напевно, «Одіссея капітана Блада». Залежить ще від того, яке дитинство, але у 10-13 років це була вона.

— Яку книжку ви найбільше разів перечитали за своє життя?

— Це дві книжки: «Мертві душі» Миколи Гоголя та «Набережная неисцелимых» Йосіфа Бродського. Хоча останню я просто беру і з будь-якої сторінки починаю щось читати.

— Чи є якийсь автор, із яким би ви хотіли зустрітися і що б його запитали?

— Знаєте, так особливо — ні, тому що автор і книжка — це дуже різні речі. Мені, наприклад, дуже цікаво, як Джойс дійшов до того, як він написав «Улісс», але я не хотів би зустрічатися, тому що Джойс сам по собі це зовсім інше, ніж «Улісс». 

Читайте також: Тамара Трунова: Я можу розплакатися від бізнес-літератури

Розшифровка: Оксана Семенюк

Проєкт підготовлений за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».

Проєкт відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».