Артем Чапай. За чиїми ми плечима

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». Частина цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей письменника Артема Чапая.

За чиїми ми плечима

Інтелектуали, гіпстери, митці, «успішні люди», журналісти в армії викликають найбільший інтерес – серед інтелектуалів, гіпстерів, митців, «успішних людей» і журналістів. У «неординарних» військових беруть інтерв’ю, вони й самі пишуть есе, знімають відеозвернення, рефлектують, описують досвід і репрезентують дійсність війни. Але всі вони/ми становлять/становимо лише крихітну меншість солдатів. Абсолютна більшість військових залишаються, як завжди, непредставленими, німими, позбавленими власних голосів.

Саня приїхав у відпустку, в тил, уперше за пів року. Пів року на передовій. Він розговорився зі мною лише тому, що ми обоє у формі. Поки не закінчиться війна, я не можу переповідати всього, що він каже. Щоб не завдавати «іміджевої шкоди ЗСУ», як це названо в Доктрині публічного спілкування. Сані років п’ятдесят, худий, із борідкою клином. Працював у Європі, відразу після вторгнення РФ приїхав додому й пішов до Тероборони, «щоб ці п***ри сюди не дійшли». У Сані інвалідність, але в хаотичні дні лютого ніхто, звісно, не перевірив, а він, звісно, не повідомив. Невдовзі зі своєї області потрапив на нуль. Бронежилет за ним носять інші, бо йому не можна піднімати важке.

– Найтяжче – коли доводиться робити отой перший постріл у людину. Зблизька. Він перед тобою землю цілує, гризе цю землю, плаче, що не хотів воювати, що на все згоден, тільки щоб лишитися жити…

– Багатьох довелося вбити? – і прикушуєш язик.

– Дурне питання…

– Вибач.

– Дурне питання. Вибач. Вибач. Вибач… — його очі наповнені сльозами.

– Вибач.

– Вибач… Ніколи такого не питай. Тобі ніхто не скаже.

Хочеш йому відповісти, що хотів би одного вбити, але розумієш, що це буде ще дурніше. Це лише твоя фантазія. Ти не знаєш. А він знає.

– Я місяць не спав. Місяць… Господи, прости мене, грішного… Тільки засну – його очі бачу. Зараз от, удома… кицька в кімнату зайде, я скидаюся. Такі ж люди, як ми… – він знову схлипує. – Кинули на нас, як собак… Землю гриз, божився, хрестився… А якщо не я його, то що? Іншим пацанам доведеться? А потім приїжджаєш, а тебе таке питають. «Багатьох довелося?..».

– Вибач.

– А інші думають, що я просто йобнутий. А ще інші, – він стискає зуби, – кажуть, що я заробітчанин. Блядь, заробітчанин, блядь!!! Та поміняйся зі мною! Та я тобі всі свої гроші віддам, всі, всі, всі, і звідти, і які в Німеччині заробив. Поміняйся.

Ти сидиш навпроти людини, яка вбивала. Язик не повертається сказати «вбивця», бо це неправда. Людина, якій довелося вбити. Ось він тут, за пів метра від тебе. І ти знаєш, що він убив, і любиш його, любиш його так, що відчуваєш оті потоки гормонів, окситоцину чи чого там, ти відчуваєш потік енергії, яка йде від тебе до нього, і ти хочеш обійняти його, але боїшся, боїшся торкнутися, бо ж він через кішку вночі скидається, ти боїшся торкнутися, бо ж ви мужики. Боїшся обійняти, бо вийде ще дурніше.

– Хлопці там уже казилися. Ну відпустіть їх на трохи додому! Ну не відпускайте мене, я старий, а молодих відпустіть. Є в нас такий хлопець, ну, качок. Ми йому в посадці турнік зробили, кажемо, спортом зганяй. А він: «Я підтягуюсь – Галя! Галя переді мною! Опускаюсь – нема. Підтягуюся – знову Галя!». У сусідньої роти баба гумова була. А в нас же води нема. Півтора літра на день, ти ними й нап’єшся, й умиєшся, і зуби почистиш, і шкарпетки попереш, і труси з себе. Ті кажуть, значить, за ту бабу. Ми вам дамо. Грошей не треба. Тільки помийте за собою. Щоб тріпака не підхопити. І хлопці брали! А інший каже: «Фу. Що я, дурний? Пішов у посадку, два рази передьорнув, дві берези зніс».

Саня – один із багатьох. У кожного своя історія, і кожна унікальна. Але кожна з них помножена на тисячі, десятки тисяч разів. У цих людей не візьмуть інтерв’ю. Якщо і спробувати – вони мало що розкажуть. Або мовчатимуть, бо цивільні їх не зрозуміють. Або не зможуть описати досвід і переживання. Не оформлять почуття у вдалі слова. Не напишуть есе.

Нам легше відчувати емпатію до тих, хто схожий на нас. У статтях та інтерв’ю так часто фігурують «гіпстери, айтішники, інтелігенти на війні». А тим часом переважна більшість солдатів – селяни, будівельники, водії, охоронці супермаркетів, офіціанти, комбайнери, шахтарі, сантехніки, продавці з базарів. Залежно від регіону, але приблизно так.

Багато хто не звик висловлюватись. Я маю звичку: за запитом пишу есе на три сторінки – винятково про мотивацію йти в армію. А от через пів року в одній роті, наче «свій», питаю про те саме побратимів і записую verbatim, однак отримую дуже короткі відповіді:

– Я просто не  міг там (за кордоном) бути. Мені ж чехи казали, що Україну зараз за два тижні роздавлять. А коли я казав, що ми переможемо, питали, чого я накурився.

– Як би я дітям в очі дивився? Як потім в очі дивитися людям, дітям своїм? У державі була війна – і що я робив?

Або й просто:

– А від нєхуй дєлать, – і знизує плечима, і сміється з себе.

(При цьому останній щосили намагається перевестися з тилу на передову).

Хтось набрехав дружині, ніби йде за повісткою, а попхався сам. Хтось, може, знайшов сенс подалі від сімейних проблем. Уже в армії хтось намагається відмовитися від обов’язкової вакцинації, бо вірить у конспірологію. Хтось не може вжитись із командиром. Хтось може бути побутовим гомофобом (згадаймо, яким терміном військові переважно називають росіян). Хтось ненавидить державу як таку й не може пояснити взагалі, що ним рухає, але він діє. Діє. Всі ці люди діють.

І ось переважно за плечима всіх цих не-інтелектуалів, не-митців, цілком звичайних унікальних особистостей, які не висловлять себе публічно – за їхніми плечима перебуває Україна.

А можливо, і майбутнє світу.

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»