Анонімізація героя дає свободу: про що була дискусія «Есеїстика як сторітелінг»

У сучасному світі існує безліч форм оповіді, але есеїстика, мабуть, чи не найвільніша із них. Кожен письменник визначає свої власні правила написання есею, тож цей спосіб сторітелінгу за свої роки існування обріс величезним інструментарієм технічних прийомів, охопив неймовірний обсяг тем і подарував літературі справді знакові тексти.

У межах фестивалю «Дні есеїстики», який проводять довкола премії імені Юрія Шевельова, відбулася дискусія «Есеїстика як сторітелінг» за участі письменниць Марії Титаренко, Євгенії Кононенко, письменника Олександра Михеда та філософа Тараса Лютого. Автори дискутували про письменницькі практики, обговорювали сторітелінгові можливості тексту та намагалися упіймати ефемерну сутність того, що ми називаємо есеєм.

Сторітелінг  — це історія, де є герої, сюжет, колізія, драма. Так, зазвичай ми асоціюємо сторітелінг з фікшном, епосом або драмою, але найменше – з поезією та есеїстикою. Та, на мій погляд, будь-яка есеїстика, та й поезія, це  — самоісторія, адже без історії немає тієї начинки і живості.

Маст рід есеїв в українській літературі це  — «Людина на крижині» (Книжка есеїстики Костя Москальця – прим. Читомо). Як сказав Тарас Прохасько: «Хороший есей  — це пригода думки». Тобто це сюжет думки, і головний герой тут  — це сама думка.

Походження слова «есей» з латини це  — «зважувати». Тобто це зважування думки. Ми бавимося думкою, експериментуємо з нею і випробовуємо, розтягуємо і сплющуємо.

Зрештою ми й історії запам’ятовуємо краще, аніж самі думки. Люди здебільшого виховані на казках, а це також класична форма сторітелінгу.

Жанр есеїстики наскільки гнучкий, що він дозволяє суперечити самому собі. Не боятися експериментувати, виходити за якісь фрейми, дослухатися до інших голосів – все це есей.

Я думаю, що кожен автор має свій власний компас – такий собі правдомір, границемір, який показує, куди можна заходити, а куди ні.

Коли я писала, я дуже орієнтувалася на студентську аудиторію. Але зовсім несподівано вигулькнула інша цільова аудиторія  — школярі. Авторові дуже важливо розуміти, для кого він пише, а хто помиляється з вибором цільової аудиторії  — наражається на ризик. Він може бути не почутим і невчасним. Коли уявляєш перед собою свого читача, то меседж формулюється прицільніше.

Есеїстика  — це така субстанція, яка проникає всюди, і мені здається, що в репортажистиці вона теж має бути, але не у всій.

Можна поєднати сторітелінг фікшн та есеїстики. Сторітелінг есеїстики гарячіший – коли він іде в межах есеїстики, то тоді якось справді пропікає. Це більша відповідальність, але там теж можна брехати. Зрештою, це ж не сповідь і не суд, не давання свідчень. Але те, що відбувається у межах есеїстики  — це щось зовсім інше.

Все розпочиналося з того, що я не могла мовчати. Це був початок якогось діалогу. Але не всі есеї такі, що підходять під тип сторітелінгу. 

Чим відвертіше говориш  — тим важливіше підібрати потрібні слова.

Есеїстика проникає скрізь. Чим досвідченіший репортер, тим більш есеїстичний репортаж, адже лише початківець боїться власних рефлексій.

Читайте також: Не давати риби, а дати вудку: Тарас Прохасько про написання есеїв

Для мене сторітелінг відкривався в аудіальний спосіб. Мені завжди була цікава людина, яка вміє розповідати. Найкращий сторітелінг  — це поєднання історії долі та історії думки.

Важливо, щоб сюжет тебе зачепив. Я волію говорити або від першої особи, або ж писати від імені відстороненого оповідача. Та найважливіше – якими ми виходимо після цієї історії.

Усім нам відоме висловлювання: все що ми скажемо може бути обернене проти нас. Це не проста фраза. Я думаю, що багато людей нею керуються. Недаремно в ліриці, у поезії є поняття «ліричного героя». Автори дуже часто ховаються за таким ліричним героєм, і це, мабуть, великою мірою виправдано. Чому? Тому що часто авторів ототожнюють з ліричним героєм, і тоді на них починають летіти звинувачення. 

Я у своїх історіях, навіть якщо я писав про себе, дуже часто змінював ім’я. Можливо, ми іноді недооцінюємо силу слова, а вона справді може матеріалізуватися.

Те що нас зачіпає, ця схема, яка потім розгортається у вигляді певного тексту, – вона мусить бути нам цікавою. У цьому сенсі першою аудиторією є ми самі, тож ми пишемо самі для себе. А якщо говорити не так егоцентрично, а про аудиторію як публіку зовні, то вона передовсім уявна.

Мішель де Монтень може поєднувати здавалося б такі дивні речі, апелювати до таких складних філософських проблем і водночас говорити про свої власні рефлексії та спостереження. Тобто йдеться про те, що есей – це така субстанція, яка поєднує різні елементи нашого життя, в тому числі й літературу.

Але якщо говорити про репортаж, то у чому суть класичного репортажу? У тому, що кореспондент, чи людина, від імені якої провадиться цей репортаж, виконує роль такого медіуму чи фіксатора подій. Але з часом стало зрозуміло, що репортаж у такому вигляді стає мало кому цікавим, а змінитися він може тоді, коли з’являється персоналізація. Тоді він есеїзується.

Читайте також: Поміж вигадкою та істиною ― практика написання есею від Тетяни Огаркової 

Есеїстика здається ближчою до медіа, аніж до книжкового формату. Сторітелінг  — це набір прийомів, фішок, які у сьогодні допомагають робити жвавішими історії та доступнішими думки, які хочеться донести. 

Часто сюжет сам тебе обирає. Приходить з різних джерел, і ти розпочинаєш копати, копати, копати, і не можеш зупинитися, поки не знайдеш суть. 

Есеїстика дуже часто тимчасова річ, і для мене надзвичайно важливим при виборі сюжету, при виборі підходу до нон-фікшну є спроба побороти тимчасовість висловлювання. Книжка пишеться два-три роки, поки доходить до читача, то минає ще певний час, і тому важливо те, чи поборює вона цю тимчасовість. Це робота з часом.

Анонімізація героя дає свободу.

Я думаю, що в українських обставинах есеїстика пишеться на замовлення певних медіа, і там зрозумілий формат, аудиторія, що від тебе очікують, чого хочуть. 

Розуміння своєї аудиторії тягне за собою взагалі інтонацію, яку ти вибираєш. Скажімо, я чітко розумів, що «Я змішаю твою кров з вугіллям» (нон-фікшн книжка Олександра Михеда – прим. Читомо) розрахована в тому числі на закордонних тридцятирічних. Я розумів, що я хочу говорити з однолітками: німцями, американцями, англійцями, фінами й так далі. Саме тому книжка насичена порівняннями, прикладами з масової культури, з апелюванням до якихось загальноєвропейських або американських феноменів історії, через які можна провести паралелі. Це те, що було свідомо прописане, відразу ж закладене у текст. Друга річ  — я зрозумів, що мені в Україні хотілося поговорити з двадцятирічними й ранніми тридцятирічними, які не мають досвіду Радянського Союзу, адже для них дуже багато речей треба пояснювати. На цьому будується й інтонація пояснення, яка дозволяє сказати аудиторії: «Агов друже, я з тобою говорю. Ти відчуй оце». 

Читайте також: Прохасько шукає Східну Європу на планеті Полин: нова українська есеїстика