Богдан Коломійчук: Слідом за нашими солдатами у зруйновані міста мають іти культурні діячі

Які трансформації проходить людина, що вважає себе стовідсотково цивільною, але раптом змушена взяти до рук зброю? Що відбувається з письменником, який на тривалий час повністю позбавлений можливості писати? Що керує українськими військовими, які, попри переважальну силу противника, ламають будь-які стереотипи й демонструють нові способи ведення війни? Про все це ми говоримо в межах спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, з письменником Богданом Коломійчуком, що вже восьмий місяць перебуває в лавах української армії.

– За кілька днів перед початком великої війни ви були за кордоном, а вже за тиждень опинилися в черзі до львівського військкомату. Чим було продиктоване ваше рішення: обов’язком громадянина, бажанням долучитися до історичних подій, що відбуваються тут-і-зараз, письменницькою потребою прожити цей досвід?

– Це рішення видавалося мені єдиноправильним у тій ситуації. Я ніколи доти не міг уявити себе військовим, сам собі здавався стовідсотково цивільною людиною, якій чужі й майже осоружні всі атрибути армії: починаючи від однострою й закінчуючи муштрою. Проте, коли вранці 24 лютого почув новину про вторгнення росіян, найперше, що зробив – поґуґлив, де розташований мій військкомат і як туди добратися.

Чим керувався? Думаю, це було просте бажання захистити свій дім і своїх рідних. Тоді я не думав ані про обов’язки громадянина, ані про жодні письменницькі потреби чи інтенції. Все, що я знав і знали «тисячі таких самих, як я» біля військкомату – що ворог близько, і треба готуватися до його приходу. Зрештою, про «історичні перетворення», зазвичай, говорять потім, після того, як війни закінчуються. А спочатку людина відчуває гостру інстинктивну потребу бути у строю однодумців.

– Як ви почуваєтеся зараз – на восьмому місяці військової служби?

– За цей час відбулися деякі зміни. Зокрема, мені надали інше військове звання. Тепер я – молодший сержант. Я навряд чи будуватиму кар’єру в армії, я все ж таки письменник, а не військовий, але все одно приємно. До цього, звісно, додаються й певні обов’язки. Уже, як раніше, стовідсотково цивільною людиною я себе позиціювати не можу. Армія – це таке середовище, яке, хоч-не-хоч, а проникає тобі під шкіру, вносить корективи у твій внутрішній світ – і він починає жити теж в армійському ритмі.

Хоча, чесно кажучи, все ж є відчуття такої собі тимчасовості, переконаність, надія, зрештою, що це – не аж так надовго. Що врешті-решт нас – тих, які були мобілізовані на самому початку (і тут я говорю, опираючись не лише на свій досвід, а й на досвід своїх колег: Артема Чапая, який теж активно пише про це на Facebook, та Артема Чеха) – замінять інші. А нам дадуть можливість відпочити, повернутися до наших сімей, до своєї професії. Бо ми передусім – письменники, і нам важливо не полишати й цей, літературний фронт. Основне завдання автора – писати, відвідувати фестивалі, представляти Україну на міжнародній арені. 

– Якщо все ж припустити песимістичний сценарій, що війна триватиме довго, можливо, роками. Чи, скажімо, буде якась пауза, а потім розпочнеться наступний етап. Якби у вас був вибір: воювати чи займатися лише письменництвом – що б ви обрали?

– Безперечно, я б повівся так само. Пригадую перші дні, коли я буквально напередодні, за кілька днів до повномасштабного вторгнення росіян, прилетів з Німеччини, де переважно мешкав. Вже тоді я пройшов усі стадії становлення «первинного українського солдата»: від розгубленості до прийняття. 

– Чи вдається вам зараз писати?

