Українські поетки на Місяці авторських читань у Чехії: війна і вірші

На знак солідарності й підтримки України у війні з росією цьогорічний Місяць авторських читань у Брно відкрився вечором української поезії. Про цю подію, теплий прийом чеських колег, а також сам фестиваль розповідає його безпосередня учасниця, поетеса та перекладачка Елла Євтушенко.

Місяць авторських читань розпочинався 2000 року в Брно як суто чеський літературний фестиваль, а з 2005 почав розширювати географію — як у плані запрошених письменників, так і, власне, міст, у яких проводяться заходи. Головним організатором події виступає видавництво та агентство «Větrné mlýny» («Вітряки»). Там регулярно виходять книжки українських авторів – як-от Софії Андрухович, Сергія Жадана, Тані Малярчук та багатьох інших.

Нині Місяць авторських читань паралельно проходить у Брно та Остраві (Чехія), Вроцлаві (Польща), Кошице (Словаччина) і — з 2015 року — Львові. Читання й розмови з авторами записують на відео та транслюють на радіо, для іноземних письменників готують переклади, які демонструються на проєкторі під час читань. Окрім основної програми, фестиваль доповнюють кінопокази, виставки, публікації.

За понад 20 років існування фестиваль став дуже важливою літературною подією цілого регіону. Як стверджує Маріанна Кіяновська, «“Вітряки” і загалом МАЧ – це приклад явищ у культурі нового типу, коли «нішеві» інституції, як-от конкретне не дуже велике видавництво, впливають на великі світові культурні та політичні процеси, в тому числі формуючи багатоманітний європейський канон найновішої літератури. Письменники з різних країн, які приїжджають до Брно, стають видимими для читачів, видавців, організаторів дискурсів у всій Європі і за її межами».

Цього року львівську частину МАЧ не вдалося провести через російське вторгнення, тому головний організатор української його частини, Григорій Семенчук, і перекладачка, україністка та організаторка фестивалю Луціе Ржегоржикова знайшли інакший спосіб залучити українських авторів до читань. Оскільки чоловіки переважно не мають змоги виїхати з країни, до Брно запрошено дев’ятьох українських поеток: Катерину Бабкіну, Дарину Гладун, Анну Грувер, Еллу Євтушенко, Катерину Калитко, Маріанну Кіяновську, Наталку Маринчак, Юлію Мусаковську та Оксану Стоміну.

Читайте також: Чеський книжковий ярмарок «Світ книги» припиняє співпрацю з видавцями РФ

Теплий прийом у спекотному Брно

Після довгої дороги, для декого дводобової, Брно зустрічає нас шаленою спекою та не менш шаленою кількістю українських прапорів: на будівлях офіційних установ поруч зі стягом Чеської Республіки, на вікнах будинків, у вітринах крамниць. Виходимо з автобуса біля театру «Гуска на мотузці», обвішаного банерами Місяця авторських читань: хоча почесним гостем цьогорічного фестивалю виступає Ісландія, підтримка України проглядає навіть у його жовто-блакитному дизайні.

Ми з’їжджаємося — хто з України, хто з інших країн — виступити на українському вечорі, що передує основній програмі фестивалю, а також узяти участь у зйомках документального фільму про воєнні будні поеток «Війна один вірш». Зустрічаючи нас з автобуса, Луціе каже, що запросила нас сюди не лише для того, аби дати нам слово, майданчик, можливість донести свою культуру та свою думку до європейської аудиторії: «Ми також хотіли дати вам нагоду перепочити хоча б кілька днів. Розслабляйтесь, гуляйте містом і насолоджуйтеся спокоєм». 

