Безтурботний самітник, гоноровий химерник сповідує самовладання – Сковорода

У 2008 році в межах телевізійного проєкту «Великі українці» провели опитування, в якому Григорій Сковорода посів восьме місце в рейтингу. Доволі непоганий результат, як для філософа. Та запитавши в пересічної людини, з чим у неї асоціюється Сковорода, може, почуємо щось про пам’ятник, який щороку миють студенти-могилянці на Подолі (Район міста Києва, де розташована Києво-Могилянська академія. Її студентів називають «могилянцями») (акцію «Чистий Сковорода» започатковували 15 жовтня 1997 року). У кращому разі — про споріднену працю чи бодай рядок із вірша «Всякому городу нрав і права».

А проте, навіть не всі представники влади чули фразу, що стала квінтесенцією життя Сковороди: «світ ловив мене, але не спіймав». Одначе цей вислів і графіті з його портретами на кампусі Київської політехніки — це чи не найвідоміші меми української попкультури про нашого філософа.

Григорій Сковорода (1722-1794) походив зі свободолюбного роду малоземельного (незаможного) козака. Змалечку він справляє враження самозаглибленої дитини. Навчається в дяківській школі, але порівняно з іншими заняттями, він віддає перевагу читанню, музиці, співам і грі на сопілці. Мабуть, тому й опиняється в Київській академії, де крім вивчення мов опановує, зокрема, граматику, поетику, риторику, філософію, богослов’я.

Учащає до хору, співає на вулицях, аби заробити на харч. Навчається з перервами, бо потрапляє до складу придворної капели, але так і не вподобавши Московського краю. Подорожує з експедицією із заготівлі вина для імператриці за кордон у нез’ясованому статусі. Можна хіба що гадати, де він був і що саме там робив. Поновлює навчання, але попри хист і успішність, так і не завершує його. 

Жадання статку ніколи не стояло в нього на порядку денному. А випадки працевлаштування на викладацькій ниві були нетривалими, а головне — зазвичай оберталися відставкою: завідателі лякалися його незвичного методу навчати, а їхні вимоги щось змінити видавалися йому дурисвітством. Іноді пропозиції влаштуватися на службу він відхиляє сам, адже цурається навʼязуваного постригу та духовної кар’єри.

А відтак поволі заживає слави дивака. Не схвалює нарочитого життєвого прагматизму. Врешті зрезиґнує з усілякої служби, бо життя та працю вважатиме покликанням. Адресуватиме набуте й опановане самотужки знання людям освіченим, учитиме через розмисли й образи.

Замолоду його змінило предивне сновидіння про людську нестриманість і неврівноваженість. Відтоді він укріпився в переконанні, що на нього впливає невидима сила, показуючи йому нечувані видива з усіма розкошуваннями, забавами, принадами, пристрастями, лицемірством і страхіттями.

Сковорода переймається розшифруванням закодованої природи світу, постановивши перетворитися на безтурботного самітника, що прагне розважливого й благочестивого буття. 

Не тільки скромні потреби, постійні мандри, боротьба з бісом нудьги, уникання жінок, вимогливе ставлення до себе й інших, але і схильність до повчання, запальний характер, набожність без марновірства та відвідування церкви, недотримання посту, обряду, таїнства (перед смертю відмовився причаститися), а зрештою — пошук урівноваженості — такий аскетизм світської особи, яка нагадує гонорового химерника, в багатьох викликала неабияку пересторогу. Проте ним і захоплювалися. Ще за життя його супроводжували легенди та вигадки.

Сковорода не стає фанатичним схимником або пустельником, проте шукає непомітні лакуни серед звабливого світу, випереджаючи сучасні часи виразників контркультури.

Добре, коли нагодиться ще й прихисток у приятелів і близьких знайомих. Усамітнення в лісах або поруч із водотоками, на пасіках і в хижах спонукали до багатьох речей: роздумів і написання філософських творів, байок і поезій переважно на теми самопізнання, прочитання та тлумачення Святого Письма, перекладів улюблених античних авторів, ніжне й змістовне листування з друзями, а в підсумку — звільнення від себелюбства, впокорення забаганок і досягнення самовладання.

Філософія

 Сковороду не варто перетворювати на оракула, від якого дістанеш відповіді на геть усі запитання. З іншого боку, казати, ніби Сковорода застарілий, адже своєю думкою дивиться у минуле, означає не враховувати історичних обставин, які зумовили появу цього мислителя. Годі чекати від філософа, який творив у період утрати державності, що він буде випереджати свій час і саме в той спосіб, як нам би тепер кортіло. У ХVIII столітті Сковорода звертається до питань, які західні мислителі порушували в попередні часи.

