Аліна Сарнацька

Аліна Сарнацька. Хто любов та мужність поєднав

16.11.2026

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Аліна Сарнацька. Хто любов та мужність поєднав. ЛГБТІК+ ветерани в російсько-українській війні. — Київ: Видавництво, 2025. — 104 с.

«Хто любов та мужність поєднав» — дебютна книга ветеранки ЗСУ й драматургині Аліни Сарнацької. Жанр її за аналогією до громадянської поезії — громадянський нонфікшн, адже йдеться про людей, їхні права й свободи, болі й мрії під час «цивілізаційної війни проти темряви й ненависті». У безхитрісності структури книжки й щирості оповідей її героїв криється особливий шарм, що ставить видання на полицю «обов’язкового до прочитання» про феноменологічний досвід цієї війни поряд із  «Гемінґвей нічого не знає» Артура Дроня, «Не народженими для війни» Артема Чапая і «Грою в перевдягання Артема Чеха.  

Письменниця на позивний «Лисиця»

Аліни Сарнацька здобула дві вищі освіти за фахами «психологія» і «соціальна робота». При цьому у студентстві через безгрошів’я стала секс-працівницею. Відверто говорила в соцмережах й інтерв’ю про свій важкий восьмирічний досвід у цій галузі, а також про боротьбу з алкогольною залежністю. Ратувала за декриміналізацію та дестигматизацію секс-роботи. Захистила дисертацію з соціальної роботи про підвищення безпеки жінок з груп, уразливих до гендерного насильства.

 

Під час навчання в аспірантурі у 2022-му Сарнацька добровільно мобілізувалася. Вона два роки прослужила старшою бойовою медикинею 207-го батальйону 241-ї бригади роти вогневої підтримки ТрО ЗСУ з позивним «Лисиця». Брала участь у бойових діях під Бахмутом. Вела програми на радіо про права військовослужбовців.

 

Письменницька кар’єра Аліни Сарнацької тематично є продовженням її адвокаційної роботи: виправлення суспільних несправедливостей, спіткання аудиторії в анфас із проблемами, які люди воліли б не помічати, озвучені словами, яких воліли б не чути. Воєнний досвід авторки, її спілкування з побратимами й ветеранами — кров і плоть цих текстів, як у драматичних творах, так і в нонфікшні й романі. У 2025-му вийшла дебютна книга Аліни Сарнацької «Хто любов та мужність поєднав» — збірка інтерв’ю з ЛГБТІК+ військовими, їхніми побратимами й посестрами. Її роман«С.К.А.М» (Видавництво, 2026) нині претендує на здобуття Шевченківської премії.

 

Читайте також: Ветеранка ЗСУ Аліна Сарнацька: На фронті зрозуміла, що для мене має сенс тільки любити і писати

Нонфікшн з любові

На презентації «Хто любов та мужність поєднав» під час весняної Книжкової Країни 2025 Аліну Сарнацьку спитали, чому вона вирішила писати книгу, а не робити цикл інтерв’ю для медіа чи фільм. Авторка відповіла, що хотіла убезпечити історії своїх героїв від стирання, щоб їх не можна було видалити з сайту одним натиском, як це зробив, наприклад, Арлінгтонський військовий цвинтар з матеріалами про жінок-військослужбовиць і темношкірих ветеранів у відповідь на забаганки Дональда Трампа.

 

Книга, на думку авторки, означає тривання. Важче знищити усі паперові примірники, важче вдати, що її ніколи не було, чи їх ніколи там не було. «Їх» — це лесбійок, геїв, бісексуалів, трансгендерів, інтерсекс людей, квірів та людей інших ідентичностей, що об’єднуються абревіатурою ЛГБТІК+. «Там» — це на передовій російсько-української війни.

 

Аліна Сарнацька оприявнює голоси чотирнадцятьох військових із дуже різним досвідом прийняття себе, шляхом до війська й бойовими біографіями. Дев’ять із них є представниками ЛГБТІК+ спільноти, п’ять не належать до неї, але мають негетеросексульних друзів, побратимів і посестер.

