Жива вода співприсутності: Ія Ківа про поїздку Українського ПЕН у Херсон

25-27 квітня 2025 року відбулася 32-га літературно-волонтерська поїздка Українського ПЕН в Херсон. Учасники передали книжки бібліотекам міста і провели низку подій. 

Ми вирушаємо у чергову літературно-волонтерську поїздку Українського ПЕН. Цього разу —  в Херсон.

Тримати периметр людяності, зустрічаюсь з громадами в прифронтових і деокупованих містах і містечках, наповнюючи місцеві бібліотеки творами сучасних українських письменників і англомовними книжками від Book Aid International, а серця – тихою радістю співбуття зі своїми людьми – один з пріоритетних напрямків у діяльності Українського ПЕН, відтоді як російсько-українська війна з локальної фази перейшла в повномасштабну. Хоч є в нас і поважніша причина — передати автівку для підрозділу поетки і військової Ярини Чорногуз, яка зараз служить під Херсоном. Кошти на машину, завдяки публічним зборам Kult: Podcast, зібрали Володимир Єрмоленко і Тетяна Огаркова, котрі, як і письменник Андрій Любка, весь час возять автівки на фронт, конвертуючи публічність у важливі справи.

Підтримуємо фронт, підтримуємо тил, зшиваємо тонку й рухому межу між цими двома трибами життя в Україні.

Ми, учасники поїздки, — це Світлана Поваляєва, Тетяна Огаркова, Катерина Калитко, Іван Андрусяк, Вахтанґ Кебуладзе, Володимир Єрмоленко і я. З нами також французька політологиня, журналістка й дослідниця політик пам’яті Александра Ґужон. Алекс розуміє українську, однак розмовляє нею не дуже впевнено, трохи кепкуючи із себе, коли не вдається правильно вимовити складні українські приголосні або ж їхні сполучення. Кожен іноземець чи іноземка, які долають несходимі шляхи між граматиками і фонетиками, щоб вивчити нашу мову й пізнати Україну зблизька, незмінно розчулюють: ми не самі в цій війні.

Їдемо з Києва. Задушливе переддощове тепло квітня розморює і заколисує, а українські ландшафти тішать око різноманіттям текстур і кольорів, у які весна, що вже потроху переходить у літо (Катерина каже, що серпокрильці, яких вона зауважує в небі, — офіційний початок некалендарного літа), розфарбовує втомлений від зими й війни український світ.

На Миколаївщині стає зрозуміло, що ми вже на півдні: повсюди рясно буяє бузок, а обабіч дороги гріється безліч фазанів. Один з них, нехтуючи усіма правилами безпеки, перебігає ПЕН-бусу дорогу. Добрий знак?

Коли Інгул вже майже доїдає стиглий кавун сонця, в’їжджаємо в Миколаїв. Його повітря просочене запахом води тутешніх річок — води як окремого голосу цього міста, її соло у партитурі миколаївського ландшафту. Я й забула, які різні на запах, смак і звук українські міста.

На ранок до нас доєднуються Оля Русіна й Володимир Шейко. Отже, всі в зборі й можна рушати далі.

Як і під час попередньої поїздки з ПЕН на Сумщину, я знову замислююся про те, що, аби вповні пізнати красу й різноманіття України, треба мати власну автівку. Адже Україна з потяга — неповна й адаптована версія України з машини.

У мене машини немає, тож я жадібно вдивляюся в українські пейзажі, намагаючись записати в нотатник пам’яті якомога більше. Усі вони тепер загрожені й вразливі. А в якийсь момент не витримую і пропоную всім зробити фото з ріпаком, лимонно-салатовий колір якого хочеться привласнити й запам’ятати окремо. У цієї рослини, як виявляється, ще й напрочуд приємний духмяний запах.

У Херсонську область в’їжджаємо повз румовища. На одній із ділянок дороги немає жодного цілого чи не посіченого снарядами будинку. «Он та велика будівля — колишній будинок культури на 600 місць, зруйнований росіянами», — каже Тетяна Огаркова. А я згадую документальний фільм про життя на японському острові, який Росія окупувала після 1945 року, де колись була розвинена керамічна культура, каналізація, екологічно чиста вода в озері, добробут, а нині немає навіть каналізації. Чому росіяни завжди все руйнують і ніколи нічого не використовують, навіть для себе? Що робити із цією психологією агресивних кочовиків, в уяві яких майбутнє, а отже й сталий розвиток, відсутнє як часова й ціннісна категорія?

