«Кримські татари говорять між собою мріями про вільну Україну» — що пишуть про нашу країну у світових ЗМІ

Упродовж минулого тижня світ читав про те, чому українська поезія — поезія опору, про спільний дім для українців і кримських татар, лють через повномасштабну війну, яка відбувається через любов, а також про те, чому зміна російських топонімів необхідна нашій країні. Читомо продовжує робити огляд іноземної преси культурного спрямування, яка пише про події в Україні. 

Як українська поезія стала опорою для спротиву

CNN опублікував есей письменниці Саші Довжик «У чому столітні поети мали рацію про Україну».

На її думку, щоб по-справжньому зрозуміти опір України тепер, потрібно пошукати відповіді у рядках поезії, сповненої закликів до боротьби проти імперіалістичного поневолення. Як наголошує Довжик, тепер вони знову актуальні.

Вона пише про зміну сприйняття поезії в Україні: якщо після відновлення незалежності в 1990-тих роках шкільна програма ґрунтувалася на радянському наративі про пригнічення українського народу з боку панівних класів, то після Революції Гідності наратив суцільного страждання і мучеництва почав зникати. За словами Довжик, він «був симптомом колоніальної травми та засвоєної безпорадності колонізованих».

Із початком повномасштабного наступу українська поезія спротиву знову актуалізувалася. Зокрема Довжик наводить поезію Лесі Українки.

«Борітеся — поборете» — такий урок українці винесли зі своєї літератури. Для європейського континенту, який вони зараз захищають, нагальність вивчення уроків українського спротиву важливіша, ніж будь-коли», — наголошує авторка есею.

Що ж до сучасної української поезії, то американський літературний журнал Apofenie опублікував вірші поетеси Юлії Мусаковської у перекладах Олени Дженнінгс та авторському, а видання Literary Hub — тексти письменниці й видавчині Мар’яни Савки у перекладі Амелії Глейзер та Юлії Ільчук.

Читайте також: Тим, кому соромно вранці лишатись живими, — неба оця половина: 15 нових віршів про війну

Популярність останнього роману Андрія Куркова

Журналіст Корі Олдвейлер для видання Publishers Weekly пише про популярність українського письменника Андрія Куркова та його роману «Сірі бджоли», що вийшов в англійському перекладі 29 березня. 

Водночас зараз Курков більш налаштований спілкуватися з журналістами й брати участь у подіях, щоб донести правду про Україну. «Я забуваю про художню літературу, тому що пишу статті, есеї та свій щоденник. Іноді у мене з’являються ідеї, хороші для художньої літератури, тому я їх відкладаю, але відразу забуваю про них», — розповів Курков. 

Роман «Сірі бджоли» на англійську переклав Борис Дралюк.

Яких змін зазнала гуманність українців, і чому лють не загрожує любові, а навпаки

Видавнича платформа e-flux опублікувала есей журналістки Катерини Яковленко «Український Гнів».

Вона пише про переосмислення цінностей, зокрема ідеї гуманізму, яке її спіткало, зокрема про свої відчуття ейфорії й злості від перегляду фото мертвих російських солдатів. 

«Мій гуманізм пошкодили перші зображення обстріляних мирних мешканців (розбомблений спальний район Салтівка в Харкові), із розстріляними в черзі по хліб у Чернігові, із полоненими прикордонниками з острова Зміїний. Мені здавалося, що моїм емоціям немає межі», — розповідає Яковленко.

Вона пише про власну лють і лють, описану Ганною Арендт в есеї «Про насильство». Згідно з ним, лють виникає із ситуації, коли є підстави вважати, що певні умови можуть змінитися, але вони не змінюються, та з несправедливості. 

«Активна військова агресія, про можливість якої не раз публічно говорив президент Зеленський, можливо, не стала несподіванкою, принаймні для українців. Кілька місяців ми жили в тривозі та страху перед ескалацією війни. Тому цей факт не був прочитаний як «несправедливість». Натомість той факт, що неможливо протистояти росії, закривши небо і не маючи зброї, щоб протистояти, якщо це можливо, — цей факт читався як «умова, яка повинна змінитися», — пише Яковленко.