Власне, цю чисто людську теплоту, з якою організатори поставилися до українських поеток, так чи інакше відмітила кожна з нас. Як сформулювала це Наталка Маринчак, яка дотепер від початку повномасштабної війни залишалася в рідному Харкові: «Дуже піклувальна вийшла подорож. З боку організаторів і з боку самих учасниць-поеток. Кожен намагався не обпекти того, хто поруч. Навіть обійми були обережними. Ніби обіймаєш дуже дорогих тобі людей після тривалої та виснажливої хвороби. Ніжно, аби не порушити крихкий баланс їхньої витривалості. І водночас було ясно, в кожній з цих тендітних жінок надміру сили й виваженості, витривалості й терпіння, аби дійти до кінця. І цієї подорожі. І цієї війни».

Пізніше Луціе розповідає нам, що Брно гостинно приймає не лише поеток, а всіх українців, які цього потребують. Коли з початком вторгнення до міста почали приїжджати біженці, місто здало в оренду за символічну суму в 1 крону велике приміщення в центрі: тепер там діє волонтерський центр, де українцям, переважно жінкам із дітьми, пропонують курси мови, психологічну підтримку, дозвілля й товариство. 

Документальний фільм про поеток на війні: «допомогти розібратися»

Тож як скористатися порадою організаторки й розслабитися, якщо куди б ти не поїхала, війна їде з тобою і не полишає тебе? Єдине полегшення — говорити про це, розповідати якомога більшій кількості безтурботних громадян мирної країни про злочини, які коїть окупант, які він коїв упродовж минулих століть — проти твого народу, мови та культури. На щастя, тут справді чимало людей, які готові слухати, серед них і режисер фільму.

Філіп Ремунда — визнаний режисер-документаліст, нагороджений преміями кількох європейських та американських фестивалів, співзасновник Інституту документального кіно (IDF), який займається промоцією східноєвропейського кіно. Він занурений в український контекст і, за його словами, погодився на пропозицію фільму про українських поеток і війну перш за все через особисте бажання глибше вникнути в цю тему. 

Зйомкам інтерв’ю безпосередньо в Брно передував місяць щоденної «домашньої роботи»: за задумом режисера Філіпа Ремунди, кожна учасниця мала весь червень знімати відеощоденник, який показував би наші будні, воєнні та мирні, в Україні або в евакуації за кордоном, а також нашу творчість і спосіб мислення. Це вже не вперше чеське телебачення спільно з Місяцем авторських читань знімають кіно про українських письменників: 2015 року, коли Україна була почесним гостем фестивалю, чеські, польські й словацькі режисери створили 16 короткометражних фільмів про наших авторів.

Фінальні зйомки з кожною поеткою, які займають усі три дні нашого перебування в Брно, відбуваються в кожної на окремій живописній локації. Філіп стверджує, що їх обирали випадково, жеребкуванням, але вивчивши список місць, ми відмовляємося в це вірити: багато хто знаходить особисті перегуки зі своєю локацією. Під час зйомок ми говоримо, звичайно, про війну, про ідентичність, а також про колонізаторську, імперіалістську політику, яку Кремль століттями провадив стосовно українців. Режисер просить пояснити йому цей момент: «Ви, українці, всі про це згадуєте, але детально не пояснюєте. Допоможи мені розібратися».

Український вечір поезії: емоційні гойдалки

Український вечір поезії 30 червня починається з виступу камерного ансамблю філармонії м. Брно у дворику театру: вони виконують «Молитву за Україну» Миколи Лисенка, композицію Бориса Лятошинського і народну пісню «Ти ж мене підманула» — в цей момент присутні починають мимоволі всміхатися, хтось пританцьовує. Тоді з дворика, де також розташовується кафе й відбуваються посиденьки культурної тусівки, ведучий, україніст Петро Калина, запрошує глядачів до головної зали театру.

Ми читаємо по два-три тексти — паралельно за нашими спинами проєктуються переклади, виконані заздалегідь Алексеєм Севруком, Мирославом Томеком, Танею Соломадіною, Луціе Ржегоржиковою, Їржиною Дворжаковою та Раданою Мерзовою. Під час читань знімальна група не припиняє фільмувати: і наші виступи на сцені, і нас «за лаштунками» — тобто в першому ряду глядацької зали.