Востаннє я була в Херсоні ще до війни — у 2013-му. Власне, мій перший виступ поза межами Донецька відбувся саме в цьому місті — у науковій бібліотеці імені Олеся Гончара, по якій росіяни вдарили у листопаді 2023 року. Якихось десять років – і в наплічнику твого досвіду суцільні дірки й уламки від міст і місць, які зруйнувала «велика російська культура».

До повномасштабного вторгнення в Херсоні жило близько 330 тисяч людей, зараз, за оцінками на січень 2025 року, — лише 66 тисяч. Тож тиша й знелюднення — перше, що зауважуєш у цьому колись гамірному південному місті.

Десь під лопатками тіло проштрикує біль, а очі трохи печуть від сліз, яким не даєш вийти назовні. 

Перша наша зупинка — бібліотека для дітей. Частина пенівського гуманітарного книжкового вантажу залишається тут. А з дітьми зустрічаються Іван Андрусяк і Оля Русіна. Іван презентує книжку «Слон-трава. Капосні вірші», а Оля — «Тор — тракторець, що тягне танк». Однак спершу слово бере Тетяна Огаркова, яка цього разу відповідає за українсько-французькі зв’язки. Вона передає херсонським дітям солодощі й малюнки від дітей з французького міста Барбантан, що неподалік Авіньйона. Малюнки ж херсонських дітей поїдуть у зворотному напрямку — у Францію. І французькі, й українські дітлахи додають до малюнків невеличкий бонус — профілі в соціальних мережах, щоб товаришувати. Ця спроба ближче познайомити барбантанських і херсонських дітей — ініціатива української художниці Ксенії Кравцової, яка вже понад 20 років мешкає у Франції.

Читайте також: Ія Ківа про поезію як оборону людяності 

Поки Іван і Оля спілкуються з дітлахами, ми з Александрою Ґужон трохи роздивляємося місто. Поодинокі пішоходи, відсутність дітей на ігрових майданчиках, закриті фанерними дошками вікна ледь не в кожному будинку, гупання від виходів нашої артилерії, стенд із цитатою з вірша Шевченка, який на плакаті у пікселі, а позаду нього – вщент зруйнована громадська будівля. Дивлячись на доми, зрозуміти, чи живуть у них люди, можна хіба що за розвішаною де-не-де білизною на балконі чи подвір’ї. Такі білі прапорці життя трапляються на очі нечасто.

Зустріч з Іваном та Олею завершується під звуки повітряної тривоги. Іван каже: «Такі неймовірні діти, так мене зворушили, такі цікаві й розумні питання ставили». Що діти неймовірні — видно по очах. Щойно ми зайшли до бібліотеки, їхні обличчя буквально спалахнули від радості, а це ж ми ще нічого їм не сказали. Від початку повномасштабного вторгнення школи в Херсоні не працюють.

Діти навчаються дистанційно. На вулицю, наскільки я встигла побачити, їх не дуже випускають. Тож бібліотека для них – простір справжнього спілкування, соціалізації й дозвілля.

Допоки Росія краде й обстрілює їхнє дитинство – один з небагатьох можливих у Херсоні.

Тетяна Коваленко, яка опікується масовими заходами у бібліотеці й загалом підтримує цей напрямок в інших просторах міста, намагається зробити життя дітей якомога різноманітнішим: кінопокази, майстер-класи, зустрічі із цікавими людьми, вистави, тренінги, книжкові клуби, освітні лекції. Вона ж розповідає, що тепер між дітьми в Херсоні немає поділу на вікові категорії – у спільних подіях беруть участь і семирічки, і підлітки, що вже вимахали вище за власних батьків. Коли йде війна, вікова психологія не працює: діти приходять, щоб просто побути разом, просто побути дітьми, бодай трохи.

До повномасштабного вторгнення бібліотеку очолювала Наталя Ткаченко, під час окупації вона співпрацювала з росіянами, а після звільнення міста Збройними Силами України втекла. Окупанти пропонували співпрацю й пані Тетяні, однак вона відмовилася — вперше в житті пішла працювати на ринок, торгувала рибою. «Краще весь час чути цей запах риби, що не відмивається, ніж працювати на росіян», – каже жінка.