– Літературу мусив поставити на паузу, бо армійський триб життя не залишає часу на творчість. Прикро, бо мали безліч планів і з моїм українським видавництвом – Видавництвом Старого Лева, і з польським. Є розпочатий рукопис нового роману, куди час від часу зазираю, є зібрані матеріали, які перебираю іноді. Але творчість романіста – це щоденна наполеглива праця, на яку моя служба не залишає жодної вільної години. 

У кінці жовтня я мав взяти участь у Краківському книжковому ярмарку, проте наразі мою участь попередньо довелося скасувати. Залишається крихка надія, але намагаюся надміру себе нею не тішити. Виїхати з країни військовослужбовцю в час війни доволі важко. Прикро, бо в цей час моє польське видавництво якраз святкуватиме ювілей. Це важлива дата і для самої засновниці – Маґдалени Коперської, і для авторів. Бо відколи мої книжки були перекладені польською, в самій Польщі їх мені вдалося презентувати лише раз. Це був щасливий період поміж умовним закінченням пандемії й початком війни, такий собі невеличкий люфт. Після цього це часопросторове вікно закрилося. І тепер виглядає так, що знову з’явиться можливість дуже нескоро. Хіба що станеться диво. 

Бо, очевидно, що ніхто не був народжений для війни. Далеко не всі ішли сюди з охотою, радше – з обов’язку, внутрішнього поклику. Але це не перекреслює того, що в кожного з нас, мобілізованих, є все ж основна професія і один, основний життєвий фарватер. Знімаю капелюха перед музикантами, які беруть зі собою на фронт інструменти і музикують в окопах. Так само – перед письменниками, яким вдається зараз писати… Бо коли ти довго позбавлений свого природного середовища, контакту з читачами, можливості презентуватися і, зрештою, найголовнішого – писати – це майже фізично болить. І проти цього треба шукати якісь ліки.

Читайте також: Олексій Сінченко: Війна примушує забути все, що вчив раніше, і починати з нуля

– Ви казали, що теперішня доба точно народить українського Гемінґвея. Чи повинен письменник брати безпосередню участь у воєнних діях, щоб писати про війну? Наскільки важливі, на вашу думку, достовірність й вигадка при створенні воєнної літератури?

– Можна по-різному писати про війну. Адже війна – не тільки на фронті. Згадайте, наприклад, роман Петра Яценка «Магнетизм», де події відбуваються переважно у мирних (чи то пак, умовно мирних) містах. А тим часом війна там гостро відчувається. Чи «Інтернат» Жадана, де, як ми розуміємо, війна буквально на іншій вулиці, але персонажі – не військові й описів бойових дій немає. Чи ту ж Гаську Шиян з її контроверсійним романом «За спиною». Це ж теж роман про війну, хоча й іншу – війну внутрішніх переживань. Про те, як людина ламається зсередини, намагаючись пропустити через себе таку дозу реальності.

Водночас з 2014 року, ми маємо і сформований пласт саме ветеранської літератури, де найцінніше – власне досвід автора й достовірність фактів та пережитих емоцій. Зрештою, як показує історія, найкращі твори про війну з’являються вже після війни. Мусить минути щонайменше рік-два. Так чи інак, на нашу літературу чекають великі часи. Як і на нашу країну.

– Які ще книжки для вас є взірцями воєнної літератури?

– Не знаю, чи буду оригінальним, але я дуже люблю Ремарка. До мене нарешті приїхав мій Kindle – і це просто щастя. Я залюбки перечитав «На Західному фронті без змін», «Тріумфальну арку». Хоча, це радше антивоєнні романи, як їх заведено називати. Мені вважається хорошою, знаковою культурною подією те, що Видавництво Старого Лева отримало права на переклад Гемінґвея. І я перед війною навіть встиг купити ці видання і дещо з них теж перечитати. Зокрема, з насолодою перечитав «По кому подзвін?». Бо востаннє читав цей роман, напевно, як і багато з нас, в кінці 90-х. Швидше за все, російською мовою. 