Наприклад, аби відбулася поява його німецького сучасника Імануеля Канта, в європейському інтелектуальному кліматі мала визріти раціональна традиція з відповідним категоріальним апаратом. Тому не випадає порівнювати одну національну культуру з іншою, якщо в одній із них не виникли належні умови розвитку.

В кожному разі, саме вільний розмисел є підґрунтям національної свободи. А значить наша нинішня орієнтація на провідні інтелектуальні традиції мусить враховувати те, з чим нам історично вдалося впоратися, а чого ми так і не змогли досягти. Нині варто збагнути чому. Саме для цього і потрібно читати Сковороду.

Сковорода посідає особливе місце в історії України, позаяк є свідком поступової втрати Гетьманщиною автономії та її перетворення на провінцію в умовах експансії Російської імперії. Подібні процеси залишали мало шансів для розвитку людини не лише в політичній, а й у культурній сфері. За таких умов інтелектуальна місія Сковороди полягала у створенні філософського проєкту формування особистості, розрахованого на того, хто готовий до самовладного існування. Ідея самовладання Сковороди виростає з учення про самопізнання та споріднену працю. Адже кожна особа здатна розпізнати отримані від Бога таланти, знайти себе у світі, самореалізуватися та здобути щастя.

Сковорода якнайбільше наснажувався античною (особливо платонізмом, стоїцизмом і неоплатонізмом), александрійською традицією й отцями церкви. Не знаходячи у західноєвропейській філософії належного морального ідеалу, він був змушений шукати його в стародавніх доктринах. Та хоч би як його не влаштовував просвітницький ідеал, а хід його думки годі звести до ірраціонального мислення. Спадок Сковороди сягає не тільки засад української культури, а виявляє рівнобіжні тенденції поруч із західноєвропейською. А перш за все там, де спостерігається прониклива рецепція античності.

У філософуванні Сковороди головну роль відіграє розум, бо на основі розумування долається марновірство. Проте мислитель віддає перевагу не поняттєвим конструкціям, а символам.

Важливу роль у його філософії відіграє вчення про три світи: макрокосм, або загальний світ у нескінченному часі та просторі, де все існує; з ним корелює мікрокосм, тобто маленький світик або людина, де дублюється те, що є у великому світі; та світ символічний, або Біблія. Всі три світи складаються з видимої та невидимої натури. 

Біблія вчить розрізняти подвійності (тут відчувається платонізм нашого філософа): зовнішнє та внутрішнє єство. Матеріальне (видиме) закриває правдиве буття завісою. У духові (невидимому) ховається дещо могутніше. Завдання людини полягає у пізнанні себе. А шлях до себе розкриває вчення про «нерівну рівність»: не всі люди у своїх вихідних фізичних або ж інтелектуальних умовах рівні, але будь-хто може розвинути наявні таланти, якщо тільки розпізнáє власне призначення, свою сродну працю. Отже, потрібно відкрити в собі приховану Божу Премудрість і слідувати власній природі, обираючи свій унікальний шлях і досягаючи щастя. 

Людина теж подвійне створіння, бо складається з тіла та душі. Її головне завдання — розпізнати внутрішню, істинну людину, що захована в зовнішній, матеріальній подобі. Тому потрібне друге народження. Людську глибину, невидиму природу, Сковорода називає серцем, що найчастіше позначає царину мислення. Воно — найтемніша безодня й основа людського буття. Своєрідним відгомоном у подальшій українській традиції є «філософія серця», свої варіанти якої розробляли Пантелеймон Куліш або Памфіл Юркевич.

Літературна творчість

Поетичний цикл «Сад божественних пісень» (1753/85) Сковороди витриманий у бароковій традиції, що видно з назви. Образи «саду» в різних версіях виринали й у староукраїнському письменстві («огородок» Антонія Радивиловського, «вертоград» Симеона Полоцького, «виноград» Стефана Яворського тощо). Читача «Саду» всі 30 пісень налаштовують на зосередженість: автор подає зразок напруженого ліричного розмислу з багатим символічним рядом. Увесь цикл породжує алюзію на Дантову «Божественну комедію», де вміння прожити нагадує складний лабіринт душі, схожий на розгалужені стежки саду, блукаючи в якому, необхідно здобути себе, аби пройти весь шлях до кінця. Подих смерті змушує людину задуматися про траєкторії власного життя. 

