Bandy Sholtes про свій місяць у будинку «Слово»

Відтепер Харківська ЛітРезиденція, яку вже третій рік розвивають Український ПЕН та Харківський ЛітМузей, зможе приймати українських та іноземних авторів і авторок протягом цілого року. ЛітРезиденція отримала у своє довгострокове розпорядження одну з квартир в легендарному будинку «Слово» (Харків, вул. Культури, 9), тісно пов’язаному з періодом так званого Червоного Ренесансу або Розстріляного Відродження. Розповідаємо, як ці події вплинуть на організацію резиденції, а також публікуємо есей одного з її гостей Bandy Шолтеса, який провів місяць у будинку «Слово».

Автори, що жили у будинку «Слово», складали основу літературного й журналістського середовища Харкова столичного періоду у складі УРСР. Вони творили нову мистецьку авангардну мову, яка б відображала стрімкі історичні зміни, дух епохи модернізації. Та, бувши «співцями нової епохи», багато з авторів стали і її жертвами: протягом 1933-38 років були репресовані мешканці сорока квартир із шістдесяти шести. Багатьох з них були розстріляні. Зокрема, Петро Лісовий — журналіст, прозаїк, чия квартира зараз передана під резиденцію. 

Це мешкання, яке дозволить приймати гостей протягом року, надала у безоплатне користування родина харківського бізнесмена, випускника Києво-Могилянської Бізнес-школи Андрія Набоки.

Першим мешканцем нового резиденційного простору став ужгородський письменник Bandy Sholtes, котрий у Харкові працював над збіркою оповідань: «Життя тут — це таке собі «розіконювання» людей, яких ми знаємо з підручників. Виходиш на кухню і розумієш, що й вони ж мабуть так само смажили котлети, курили першу ранкову цигарку, приймали гучних гостей. Жили, коротше. Водночас, відчуваєш ніби тіні, весь час пам’ятаєш, які страшні речі тут відбувалися і як важливо ніколи більше не допустити їх повторення».

Тетяна Пилипчук, заступниця директорки ЛітМузею, кураторка резиднції говорить, що Харківська резиденція — це поштовх і промоція для міста, де вона відбувається, і літератури в цілому: «Ми хочемо перевідкрити «Харків літературний». Можливо сьогодні Харків не має такої вибухової плеяди авторів, як у 20-ті, 60-ті, 90-ті чи ранні 2000-ні, але завдяки активним культурним процесам має серйозну інтенцію повернути собі роль одного з центрів, де народжується візія країни. Тож нам важливо наново маркувати його як місто, де не лише існує тривала літературна традиція, а куди приїжджають у пошуках сенсів і без пізнання якого неможливо скласти правдиве цілісне уявлення про українську культуру». 

Тетяна розповідає, що минулого року серед найпопулярніших подій ЛітМузею були якраз зустрічі з резидент(к)ами: «Завжди цікаво подивитися на своє місто через оптику іншої людини, розгледіти щось досі не бачене. І навпаки, важливо знати, що про твоє місто говорять в інших містах, країнах. Що воно вигулькне десь на сторінках хорошої літератури — можливо, не завжди в назвах, але в ідеях, образах, досвідах». З огляду на карантинні заходи, цьогоріч такі зустрічі відбувалися в онлайн-форматі.

Окрім книжок, над якими автори/ки працюють на резиденції, вони також пишуть і есей про своє відчуття Харкова, час, проведений на резиденції. Організатори проєкту планують надалі видати ці тексти окремою збіркою, а покищо читачі Читомо мають можливість прочитати есей, авторства Bandy Sholtes.

Місяць у будинку «Слово»

Коли я ще вдома налаштовувався на Харківську літературну резиденцію, то думав, що головним у цьому проєкті є слово «літературна», але насправді виявилося, що ні, визначальним стало слово «Харківська». Тому що місячне перебування у цьому місті примусило мене не тільки ще дужче полюбити Харків і людей у ньому, а й навіть почувати себе там вдома. 