Вірші перемежовуються з піснями гурту «Гм», який уже двадцять п’ять років кладе на музику чеську поезію — класичну та сучасну. Спершу нам видається, що їхні світлі пісні надто сильно контрастують із нашими — переважно воєнними — текстами, але згодом стає зрозуміло, що це необхідна передишка не лише для глядачів, а й для нас самих. І справа тут не лише в емоційному тоні, а й у глибині осмислення, якої потребують озвучені поезії.

«У контексті формування нового європейського літературного канону вірші українських поеток, які прозвучали в Брно, стали «найважливішими віршами» про війну Росії проти України — серед інших «найважливіших віршів» про цю війну, які звучать на інших майданчиках Європи і світу, — підкреслює Маріанна Кіяновська. — Фактично на сцені театру «Гуски на шворці» склалася дуже добре дібрана тематична усна антологія, але водночас — документ епохи, а при цьому щось уже цілком позачасове — жіночі голоси, живі свідчення, вірші на міру поезії Целяна. І відсутність на читаннях Світлани Поваляєвої, чий син Роман Ратушний, громадський активіст, спецназівець ЗСУ, юний, дуже юний і дуже потужний, який через десятиліття міг би стати лідером для мільйонів людей, був убитий окупантами  напередодні, сама по собі теж — “Фуга смерті”». 

Власне, посеред вечора ведучий озвучує, що десятою учасницею проєкту мала би стати поетка Світлана Поваляєва, та оголошує хвилину мовчання по жертвах російської агресії — військових і цивільних. Уся зала підводиться й западає тиша.

Завершує вечір четверо молодих чеських поетів з угруповання «Vozová hradba» — Елішка Гондлова, Філіп Клеґа, Домінік Барт і Нела Бартова. Спеціально для цього вечора поет Олег Коцарев переклав по одному їхньому віршу українською, і вони навчилися читати ці переклади.

Зала театру, яка вміщує 250 осіб, під час українського вечора заповнюється цілком. Послухати нас приходять як чехи, так і українці, які знайшли в Брно притулок під час війни. Після виступу перші підходять попросити автограф та електронну пошту, а другі — просто подякувати. На вечір завітала й консулка України в Брно — Анна Прошко. Пізніше всі ми, учасниці й гості, спускаємося у дворик, де розмова продовжується в більш неформальній атмосфері.

Наступного дня, 1 липня, починається власне МАЧ: відтепер до 31 липня в театрі щовечора виступатиме один чеський і один ісландський автор — як-от Йон Ґнарр (Jón Gnarr), який виконує красиву й сумну ісландську сагу, або Сьйон, із яким планується розмова про магічний реалізм. Те саме відбуватиметься й в інших містах фестивалю. Серед запрошених авторів — прозаїки, поети, драматурги. За словами організаторів, такий підхід дозволяє повноцінно зануритися в культуру фокусної країни, відкривши для себе не п’ять, не десять, а одразу тридцять одного автора.

Десь у паралельному світі ці автори мали б виступ і у Львові та читали б на одній сцені з українськими письменниками. Натомість ми роз’їжджаємося в різні боки: хтось повертається додому — працювати, волонтерити, жити; хтось їде далі — пояснювати, розповідати, нагадувати про себе і нашу війну всім, хто готовий слухати. Адже, за словами Маріанни Кіяновської, «про війну, в якій щодня гинуть українці, треба говорити не тільки мовою новин, і навіть не тільки мовою рефлексії. Мовою новин ми не порозуміємося з нащадками. Я маю глибоке відчуття, що ці читання в Брно були як українська, наша спільна «Фуга смерті», і ми, учасниці, тільки з часом по-справжньому усвідомимо ціну сказаного нами того вечора і з тієї сцени. І мене переповнює вдячність за цей відкритий для нас простір, в якому ми могли говорити».

Читайте також: «Світ книги» у Празі: Як Чехія й Україна стали єдиними у спільних цінностях

Фотографії: Сергій Коровайний