«Четвертий помічник святого Христофора»: морські історії про людей і песиголовців

Морозова Анна. Четвертий помічник святого Христофора, пер. з рос. О. Гординчук. – К.: Саміт-книга, 2021 – с. 688

Історії про фронтир повертаються у літературу із новою силою. Тут і Ден Сіммонс зі своїм «Терором», і автор сучасних вестернів Кормак Маккарті із кінематографічним романом «Старим тут не місце» та апокаліптичною «Дорогою», і навіть новозеландка Елінор Каттон і її неовікторіанські «Світила».

 Окремо можна згадати історії про космос як новий фронтир в літературі: від «Сліпобачення» Пітера Воттса й «Ідеальної недосконалості» Яцека Дукая до серії романів «Експансія» Джеймса Корі. Втім, сьогодні у фокусі авторської уваги не так просвітницький фронтир, до якого ми звикли у ХІХ столітті, як історія про людину, що, долаючи відстань, заглядає всередину себе. І, як правило, побачене їй не дуже подобається.

З популярної культури ми знаємо, що в космосі ніхто не почує твій крик. Але хто почує твій крик посеред крижаної пустелі чи порожньої латиноамериканської дороги в нікуди? Як змусити себе рухатися вперед, попри біль та втому, а головне, що робити, коли ти дістався кінцевої точки, тобто досягнув мети та більше не маєш куди йти? Ці питання стають центральними у романі «Четвертий помічник святого Христофора» Анни Морозової. Герої – моряки корабля «Бела Кан», що опинилися у Буенос-Айресі просто у момент розпаду Радянського Союзу.

Компанія збанкрутувала, страхування не виплачують, а позичити бодай соляру громадянам держави, якої більше не існує, ніхто не готовий. Ось вам і класична ідея слова, яке більше ні до чого не відсилає: ще вчора «радянський» мало цілком конкретний сенс, однак сьогодні імперія зникла, перетворилася на порожню лексему. Лакан би плакав. Плаче й вся команди «Бели Кан», але нема на то ради.

Читати також: «Гіркий край» Констандії Сотиріу: жіноча версія війни й окупації Кіпру

Символи, що їх моряки привезли із собою, тепер нагадують театральні артефакти, декорації до несмішного кіно про перебудову. Початок пригод головних героїв, моряка Сашка Розова і Марка Дуся, видається трагікомічною постановкою: хлопці із командою ходять протестувати під посольство Радянського Союзу і просити допомогти українцям повернутися додому. Але випадково потрапляють у вир аргентинського карнавалу, тож глядачі їх сприймають як учасників святкової процесії. Маємо чергову історію про крихкість глобальних структур: здається, що світ незмінний і ми можемо покладатися на певні константи, бодай державні кордони, але навіть вони виявляються хиткими, особливо коли йдеться про велику агресивну імперію.

У такому світі певною є тільки смерть, і саме зі смерті, виколотої точки, має початися шлях головних героїв додому. Втомлений, охоплений відчаєм старпом Лубнін спалює себе просто перед будинком посольства. Він лишається в чужій землі, стає символічною офірою, принесеною богам за можливість рушити далі. Історія Іфігенії повторюється, тільки цього разу йдеться не лише про самопожертву, а й про зраду, яку викриють лише наприкінці. Буде у тексті й друга загибель, на цей раз від вибуху бомби – так вогонь стає танатологічною стихією, символом неспокою, недарма ж Латинську Америку називають полум’яним континентом.

Не змігши досягнути нічого протестами навіть після смерті Лубніна, Розов, а потім і Дусь відправляються в Україну через пів світу: дев’ять кордонів і Берингову протоку, яку вирішено перейти по кризі. Показово, що Сашко та Марк рушають сушею, а не морем, пішки, а не кораблем. Ідеться не лише про свідоме протиставлення шляху в Аргентину дорозі в Одесу, а й про символічне повернення землі. Україна здобуває незалежність, команда нарешті проганяє помполіта Рябчука, і молоді моряки об’єднуються навколо ідеї вільної держави.

Тож перехід через кордони і шлях додому крізь кордони – це ще й символічне повернення України на мапу світу. Недарма в одному з епізодів герої вдягають костюми, схожі на прапор України, а в іншому співають народних пісень із падре Франциско, що вирішує підкинути хлопців до найближчого міста. Мимоволі Сашко і Марк стають посланцями своєї культури у світі, хай місія, по суті, нав’язана їм обставинами.