Сковорода-поет наполягає на потребі піднесення над повсякденним буттям.

Обмеживши свої округи тільки земним обійстям — не уникнути тяжкого смутку, який ототожнюється з пеклом. Щастя досягає переможець смертного гріха. Людині не впоратися без Бога. А єднання з ним дарує переродження. Не варто думати, що обійдеться без випробування. Отже, доведеться пройти шлях трансформації. Подібно до того, як на полі згниває зерно, потрапляючи в землю, так і стара людська подоба має відпасти. Нова проява бореться зі злом, що всякчас стоїть на перешкоді.

Кожна людина має власний шлях до Бога. І відшукати його потрібно, керуючись добрим розсудом. Живучи в суспільстві, варто обрати належне заняття. Світ Бога та світ людини нагадують дві безодні. До кінця спізнати жодну з них не вийде. Але бажаного спокою можна дошукатися вдалині від шуму великих міст, від політики завоювання, інтелектуальної моди, практикуючи скромне існування.

Формули пошуку щасливого життя відчитуються і в Сковородиновому циклі «Байки Харківські» (1769/70-ті). У коротких 30 фабулах Сковорода подає зразки філософування, закликаючи до моральної настанови жити споріднено, згідно зі своєю природою. Це означає, що внутрішні забаганки й зовнішні перешкоди не повинні нікого вибити з вірно обраного шляху. Тоді будь-хто виконуватиме свою роботу не як повинність, а як творчий акт. Подібна праця пов’язана з чеснотою та самовладанням.

Сковорода розігрує прості діалогічні сюжети, героями яких виступають тварини і птаство, хоча трапляються люди, частини їхнього тіла, предмети, явища.

Людина не мусить братися за діло бездумно. Як старанно не імітуватимеш справу, до якої не надаєшся, чи яка тобі не до вподоби, врешті все неодмінно викриється і розпадеться. А найгірше, коли вдавані звичаї вкорінюватимуться в культурі. Цілі народи можуть вигадувати казна-що про свою велич і підтримувати пустопорожні уявлення силою. Той, кому не вдається адекватно себе оцінити, пнеться зі шкіри, щоби стати кимось, але не собою, тільки би вигідніше та зручніше. Тому, хто знати себе не хоче, довіку доведеться борсатися в розпорошеному стані й не зібратися докупи.

Важливо зрозуміти: твоя поява на світ не обмежується нехитрим, нехай і майстерним, виконанням визначеного набору дій. Головне не намислити собі зайвих характеристик і вмінь. Не приборкання світу, а примноження його багатоманітності, ось що дає змогу не переставати зачудовуватися ним.

Мова Сковороди

Лексика творів Сковороди поступово відходила від староукраїнської мови. Вона наповнювалася філософською термінологією, зазнавала запозичень з інших мов, оздоблювалася українськими розмовними та фольклорними елементами, російською фразеологією. Хоча Сковорода і живе в добу Просвітництва, він уникає мовної прозорості, дозволяючи собі поетичні барви, а часом і міцні вислови.

Але слововжиток Сковороди є прикладом непомітного впливу Російської імперії. На особливостях цієї трансформації наголосив українсько-американський славіст і мовознавець Юрій Шевельов. Так, у творах Сковороди рясніє полілінгвізм: церковнослов’янська, російська та українська.

Власне, якщо не враховувати його листи латиною та поодинокі іншомовні слова: польські, старогрецькі, староєврейські та інші. Староукраїнські письменники до Сковороди у власних творах, крім церковнослов’янської, активно послуговувалися й живою українською мовою. Проте першочерговим завданням культурної політики Російської імперії в часи Сковороди був контроль за друкованими виданнями (вони становили підґрунтя освітньо-наукового процесу) та встановлення жорстких рамок, у межах яких і дозволялося хоч якось експериментувати.

Тому Сковородинова мова вже містила суттєві домішки російської. Звісно, не випадає говорити, що Сковорода послуговувався цілковито російською. Власне, «малоросійська мова» (він сам її так називає) його творів є різновидом староукраїнської та церковнослов’янської з украпленнями російської та української народної мов.

Значення Сковороди

Та якщо перед нами таки постає питання про актуальність Сковороди для нас теперішніх, то маємо пам’ятати, що будь-які складові його філософії, нехай і знані найбільше, як-от вчення про три світи та дві натури або про зовнішню та внутрішню людину чи нерівну рівність, є лише підставою для того, щоби через них збагнути інтелектуальні витоки сучасної української культури. Втім окрім елементів самого вчення варто пам’ятати й особливості традиції, де воно сформувалося. Не з’ясувавши цих засад самопізнання, не второпати й проблем, які пов’язанні з ідентичністю й власним призначенням і на індивідуальному, і суспільному рівні.