Не скажу, що за цей час я став харків’янином, але все ж місто люб’язно відкрилося мені, всмоктало мене у свої нутрощі й оберігало з усіх сил. 

Та що тут говорити, коли одних тільки екскурсій по Харкову мені провели аж цілих десять. І всі вони були різними, бо проводили їх різні люди, котрі розповідали про своє місто свої індивідуальні історії – історії, пов’язані з харківськими персонажами, вулицями, будинками, квартирами, барами і навіть з Харківським тракторним заводом. 

Ну от наприклад. Бере в тебе інтерв’ю один відомий журналіст, а потім ти просиш його розповісти якусь типову харківську історію. На це він пропонує заскочити на годинку до його друга і поговорити на цю тему. Під час прогулянки і розмови якось непомітно пролітає час, ти дивишся на годинник і бачиш, що вже перша ночі, а ви всі веселою компанією нових знайомих ходите по нічному місту і розповідаєте один одному історії: вони мені – харківські, а я їм – ужгородські. 

Не кажучи вже про те, що за місяць від деяких харків’ян я почув такі секрети про місто і про відносини між людьми, яких навіть деякі місцеві не чули. 

Ніколи б раніше не подумав, що напишу щось подібне, але десь на сімнадцятий день резиденції в мене промайнула думка – а що, якби я залишився жити у Харкові? А це вже багато про що говорить. 

Однією із найважливіших «червоних ниток сюжету» мого перебування у місті стала, звичайно ж, квартира у будинку «Слово», де я жив. Адже цей будинок став унікальною, але, на жаль, трагічною частиною українського літературного процесу першої половини двадцятого століття. 

І те, що меценат купив цю квартиру і запропонував далі використовувати її під потреби ЛітРезиденції та інших проєктів Харківського ЛітМузею саме напередодні «другої зміни» літрезиденції-2020 – це інакше як чудом не назвеш. І мені аж трохи ніяково через те, що саме я став першим резидентом, котрий жив у будинку «Слово», бо якось не розумію, чим заслужив таку виняткову можливість. Видно, літературні зірки якось так склалися.

Квартира ця першою дісталася письменнику і журналісту Петру Лісовому (справжнє прізвище – Свашенко). Він був одним із найпопулярніших журналістів України у 1920-х роках. Написав багато збірок оповідань і нарисів. 

У 1935 році його звинуватили у підривній роботі «в складі підпільної націоналістичної організації з метою відриву України від СРСР». Арештували, дали п’ять років таборів і вивезли у Карелію, де у 1937 розстріляли. 

А у 1956 році судова Колегія з кримінальних справ Верховного Суду УРСР скасувала вирок і закрила справу за відсутністю складу злочину. 

Тобто уявіть собі, що от успішний автор, журналіст всеукраїнської газети, у 1929 році отримує у центрі столиці величезну квартиру у новому будинку, де поряд з ним живуть ще 65 відомих письменників. Думаю, Лісовий був впевнений у тому, що він правильно все робить і що його цінують. Але проходить всього п’ять років і все повністю змінюється, трагічно змінюється. 

Син Миколи Куліша, Володимир згадував Лісового так: 

«Високий, огрядний, сердитий. Рідний брат артиста Свашенка, який грав у всіх фільмах Олександра Довженка. Син Павла Лісового (Свашенка) був моїм найкращим другом. Заарештували Лісового в третю чергу. Дружина з донькою Лесею залишилась бідувати в «Слові», звичайно, в іншому мешканні.

Після Лісового у цю квартиру заселили дитсадок, а пізніше там жив ще художник Мойсей Бланк (1907-1983). Та це вже інша історія.

Ну а другою «червоною ниткою» став, звісно, Харківський ЛітМузей. І не тільки тому, що у особі кураторки Тетяни Пилипчук та її колег я отримав надійних ангелів-охоронців, не тільки тому, що почував себе там, як вдома, і не тільки тому, що ходив туди на події майже кожен день. А й тому, що за місяць я став ніби частиною команди ЛітМузею, а враховуючи, що літературні події Харкова крутяться, власне, навколо нього, то це багато про що говорить.

