Андрій Бондар. Рапсодія для Сергія

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». Частину цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей письменника й публіциста Андрія Бондаря.

Рапсодія для Сергія

Якщо я напишу, що повномасштабна війна, бадьоро розпочата імперією брехні 24 лютого ранковими ракетними обстрілами та вторгненням росіян на територію України одразу з кількох напрямків, стала для мене сюрпризом, це буде неправдою. Або в кращому випадку напівправдою. Бо ми всі її чекали. Ми всі знали, що вона почнеться. Просто тому, що вона вже давно почалася. Хтось вважає, що це сталося 30 листопада 2013 року, коли на київському Майдані побили студентів. Хтось починає її від розстрілу Небесної сотні 18–20 лютого 2014 року, а хтось від блискавичної анексії Криму в березні. Існують, мабуть, і інші версії, кожна з яких по-своєму слушна. 

Але найвища правда в тому, що ця війна для багатьох українців тривала завжди. 

Ми ніколи не мали спокою. Коли я подумки повертаюся до всього, що пережила моя родина за п’ять останніх поколінь, починаючи ще від моїх прадідів, то доходжу висновку, що вже для моєї 14-річної доньки війна 24 лютого – лише один із сиквелів великої пролонґованої трагедії мого роду і всієї країни. І в цій трагедії вже трапилося все, що тільки може вигадати збочений мозок світового садиста: вигнання, голод, репресії, депортації, виселення, розстріли, залякування, викорінення, насильство всіх можливих видів, стирання ідентичності, життя із тавром «донька/дружина ворога народу», вбивство мови й культури. То які ще тут можуть бути «сюрпризи»? 

Але в ніч на 24 лютого Варвара ні про що погане не думала і не згадувала. Вона спала. І от коли моя дружина Софія розбудила мене після перших ракетних влучань по Києву близько шостої ранку зі словами: «Андрію, почалася війна!» – я не знайшов нічого мудрішого, ніж відповісти їй питанням: «Яка ще війна?». І тоді вона відкрила сайт «Української правди» і встромила мене носом в останнє рішення Путіна про початок проведення так званої Спеціальної воєнної операції. І якраз у момент, коли я читав цю ранкову реляцію російського фюрера про остаточне розв’язання українського питання в рамках переможної експедиції північного народу до непокірної колонії, кудись прилетіла і десь вибухнула ще одна ракета. І потім ще кілька. А в моїй голові весь день лунало сталим лейтмотивом: «Яка ще війна? А як Варвара? І вона теж разом з усіма, хто був до неї?».

Моя свідомість у перший день війни працювала приблизно так, як працює свідомість дитини, коли вперше стикається з чимось страшним.

Моя внутрішня дитина затулила руками очі й цілий день умовляла себе: це все несерйозно, це все незабаром скінчиться, бо вже ХХІ століття, бо «Тесла» полетіла на Марс, бо вже майже знайшли таблетки від раку, бо не можна так будити наших дітей, бо зараз прийде хтось старший і весь цей кошмар припинить. Перший день до наступного ранку перетворився на інфантильні пошуки виходу, і його показала саме Варвара. Це вона наказала нам зосередитись і заспокоїтись. Це вона спонукала вийти з анабіозу й керуватись раціо, а не емоціями.

Але настав і другий день. Ось він і вимагає ретельного пригадування. Двадцять п’ятого лютого вранці ми нарешті почали збиратися в дорогу. Але оскільки наша Оболонь розташована на півночі Києва, то перший контакт із російською армією відбувся в нас під вікнами якраз під час зборів. Саме вранці почалася тривала битва за Гостомельський аеропорт на відстані двадцяти кілометрів від нас. Та битва, з якою потім логічно пов’яжуть і масакру в Бучі, і знищення Ірпеня, і перший справжній шок західних спостерігачів від пекельної жорстокості росіян. Тож під акомпанемент нових звуків чужинської авіації та артилерії на підступах до столиці на Оболонь зуміло прорватися кілька одиниць російської техніки. 