Вона розповідає про різні способи відновлення справедливості щодо України, зокрема і про захист культурної спадщини, пам’ять про Голодомор, державність української мови.

«Ви занадто емоційні, щоб ухвалювати рішення», — сказав мій європейський колега. Так, ми емоційні, але немає нічого стабільнішого, ніж наша віра в справедливість і закон. І вісім років війни навчили нас цього. Моя любов народжується в горі й печалі, а завдяки моїй люті вона стає ще сильнішою», — підсумовує авторка.

Українська культура в усіх аспектах у боротьбі з тиранією

Інший есей «Україні пора говорити» журналістки Катерини Яковленко про українську культуру опублікувало Apofenie. 

У ньому Яковенко переважно пише про історію українського художнього мистецтва.

Вона наголошує на тому, що Україну часто називають частиною Центрально-Східної Європи, Східної Європи, пострадянською країною, частиною Євразії, але «жоден із цих термінів стисло не відображає інтереси та позиції суспільства країни, що в останні роки проявляється у її небажанні підкорятися тиранії».

«Безперечно, українське суспільство й культура не можуть змінити свого географічного положення, але можуть закликати нас поглянути на карту світу з іншого боку», — наголошує вона.

Як  ̶н̶а̶г̶о̶д̶у̶в̶а̶т̶и̶  не виростити диктатора і чи можливо це

The New Yorker опублікувало велику статтю американського письменника й есеїста Адама Гопніка «Як виростити тирана XXI століття».

Гопнік переймається питанням, чи подібний владімір путін до своїх диктаторів-попередників у XX столітті. 

Він доходить висновку, що диктатори представляють категорію, яка постійно змінюється  через місцеві особливості. У XXI столітті ця історія могла б полягати в тому, що глобалізація породжує нерівність (або що імміграція породжує паніку), чи що тривога посилюється з розсіюванням соцмереж. Він наголошує, що суспільство використовує ті самі імена — диктатор, тиранія, фашизм — для позначення дуже різних людей і процесів.

«Незворушна правда, ймовірно, полягає в тому, що авторитаризм є постійною рисою людського існування, і що низка обставин дозволяє йому процвітати», — підсумовує він.

Серед характеристик диктаторів він називає «мінливість об’єкту ненависті» та залученість релігії у побудову авторитарного режиму.

Для кращого розуміння феномену незнищенності авторитаризму Гопнік рекомендує видання Мойзеса Найма «Помста за владу: як автократи оновлюють політику для XXI-го століття», Сергія Гур’єва та Деніеля Трейсмана «Диктатори обертання: мінливе обличчя тиранії у XXI столітті» та інші.

«Пережити репресивний режим допомагає зрозуміти, що це ліберальна демократія, а не диктатура — невловна, важко здобута річ, яку потрібно проаналізувати та анатомізувати», — зазначає Гопнік.

Читайте також: Оксанен: Недостатньо скинути путіна, щоб змінити росію. Треба змусити росіян усвідомити всі злочини

Мрії киримлилар про вільну Україну як Батьківщину Батьківщини

Американський літературний журнал The Atlantic опублікував статтю доцента українознавства Кембриджського університету Рорі Фінніна «Найбільша загроза путінському контролю над Кримом» про кримських татар. 

Фіннін посилається на вірш Сергія Жадана «Як ми будували свої доми» про киримлилар.

Як ми будували свої доми?

Коли стоїш під небесами зими,

і небеса розвертаються й відпливають геть,

розумієш, що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть.

«Особливо зараз, розуміння кримських татар є ключовим для розуміння сучасної України та її яскравої громадянської національної ідентичності, яка може бути найпотужнішою силою, що захищає ліберальну демократію сьогодні», — пише Фіннін.

Він розповідає про політику «татаризації» (частину загальної політики «коренізації» у 20-тих) в Радянському Союзі, згорнуту з приходом Сталіна до влади, та депортацію у 1944 році (Sürgün татарською) через неправдиві звинувачення у співпраці з нацистами. 