Але є ще один нюанс, незвичайність чи навіть певна містичність котрого вражає. 

От дивіться, я жив на першому поверсі у квартирі №40. І мій балкон, де я курив, виходив буквально до меморіальної дошки на будинку. Тобто, ставши на балконі на стілець і висунувшись з балкона, я міг буквально дотягнутися рукою до краю дошки. Не хвилюйтеся, мені вистачило глузду зробити це дуже обережно – випасти з балкона будинку «Слово» під час літрезиденції було б занадто недоречно. 

Так от, ясно, що про це (життя, не падіння) були пости і коментарі у фейсбуку, а в них вияснилося, чому з’явилася на будинку меморіальна дошка. 

Відома журналістка Інна Москвіна у різні роки з різних приводів робила телерепортажі про будинок «Слово». І кожен раз у кінці зазначала щось таке – і дуже шкода, що на такому відомому і важливому для історії літератури та історії Харкова будинку дотепер немає меморіальної дошки з повним переліком репресованих письменників, адже завдяки їй харків’яни та туристи дізнавалися б, хто жив у будинку, яка його історія і чим він особливий. 

І ось після чергового, третього репортажу на тій стіні будівлі, що виходить на вулицю Культури, та дошка з’явилася. З нагоди дня міста, у 2003 році. Так от, а сюрприз і неймовірний збіг обставин ось у чому: і Інна Москвіна, і я – обидва ми з Ужгорода. 

Три в одному: 

1. завдяки розголосу Інни з’явилася солідна і достойна меморіальна дошка; 
2. попередній власник виставив на продаж, а меценат купив квартиру, балкон якої знаходиться впритул біля дошки; 
3. а першим резидентом, який провів у тій квартирі місяць, став письменник з Ужгорода. 

Не знаю, як вам, а мене такі неймовірні збіги дивують. 

Інша справа, якби ми з Інною Москвіною потрапили до Харкова, скажімо, із Полтави і Люботина – ну, це ще якось. Але ж ми обоє з далекого Ужгороду, де, до речі, були з Інною знайомі ще у далекі дев’яності. 

До речі, однією із головних акцій, котра допомогла остаточно обжити квартиру та наповнити її життям, стала вечірка з десантом Українського PEN. Це коли після дискусії з циклу “П’ятий Харків” ціла делегація найвідоміших письменників України прийшла подивитися квартиру. 

Хтось писав вірші, хтось співав пісні, хтось говорив тости, хтось танцював, а всі разом почувалися дуже піднесено. Для мене, як самотнього мешканця, все це було дуже кайфово, бо я відчув, як привиди будинку, якими лякала мене Ольга Іванівна із ЛітМузею, радіють за нас.

А наостанок, вже суто про Харків, не можу не додати таке. 

У харківській добі більше, ніж 24 години. Повірте, це так, перевірено. На око – десь  26 годин. Можливо, саме через це місяць на Харківській літрезиденції здавався безкінечно довгим, але пролетів він неймовірно швидко.

Жінки і дівчата у Харкові не тільки надзвичайно гарні, а ще й з чітко видимим зі сторони яскраво вираженим почуттям власної гідності.

А ще харків’яни дуже легкі на підйом. Тобто виникає ідея кудись чи до когось піти, щось організувати – все, один дзвінок, і зустріч, вилазка чи навіть екскурсія реалізовані прямо тут і зараз. Все робиться швидко, активно і «без соплєй». Цього мені в Ужгороді буде не вистачати.

Звісно, не все пройшло так, як я уявляв, коли готувався до Харківської літрезиденції. Все пройшло набагато краще і цікавіше, ніж уявляв.

Харківська літературна резиденція заснована Українським ПЕН і Харківським ЛітМузеєм, у 2020 відбувається за підтримки Українського культурного фонду.

Читайте також: Літературна резиденція в Харкові: Хоткевич, будинок «Слово» та гуцульський театр