 

Авторка обирає прологом для індивідуальних історій, здавалося б, парадоксальну ситуацію: дві бойові медикині приходять подивитися мультики до бійців роти вогневої підтримки у селі поряд із білоруським кордоном, врешті завершують розмовою про демократичні цінності. Хата-мазанка, на піч якої мали б проєктувати мультфільми, об’єднує під своїм дахом дуже різних людей, які в цивільному житті, може, б ніяк інакше й не зустрілися. Ця вимушена близькість стає метафорою суспільства під час війни — ми усі різні, і маємо шукати способу зрозуміти й прийняти іншого заради спільної справи. Анархіст-бісексуал, праворадикальний франкіст, колишні вчитель історії, програміст і таксист тепер «усі одягнені в піксель… усі прийшли захищати своє місто, свою сім’ю. Виходить всіх на війну привела любов до людей». Поєднання брутальності й зворушливої наївності — суттєва частина привабливості цієї книги. Тут не добирають лексики, не цензурують кривавих подробиць, на це, по-перше, немає часу, а по-друге, немає потреби прикрашати правду війни.

Любов відчувається й у способі, яким Аліна Сарнацька розкриває героїв — передусім як людей зі своїми слабкостями, вразливостями, багатогранними інтересами. Повномасштабна війна вривається в їхні життя, відбирає улюблені справи, дорогих людей, ставить на паузу будь-які мрії. Герої книги збиваються у розповіді, раз по раз повертаються до того, що люблять, хоча б подумки. Через цей універсальний досвід прозирає додатковий шар — підкладка неприйняття, з якою багатьом ЛГБТ+ військовим довелося боротися, щоб потрапити до війська, щоб бути прийнятими, щоб не виправдовуватися за право бути собою. Військові в Україні роблять найважчу роботу. Навіщо ж посилювати тягар зусиль для частини з них ще й завданням відстоювати своє право існувати?

 

Читайте також: «У нас про таке не говорять»: історія розвитку ЛГБТ-літератури в Україні

Мова неприйняття

Історії в книзі спонукають до співчуття й розуміння на персональному рівні, водночас висвітлюючи суспільну відповідальність за ставлення до ЛГБТ+ людей. 

 

Особливо проникливою у книзі є розповідь Ольги Коломієць. Тепер снайперка у цивільному житті ветеринарка, Ольга говорить і говорить про тварин: як правильно пасти корів, що найполохливіші з усіх тварин коні, як приймати пологи у свині й що поросятко треба колоти «в задню ножку, де складочка». 

 

Кожен свій вибір двадцятидворічній Ользі доводилося робити у конфлікті з рідними: фаху, добровільної мобілізації, прийняття своєї орієнтації. Щоб мати не відібрала паспорт, Ольга вибралася з дому вночі через паркан, пішла лісом і дорогою 12 км із села на Хмельниччині до військкомату в місті. Мати перед тим не хотіла чути про ветеринарію й вимагала, щоб дочка стала швачкою чи медсестрою. Ще раніше не бажала знати, що донька ніколи не вийде заміж за чоловіка, бо їй подобаються дівчата. Подобаються з дитинства, як і лікувати тварин подобається з дитинства.

Вимоги від близької людини бути іншою, ніж дівчина є, чи бажати чогось іншого, ніж вона прагне, виглядають абсурдно у кожному з випадків. Додаткові рівні неприйняття проступають в історії Емілії — від родини, коханої дівчини, лікарів і командування. Емілія усе життя почувалася в чужому тілі: «Чоловіче в собі здавалось мені неправильним». Підліткою її висміяли на комісії лікарів, що мала б допомогти зі встановленням діагнозу. До того ж налаштували мачуху, що це дитина просто начиталася в інтернеті дурниць, минеться з часом. Не минулося. Емілія з родини військових, була в четвертій сотні Майдану, служила в АТО, була заступницею командира розрахунку ЗРК «ОСА», отримала вищу військову освіту, пов’язану із засобами зв’язку, служила в ГУР. Розповідаючи про всі ці карколомні досягнення, на кожному з етапів Емілія згадує про почуття відчуженості від свого тіла, життя не на повну силу.

 

Кохана дівчина Емілії сприйняла з розумінням її трансгендерність, але засудила рішення піти на війну. Безпосередній командир підтримував бажання Емілії служити після гендерного переходу, але вище командування списало її через ВЛК «на підставі транссексуалізму».

 

Тридцятирічна Емілія каже, що за все життя не працювала ніде, крім армії, але планує всьому навчитися. Читацтву залишається лише дивуватися, як через застарілі стереотипи українське військо втратило молоду, досвідчену, вмотивовану людину із фаховою освітою, коли кожен воїн ЗСУ на вагу золота.