На мою думку, визначальною для світогляду Сковороди є ідея самовладання. Вона відіграє роль стрижня. Чому саме ця ідея? Для людини природно мати зовнішню підтримку, тобто покладатися на чинники, що відіграють у її житті роль фундаментального опертя та сприяють забезпеченню її нагальних прагматичних і духовних потреб. Одначе вік Сковороди припадає на XVIII століття. В історії Старої України це часи повномасштабного згортання громадянської свободи й загалом, як би ми зараз сказали, цінностей, які сформувалися в період розквіту барокової культури.

Поступова втрата автономії та перетворення Гетьманщини на колоніальну провінцію в умовах експансії Російської імперії залишали небагато шансів для розбудови інститутів, які б гарантували належний розвиток людини не лише на політичному чи соціально-економічному, а й культурному ґрунті. Тому місію Сковороди можна витлумачити так: вона полягала в тому, щоби протистояти означеному крахові Гетьманщини.

Проте з указаних причин філософ висуває не загальну, на штиб просвітницької, а індивідуальну програму, якою передбачає створення філософсько-антропологічного й освітньо-педагогічного проєкту становлення особистості. Вона призначена для тих осіб, які готові до самовладного існування з огляду на втрату тяглості громадянських форм життя.

Нищення спадщини Сковороди росіянами

В ніч проти 7 травня 2022 року прицільне влучання російської бомби спричинило руйнування та пожежу в музеї поблизу могили українського філософа, що в селі Сковородинівка на Харківщині. Ганебні наслідки точкового потрапляння ракети в Сковородинівський музей ворожі медіа намагалися виправдати, поширивши бравурне повідомлення про знешкодження в селі з перекрученою на російський лад назвою «Сковородніково» командного пункту, який українські військові буцімто розмістили безпосередньо в культурній пам’ятці.

Про причини цього плюндрування можна довго гадати, позаяк повсякденну російську свідомість уже понад сто років готують до того, що Сковорода — зачинатель їхньої інтелектуальної традиції.

Що відбулось і чим завинив мислитель, а тим паче у рік свого 300-ліття? Не варто сподіватися, що символічні дії нічого не означають. Найменші свідчення про світ української культури є зайвими нагадуваннями, що мозолять очі тому, кому не сповна дається сфера смислу.

Що менше буде згадок про Сковороду на матеріальному (навіть видимому) рівні, то легше буде його вписати в контури «русского мира». А втім, постійні зазіхання не лише на культурні пам’ятки, а й на життєсвіт української людини, вже не здатні зруйнувати простір її свободи, що підсилює прагнення відновлювати ті осередки буття, звідки виростають «нрав і права» самовладного творця та дієвця.

Що почитати про Сковороду

До 300-ліття до дня народження Григорія Сковороди планується видання Тараса Лютого «Сковорода. Самовладання» (Темпора).

А повним коментованим академічним виданням творів Сковороди стала книжка під редакцією Леоніда Ушкалова «Сковорода Григорій. Повна академічна збірка творів» (Видавець Савчук О. О.).

Пізнавальні книжки про Сковороду:

• Леонід Ушкалов. Сковорода від А до Я – ВСЛ, 2019 – 72 с.
• Леонід Ушкалов. Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди – Дух і літера, 2017 – 368 с.
• Григорій Сковорода. Байки Харківські – Terra Incognita, 2019 – 108 c.

Вдалі монографії про Сковороду:

• Багалій Дмитро. Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода / Д. І. Багалій. – Х. : Держвидав України, 1926. – 396 с.
• Леонід Махновець. Григорій Сковорода. Вид-во «Наукова думка», К., 1972.
• Попович Мирослав. Григорій Сковорода: філософія свободи. Київ: Майстерня Білецьких, 2008.
• Бартоліні, Марія Ґрація. «Пізнай самого себе»: неоплатонічні джерела в творчості Г.С. Сковороди, переклад з італійської Мар’яни Прокопович та Катерини Новікової (Київ: Академперіодика, 2017), 157 с.

 Читайте також: Філософія всеохопної свободи – діячі культури про Сковороду

Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «MC2C (Media City to City): Creating city-to-city media connections for local and Ukrainian diaspora audience needs». Його реалізує Львівський медіафорум у партнерстві з Thomson Media та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.