Якщо говорити про більш натуралістичну прозу, то теж перед війною читав Селіна «Подорож на край ночі». Не пам’ятаю, що мене змусило, мабуть, тому, що я сам літературно працюю з цим періодом Першої Світової. Один з моїх улюблених письменників – галичанин Йозеф Рот, якого читаю, перечитую і цитую майже завжди. Зокрема, його неперевершений «Марш Радецького».

– Повернімося до армійської служби. Як ви характеризуєте сучасну українську армію? Які зміни у ній відбулися?

– Мені важко порівнювати, бо я не служив строкову службу, одразу пішов добровольцем. Але у моєму попередньому підрозділі було багато побратимів, які служили ще в совєцькій армії. З їхніх розповідей розумієш, що це просто два різні мікрокосми. Один – якийсь абсолютний абсурд, інший – злагоджена, вмотивована, дієва структура. Радянський солдат, якого кидали в гарячу точку, не розумів, за що він там. І взагалі – за що йому ця багатонаціональна совєцька армія – з її дідівщиною та ідіотизмом. Я не кажу, що в українській армії це повністю викорінено, але кожен із нас знає, чому ми тут і за що ми тут. Тому чітка мотивація й розуміння своєї мети – визначальна риса сучасного українського солдата.

– Яка атмосфера панує у вашому підрозділі? Розкажіть про взаємини із побратимами. Хто ці люди?

– В армії, мабуть, як ніде, розумієш, що ти більше не є сам по собі. Ти не можеш більше дозволити собі розкоші бути незалежним індивідом чи замкнутою особистістю. Армія – це міцно збудований механізм, де комунікація між людьми є однією із основ успіху. Від того, наскільки добре ми розуміємо одне одного в критичній ситуації, залежатиме буквально, чи житимемо ми й чи житимуть ті, хто у нас за спиною. 

Мої побратими – це такі ж люди, як і я: мобілізовані, ті, хто пішли добровольцями. Це люди досить різноманітних професій: від айтішників до музикантів і лікарів. Єдине, що нас об’єднує – це, власне, розуміння того, що ми тут робимо.

На війні, звісно, стається багато страшного, жахливого, такого, що хочеться забути, але трапляється й чимало смішного. Наприклад, як по-різному ми даємо собі раду в армійському побуті, особливо восени: коли треба рубати дрова, розпалювати піч або боротися з мишами…

З останньої кумедної історії: мені вдалося покуховарити. Нарешті я зготував бограч. Але зготував його за своїм рецептом, де дуже багато спецій. Тобто зготував правдивий закарпатський бограч, який сам дуже люблю. І от коли я запросив побратимів, пригостив їх, виявилося, що для них він занадто гострий – у бідолах виступили на очах сльози. Серед них «плакав» і мій офіцер. Тоді я вже був готовий перейменувати цей рецепт на «Офіцерські сльози»… Після «дембеля» треба буде організовувати такі вечори споминів про армійські будні письменників. Думаю, що читачі там будуть однозначно не тільки сумувати чи пускати сльозу, але й реготати.

Багато історій я викладаю на своїй facebook-сторінці, для мене це важливо. Раніше я не надавав особливого значення соцмережам, крім необхідного письменницького мінімуму, коли запрошуєш на презентацію чи рекламуєш книжку. А тут оцінив їх зовсім з іншого боку. Приємно, коли твоя віртуальна аудиторія, яка звикла тебе читати в мирний час, і зараз залишається з тобою. Тоді, коли ти вже не пишеш чи то пак ще не пишеш, бо носиш форму і зброю – й зустрічаєш коменти тих самих людей, бачиш їхні сердечка чи вподобайки. Це наче зустріч з давно знайомими друзями. Хоча більшість з них я, мабуть, в реальному житті й не бачив…

– У чому секрет успіху нашої армії? Захід давав дуже скептичні прогнози щодо нашої участі в цій війні. Але, попри все, часто видається, що ми робимо щось неможливе. Ви говорили про мотивацію… Що ще робить нас такими?