Як і належить роману дороги, кожного з героїв веде внутрішня жага, непереборний амок, що захоплює всю його увагу. У Марка Дуся – страх залежності і водночас потяг до розмаїтих заборонених речовин. У Санька Розова – лицарська любов до далекої Діани, якій юний моряк, вочевидь не дуже й потрібен, а також спогади про абсолютно тілесний, дотикальний роман із дружиною місцевого кримінального авторитета Женечкою, що стався у нього в Буенос-Айресі.

На перший погляд, персонажів підштовхують до дії геть різні пристрасті. Однак насправді ідеться про ту саму залежність: потяг до чужого і недоступного, який годі втамувати, воління життя, яке ти ніколи не проживеш. Тільки от Дусь підтримує ілюзію завдяки болівійському кокаїну та аяуасці, а Саньок – через силу самонавіювання. Лікування від залежностей  у кожному з випадків буде болючим, але принесе таке жадане очищення.

В одному з епізодів головні герої потрапляють у в’язницю, де кожен має сам себе утримувати й оплачувати камеру. І ніби опиняються на зйомках чергового кіно про бандитів, де є всі можливі гіпертрофовано кінематографічні герої: від лінивих молодиків, що вважають будь-яку роботу, крім грабування банків, принизливою, до харизматичних місцевих рецидивісток, обвішаних яскравими цяцьками і дітьми, боса мафії-дальтоніка, що стане патроном героїв, і наївного релігійного американця-протестанта, що приїхав у в’язницю з інспекцією.

Таких «повних колод персонажів» у тексті буде чимало: від черниць монастиря Святої Каталіни до вже немолодого гіпі Боба із його «Фермою», мешканці якої вічно одурманені ліановим зіллям. Щоразу вриваючись у нові спільноти, Дусь та Розов плутають всім карти, влаштовують хаос і змушують місцевих по-новому подивитися на власні життя. А далі – безслідно розчиняються у ранковому тумані, як і належить трикстерам та фланерам.

Анна Морозова написала яскравий, візуальний роман. Сповнений запахів спецій, шуму вулиць, відблисків вогнищ, крижаного сяйва, гавкоту собак. Собаки й люди-напівсобаки – ще один важливий образ у тексті. Йдеться не так про вірність, як про вміння інстинктивно повертатися туди, звідки ти родом: воїни з головами псів, як писав Геродот, мешкали на території Скіфії. А наші персонажі – з Одещини, тобто місцевості, де колись жили скіфи.

 За динамікою «Четвертий помічник» ближчий до фільму, ніж белетристики: монтаж, зміна фокусу, кліфгенґери наприкінці розділів – до цього ми звикли радше у серіальній традиції, ніж книжковій. Довгі плани, світло, що ніби навмисне падає на героїв, і захопливі історії з минулого – все це покликано втримати читацьку увагу. Навіть священному артефакту, класичному макгафіну, навколо якого розгортаються події, тут знайшлося місце. Візуально текст також розділений: якщо перша частина відбувається у барвистому Буенос-Айресі, то далі кольори тьмяніють. І останній відрізок герої долають сніжною, лаконічною, майже чорно-білою Аляскою. Аби гостріше розгледіти барви рідної землі, слід пережити депривацію відчуттів, усамітнення на краєчку світу.

Читати також: Чи вдався перший млинець: українські дебютні романи 2021 року

Це історія про покоління, яке опинилося на розламі літосферних плит історії. Про цю ж генерацію, до речі, пише й Оксана Луцишина в «Івані та Фебі». Люди, яким великий чин накинули, які не обирали своєї місії, однак доля буквально змусила їх ставати героями. Однак якщо Іван та Феба лишилися людьми, що втомлено уникають змін, то Саньок і Марк перетворюються на сучасних пасіонаріїв, піонерів, що виросли на текстах Джека Лондона і Жуля Верна. Якщо вони протистоять ворогам, то обов’язково мафіозі й злісним бандитам. Якщо везуть кудись артефакт, то йдеться про одну з головних реліквій християнського світу. А якщо кохають, то, авжеж, до нестями.

У повітрі зависає незмінне запитання: наскільки це переконливо та й взагалі вірогідно? Чи герої не видаються занадто романтичними та одноплановими, а пригоди – лиш добре виписаним сценарієм? Чи декорації не нагадують картини Митника-Руссо, що малював джунглі, так у них і не побувавши? Втім, хіба усі тексти мають наступати нам на вже відтоптані мозолі, бити у болючі точки й порушувати складні теми? Має ж лишитися в серці трохи місця для холодного пива, розігрітої пилюки латиноамериканських доріг і білої безмовності далеких снігів. А всього цього у «Четвертому помічникові святого Христофора» вдосталь.

Матеріал створений у співпраці

Купити книжку