 

Неприйняття іноді може бути внутрішнім. Про це йдеться в історії Віктора Пилипенка, засновника ГО «Українські ЛГБТ+ військові за рівні права». Інтерв’ю розкриває болючі спогади про гомофобну юність як спробу психічного самозахисту, прагнення заперечити своє гейство чоловічими ініціаціями — армією, походами до секс-працівниці — чи святенництвом — штудіюванням Біблії й сповідями священнику. Спойлер — обидва методи не працюють. Віктор пішов на війну добровольцем після Іловайська, у 2022-му повторно мобілізувався в 72-гу бригаду. У його розповіді про втрати роти біля Козачої Лопані, через які йому довелося стати взводним медиком, вчувається глибока зневіра, яку наприкінці інтерв’ю він підтверджує: «Всі мої мрії з’їв ПТСР, і у мене їх немає. Я навіть свій день народження не святкую». Читання залишає з почуттям спустошення й провини за те, що від 2018 року, коли Віктор зробив камінгаут на виставці «Ми були тут», і заснував ГО для ЛГБТ+ військових, на державному рівні так нічого й не змінилося, а культурні події досі безкарно громлять хлопці в чорних балаклавах.

Рефрен — право на цивільне партнерство для ЛГБТІК+ людей

Ідентичність військовослужбовця — це найсильніший спільний знаменник, який об’єднує історії під цією палітуркою. Водночас стає очевидно, що одностатеві й гетеросексуальні пари перебувають у дуже нерівних умовах. Відома волонтерка Леся Литвинова (Олександра Коваль) говорить про це прямо у своєму інтерв’ю. Вона мобілізувалася разом із партнером, оскільки за один день, 24 лютого, поки вони працювали у благодійному фонді «Свої», їхній дім на Київщині опинився під окупацією. Чоловік і жінка не обирали підрозділ спеціально, а пішли туди, де менша черга. Одружилися офіційно «наказом командира між бойовим розпорядженням і чергуванням». Недоступна розкіш для двох людей однієї статі.

 

Леся Литвинова, як і всі інші цисгендерні гетеросексуальні військові у цій книзі, наполягає, що закон про цивільні партнерства слід ухвалити якнайшвидше. Це мінімум, що держава заборгувала ЛГБТІК+ військовим, які її захищають, щоб вони мали змогу відвідувати своїх коханих у реанімації, шукати, якщо ті потрапили в полон, не втрати опіки над дітьми, якщо одна людина з пари загинула.

 

За відсутності визнання їхніх прав державою — прийняття командира — поки найцінніший зі скарбів для ЛГБТІК+ військових. Про це згадують і Емілія, і Влад Мірошниченко, і Борис Піддубний (П’яточкін): «Я виклав у фейсбуці фото в платтячку, ще із цивільного життя. Це лайкнули двоє побратимів і мій командир, Зима […] у мене досі під цим постом є сердечко від мого загиблого командира». 

Підтвердженням важливості прийняття від командира також є інтерв’ю відкритої гей-пари — Олександра Жугана й Антоніни Крим (небінарної особи, використовує займенники вона / її), котрі разом служать у розрахунку міномета під командуванням Владислава Черниша. Його оповідь теж є в книзі.

 

Читайте також: «Проста математика»: чому лесбійська література в Україні і досі в тіні гей-тематики

P. S.

«Хто любов та мужність поєднав» — книга про історії втрат — рідних міст, людей, побратимів і посестер, сьогодення і спогадів, сповнених крові й болю. Водночас це історія великої сили відроджувати своє життя знову і знову із попелу розвіяних надій і відвойованого у росії й гомофобів права бути собою.

 

I will survive, — як заповідає Ґлорія Ґейнор. У своєму інтерв’ю Олександр Жуган згадує про бажання виспівувати цю пісню, «віляючи бьодрами, на підборах», після війни, і «щоб ніяка сука не засуджувала за це». І це бажання поряд з Олександровими розповідями про нескінченний сморід крові поранених у бліндажі, кінцівки, які тримаються на самій жировій тканині, має настільки ж фантастичний вигляд, наскільки й незрозумілий, бо цивільним загалом тяжко зрозуміти, що переживають військові. Але слід з усіх сил намагатися, як і цисгендерним гетеросексуалам важко уявити, з якими викликами щодня стикаються ЛГБТІК+ люди. Можна зробити мінімальне зусилля. 

 

Купити книжку «Хто любов та мужність поєднав».