Я тоді ще не знав, що мій близький друг медик Сергій прокинувся рано-вранці й зібрався до Бучі вивозити батьків. Але за звичаєм заїхав до супермаркету й накупив харчів. Він для чогось узяв із собою свій офіційно зареєстрований АК47, перелаштований на одиночні постріли для полювання. Просто поклав його собі до багажника і привалив пакетами з продуктами. 

І саме цей рутинний заїзд зіграв у його випадку парадоксальну роль. Приїхавши до літніх батьків, він заходився терміново збирати їх до втечі. На це пішла ще година. А тим часом над їхньою головою вже розгорталась епічна битва: практично все, що рухалося на Гостомель із Білорусі, летіло і їхало біля їхнього будинку. І коли він уже нарешті зібрав своїх батьків у дорогу, з’ясувалося, що їхати нема куди. Що вже не пускають. Що за кілька годин зникнуть опалення і світло, а потім і вода. А згодом почнеться щоденний страх – за себе і за своїх батьків. Що доведеться розтягувати тепер ці продукти в кількох пакетах на кілька тижнів. Що тепер йому потрібно кудись подіти цей автомат Калашникова, який, ніби валіза без ручки, вже більше обтяжує, ніж захищає. Що потрібно буде десь шукати генератор і підзаряджати свій лептоп – єдине джерело енергії для смартфона. Сам смартфон усі наступні тижні теж довго шукав зникомі хвилі мобільного покриття, щоб сказати мені головне – ні, не есемесом чи дзвінком, а двома рисочками отриманого від мене повідомлення на WhatsApp, що означали його життя. 

Наших розмов за три тижні Сергієвої окупації було кілька. Одну я навіть записав. Набагато більше було тих внутрішніх розмов. Уже під кінець третього дня війни він подзвонив мені востаннє перед тривалою паузою завдовжки півтора тижня. З його голосу я зрозумів, що все погано, тому вирішив сказати йому головне. Я кричав у слухавку: «Старий, не переживай! Їм кінець! Я точно знаю, що їм кінець! Ми його побачили! Це вже дуже багато! Тримайся, дорогий. Я за тебе молитимусь!». 

Посилаючи йому мески на смартфон, я хотів, аби він знав: я з ним, усі думки були про нього. Всі наступні дні перетворилися для мене на одну велику рапсодію Перемоги. Contra spem spero. Чи вірив я сам у те, в чому його постійно переконував? Тепер знаю точно: вірив.

І от коли в один із днів середини березня, якраз перед чорними днями, що отримають згодом назву «різанина в Бучі», він зателефонував до мене і, перервавши мої радісні зойки, сказав: «Виїжджаємо з Бучі! Дозволяють колону. Що мені робити з автоматом?» – я твердо відповів йому: «Залиш його у квартирі! Залиш, не бери! Благаю тебе!».

І він залишив цей автомат і пустився в довгу шестигодинну подорож. А вже коли він зателефонував із безпечної Білогородки й сказав: «Але ж я ідіот! На російському блокпості між Бучею та Ірпенем мене майже не обшукували. Просто попросили відчинити багажник. Я спокійно відчинив і вони навіть не стали перевіряти речі», – я остаточно видихнув.

«Ти молодець! – кричав я йому. – Ти в Києві знайдеш собі три або п’ять автоматів, а про той, що в Бучі, не плач. Не плач про зброю, що не вистрелила. Не плач про те, що ти міг зробити й не зробив. Ти вчинив правильно!» – так закінчилася моя тритижнева рапсодія для Сергія.

Після звільнення Бучі з’ясувалося, що і квартира не пограбована, і автомат на місці, і війна на місці. Про одне я лише мрію: щоб для покоління нашої Варвари й для всього мого роду ця війна стала останньою. «Яка ще війна?!».

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»