Наступна наша зупинка — event-бібліотека. Тут ми позбуваємося решти пенівського гуманітарного книжкового вантажу й готуємося до двох заходів для дорослої авдиторії. Перший — це літературно-музичний квартирник, формат, який ПЕН з благодійними цілями щомісяця проводить у своєму офісі в Києві, однак до Херсона привозить уперше. Другий — дискусія «Що Україна дає світу».

Читайте також: Український ПЕН передав 25 тисяч англомовних книжок прифронтовим бібліотекам

Вірші читають я, Іван Андрусяк, Катерина Калитко, Світлана Поваляєва й Ярина Чорногуз, яка долучається до нас, ненадовго полишивши службу. За музичну частину відповідають Вахтанґ Кебуладзе (гітара) й Володимир Єрмоленко (синтезатор). Коли Іван Андрусяк читає свою «Церкву з очерету», я плачу. Здається, усі ми, українці, — ця церква з очерету, ламка й незламна, земна й небесна, видима й уявна.

Не знаю, як там з українською історією без брому, але слухати українську поезію без сліз справді важко. Така в нас тепер жива вода співзвуччя й співприсутності. З усією своєю ваготою, оприявненою і прихованою.

В дискусії «Що Україна дає світу» беруть участь Володимир Шейко й Александра Ґужон. Модерує розмову Тетяна Огаркова, а Володимир Єрмоленко перекладає з французької відповіді Александри.

Одне з питань, яке обговорюється, — як змінюється образ України у світі. Володимир Шейко каже, що радикальний злам у сприйнятті України, безперечно, відбувся у 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення Росії. Хоч Україну почали чіткіше бачити на мапі світу раніше — після Революції Гідності. Найбільше за останні десятиліття його вразила поїздка 2020 року в Нідерланди, тоді він вперше почув думку, що без України неможлива Європа і будь-яка розмова про європейське майбутнє. Шейко додає, що вписати українську історію в загальноєвропейську й, ширше, світову, тепер намагаються не лише українські дієвці культури, а й іноземні колеги. Цей рух нарешті став зустрічним.

Слова Володимира підтверджує й Александра Ґужон:

Я почала їздити в Україну з 1996 року. У 1990-ті та 2000-ті мене часто питали, що таке Україна, де вона знаходиться, якою є українська культура, мова, чим вона відрізняється від російської. Відтоді багато змінилося. Після Помаранчевої революції, Революції Гідності, початку російсько-української війни таких запитань я більше не чую. Натомість чую, що українці сміливі, мужні, надихаючі, й бачу захоплення тим, як люди в Україні борються за свою свободу й майбутнє.

Врешті офіційна програма закінчується, і настає час запитань від авдиторії. Однак херсонці здебільшого просто дякують, що ми до них приїхали. Знайомі лікарі, які їздили в сіру зону після 2014 року, розповідали схоже: люди не так приходили на огляди, як поспілкуватися, побути видимими, живими. 

Коли всі мікрофони вимкнено, Ярина Чорногуз забирає автівку й вертається у підрозділ. А ми переміщаємося з укриття event-бібліотеки до іншого укриття – там експонуються картини херсонського художника Ігоря Баликова: їжаки, що наїжачуються й показують зуби, встаючи до оборони міста поруч із їжаками металевими; кінь у тумані, поруч із яким у тебе вдивляється чорна зіниця танку; прекрасний і крихкий український світ, який щодня розстрілюється і знищується росіянами.

Останній пункт нашої подорожі — площа Свободи. Колись жваве й залюднене середмістя Херсона, сьогодні виглядає моторошно. Оптика війни змінила його: тепер це не зручний простір, а небезпечна відкрита місцевість, що добре прострілюється. Тож за п’ятнадцять хвилин нашого перебування тут ми не зустрічаємо жодної людини.

«З нами Бог і отаман Залужний», як написано на постаменті, де колись стояв Ленін, а сьогодні височіє український прапор. 

Александра Ґужон вертається в Миколаїв — відвідати на Гробки кладовища й задокументувати, як війна змінює українські традиції. Це частина її дослідження про меморіалізацію російсько-української війни. Далі в неї за планом — Одеса.

Ми ж вертаємося до Києва. На в’їзді в Київську область нас зустрічає оленятко, що вибігло на трасу. Погода потроху псується, вітер зимнішає. А Український ПЕН починає готуватися до нової літературно-волонтерської поїздки.

Читайте також: Президент Українського ПЕН: Поріг чутливості виріс, і на це варто зважати всім, коли висловлюємося чи критикуємо