Андрій Курков: Усе в Спілці письменників тримається на бетоні, залитому в 1950-х роках

Письменник Андрій Курков вважає, що модернізації Національної спілки письменників України заважає усталеність традицій всередині неї та «шлейф радянської репутації». Про це він розповів під час інтерв’ю в програмі «Говорить Жадан» для Радіо НВ.

За словами письменника, Спілка стагнує через брак грошей, тому системної роботи щодо оновлення не відбувається, а керівництво не в змозі присвятити себе літературно-, культурно-політичній діяльності через необхідність контролювати інші, здебільшого бухгалтерські процеси. Оновлення членських списків, на думку Куркова, теж не є ефективним шляхом до змін. 

«Заміна керівного складу не змінить Спілку письменників, навіть не модернізує, якщо це будуть люди, яким по 25 років. Є тягар традицій, є інститут із власним ритмом, з власними зв’язками. Грубо кажучи, все тримається на бетоні, залитому в 1953—1954 роках. Це дуже міцний бетон, його розбити практично неможливо! Всі люди думають: почекаємо, коли він сам розвалиться. А він не розвалиться, і тому виникає паралельне життя — організації, від яких і очікування інші, і в яких функції близькі, але трошки інші. І ці організації стають динамічними саме тому, що в них немає бетону», — зазначає Курков.

Такими «безбетонними» інституціями, на думку письменника, стали Український інститут книги, Український культурний фонд та Український інститут, створені державою на вимогу суспільства. Вони виконують роль «провідників культурної політики в середині країни та назовні. Перетворити Спілку письменників в одну з таких організацій було б нереально. Легше створити нове, ніж перебудовувати те, що має так звану традицію».

Водночас письменник вважає, що, окрім вже зазначеної традиції, перешкодою для оновлення Спілки стала і зашкарубла слава з радянських часів: «Це так званий інститут репутації, який у нас не працює там, де має працювати. Тобто людина, яка робить щось злочинне, залишається при владі, вдає, що нічого не було. Одночасно інституції, в яких є репутація з радянського часу, не можуть її позбутися, навіть якщо роблять щось більш відкрито, чесно, прозоро. Репутація Спілки письменників — це ж та сама історія». 

Також в інтерв’ю Андрій Курков, який обіймає посаду президента Українського ПЕН-центру, розповів, чому не сталося співпраці останнього з Національною спілкою письменників: «Не тому, що ПЕН-центр не захотів мати спільні проєкти. Були пропозиції від Спілки, але серед її членів є дуже багато людей не тих політичних принципів, які ми цінуємо. Ми не захотіли раптом знайти себе в ситуації, коли у нас є вибір робити щось сумнівне чи не робити. 

Ми самі обираємо, з ким працювати. З організаціями, у яких є довгий радянський шлейф і репутаційний, і [той, що стосується] діяльності, нам [працювати] і не цікаво, і, я б сказав, навіть морально небезпечно».

Крім того, Курков запропонував спосіб оновлення Міністерства культури України. За його словами, єдиним можливим варіантом є влиття Мінкульту з усіма службами в Український культурний фонд: зробити фонд головнішим, ніж міністерство, щоб те було одним з маленьких офісів Українського культурного фонду. «Те, що подобається, а воно під дахом чогось старого, треба міняти місцями. Треба робити нове — великим, а маленьке ховати всередині, збоку. І час від часу робити там генеральне прибирання. Мені здається, це єдиний спосіб врятувати українську культуру від Міністерства культури».

Читайте також: 5 видань, яким допоміг з’явитися Український культурний фонд.

Андрій Курков —  український письменник російського походження, кіносценарист, президент Українського ПЕН. Автор романів та повістей «Бикфордов мир» (1993), «Приятель покойника» (1995), «Пикник на льду» (1996), «Последняя любовь президента» (2004), «Ночной молочник» (2007), «Львовская гастроль Джими Хендрикса» (2012), «Дневники Майдана» (2015), «Серые пчелы» (2018), а також книжок оповідань, творів для дітей та сценаріїв до фільмів. Твори Андрія Куркова перекладені понад 40 мовами світу.

Український ПЕН — українська громадська організація, створена з метою захисту свободи слова та прав авторів, сприяння розвитку літератури та міжнародному культурному співробітництву. Входить до мережі національних центрів Міжнародного ПЕН. Заснований 1989 року і прийнятий до Міжнародного ПЕН 1990-го. ПЕН організовує правозахисні акції, ініціює написання відкритих листів та звернень, пов’язаних із порушенням прав та свобод авторів та сприяє розвитку літератури. Окрім того, Український ПЕН має свої премії — Премію імені Юрія Шевельова за найкращу українську книжку есеїстики та Премію імені Василя Стуса за особливий внесок в українську культуру та стійкість громадянської позиції. Також ПЕН заснував Харківську літературну резиденцію, Дискусійний ПЕН-клуб та організовує в Україні щорічну зустріч Центрально-Східноєвропейських ПЕН-центрів.

Національна спілка письменників України — добровільна творча організація професійних літераторів України: поетів, прозаїків, драматургів, критиків і перекладачів. Заснована 1934 року в Києві. Спілку очолює Михайло Сидоржевський — громадський діяч, публіцист, член Проводу ОУН. Джерелами формування майна та коштів НСПУ є вступні й щорічні внески членів НСПУ, фінансування з Державного бюджету України та майно колишньої Спілки письменників Союзу РСР.