Автор статті зауважує, що під час боротьби за повернення на Батьківщину вони мали українських союзників, зокрема поетів-дисидентів, таких як Микола Руденко та Іван Сокульський, які поширювали в підпіллі вірші, висловлювали пристрасну солідарність із кримськими татарами та закликали українських читачів діяти на підтримку їхньої справи.

Фіннін наголошує: «Коли розпався Радянський Союз, українсько-кримськотатарська солідарність, яку культивували такі як Руденко, Сокульський та Іваничук, отримала новий політичний дім, а киримлилар стали палкими, відвертими прихильниками нової незалежності Української держави. Їх часто називали «найбільшими українцями Криму».

Він пише про окупацію Криму росією і наголошує, що для киримлилар вона стала не лише втратою дому, а й призвела до катувань і переслідувань. Водночас «у літературі та мистецтві українські та кримськотатарські митці почали споглядати дім як тіло й притулок».

«Ядром сучасної української культури є дослідження того, що означає для українців і кримських татар бути «вдома» разом, коли дім не можна сприймати як належне. Сьогодні, захищаючи свою країну від жорстокого повноцінного вторгнення російських військ, українці та кримські татари борються за право разом бути вдома. Вони говорять між собою мріями про вільну Україну — Батьківщину Батьківщини», — підсумовує науковець.

Як допомогти українським видавцям у повномасштабній війні

Видання All About Book Publishing опублікувало інтерв’ю з українськими видавцями Юлією Орловою (Віват) та Сергієм Клейменовим (Книголав).

Вони розповідають про стан книговидання в Україні в цілому: відсоток читачів серед українців, кількість книгарень, літературні фестивалі, переклади за кордоном тощо.  

Щоб адаптуватися до нових умов, спричинених повномасштабною війною, Віват знайшло нову друкарню та продає права на друк своїх книжок за кордоном.

Орлова та Клейменов закликали до солідарності з Україною, вони пропонують іноземцям купувати права на українські книжки чи спонсорувати друк українських видавництв за кордоном.

Боротьба України за суб’єктність через деколонізацію топонімів

Літературно-критичний журнал Los Angeles Review of Book опублікував есей письменника Мирослава Лаюка «Площа Льва Толстого, вулиця та станція метро» про тенденцію деколонізації українського простору, що набрала обертів з початку повномасштабної війни. 

Лаюк наголошує, що російська топонімія в Україні — одна з фундаментальних радянських концепцій, яка нібито забезпечувала культурний обмін між «братніми» республіками, такими як білорусь, Грузія, Казахстан тощо. «Цей обмін був переважно одностороннім: невеликий відсоток згаданих «малих народів» був вшанований, тоді як росіяни, представники «великої культури», домінували. Це було навмисним результатом російської політики», — додає він.

Також він наголошує, що в західних університетах славістика часто перетворювалася на русистику. 

«У Київському метро наступна станція після Льва Толстоґо — Майдан Незалежності. Це наш напрямок. Не стійте у нас на шляху», — підсумовує він.

Попередні частини огляду:

• «Голос з України: українська література у матеріалах іноземних медіа» — 27 лютого;

• «Ще більше голосів з України про літературу й культуру в іноземних ЗМІ» — 12 березня;

• «Молоде покоління українців працює з вільним віршем» — міжнародні ЗМІ про літературу під час війни» — 25 березня;

• «Метою світу має стати перемога України» — про війну з рф в міжнародних ЗМІ» — 7 квітня;

• «Пасивна риторика сприяє не миру, а воєнним злочинам» — що писали в іноземних ЗМІ про війну в Україні — 20 квітня;

• «Багато в чому саме російська література сплела маскувальні сітки для танків рф» — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 28 квітня;

• Як українці звикають до пронизливого звуку нової реальності — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 5 травня;

• Українську поезію «змітають із прилавків» — що писали про Україну в іноземних ЗМІ  — 12 травня.