– Тут уже як людина військова скажу, що армія – це така структура, яка дуже сильно залежить від особистості командувача. У нас є така особистість, у нас є центр. Це – генерал Залужний. Він не просто розбив увесь дієвий авангард російської армії, але й зруйнував західні стереотипи, про які ви говорите. Залужний просто переписує всі підручники, які досі вивчали у військових вишах. Побачите, цю війну будуть вивчати у всьому світі, як зразок того, як можна протидіяти злагодженою, вмотивованою меншістю проти самовпевненої хаотичної більшості, метою якої є тільки руйнація.

Для армії руйнація – це дуже погана мотивація. Для перемоги потрібна інша мета – відстояти своє, захистити своє. Я не буду оригінальним: за нашими плечима, плечима українського солдата – наші діти. І ми про це знаємо. Що за плечима орка? Вкрадені ним унітази й пральні машинки? Я не знаю, що штовхає вперед росіян. Для мене це подив: як можна свідомо йти вперед, не розуміючи, чому ти це робиш. Можна ще зрозуміти, чому це роблять професійні негідники: вагнерівці чи кадирівці. Чому це робить середньостатистичний російський солдат – я не знаю…

До речі, якщо провести паралелі, то мені боротьба нашої армії порівнюється зовсім не з боротьбою УПА, а з Визвольними змаганнями ранішого періоду, 1919-22 років. Мені здається, не дарма умовним гімном сучасної визвольної боротьби є стрілецька пісня «Ой у лузі червона калина». Естетика стрілецької боротьби, стрілецькі цінності мені зараз особливо зрозумілі і, здається, близькі кожному добровольцю у нашій армії.

– Якщо дивитися на теперішні події в історичному контексті, наскільки висока ймовірність, що цього разу нам вдасться?

Ми боремося, тому що розуміємо, що в разі перемоги росії, нас не буде – у фізичному сенсі. Весь світ шокований після подій в Бучі, Ізюмі, шокований сучасним варварством, людожерством російської армії. А це ж іще не кінець. Вони нищитимуть все, до чого зможуть дотягнутися. Це не цивілізований народ, це – історична помилка. У такому державному утворенні росія існувати більше не може. І весь світ повинен це зрозуміти. Інакше зникне весь світ, а залишиться росія.

– Якби ви змогли потрапити в якусь із попередніх епох, яку б обрали й чому? Ким би у ній був Богдан Коломійчук? Що б ви хотіли там змінити, якби мали можливість впливати на історичні процеси?

– Я, попри все, людина свого часу, і сповна користуюся його перевагами. Мені подобаються сучасні ґаджети й автомобілі. Я люблю мандрувати літаками й швидкісними поїздами. Принаймні, так було у довоєнному житті. Тому потрапити в жодну з попередніх епох не хотів би.

Є непоганий роман під назвою «Знову і знову» Бена Елтона якраз на цю тему. У ньому героя відправляють в минуле, щоб той перешкодив Гаврилові Принципу вбити ерцгерцога Франца Фердинанда – і цим самим врятував людство від жахів Першої Світової війни. Йому це вдалося, але світ від того не покращав. Почалася інша війна, яка виявилася ще жорстокішою й масштабнішою. 

На щастя, ми можемо жити тільки тепер і зараз. В часи, коли, кажуть, навіть Бог носить форму ЗСУ. Жити і творити майбутнє, лишивши минуле в минулому. 

Читайте також: Дмитро Крапивенко: Говорити про втрати треба, щоб не було ілюзій, що воюють безсмертні супермени

– Як ви окреслите зміни в українському суспільстві, які відбулися за ці понад пів року війни?

– Я б не говорив, що за останні пів року відбулися кардинальні зміни. Згадайте, ми об’єдналися ще у 2013 році. 2013-2014 роки – перші криваві роки у нашій новітній історії, нашій визвольній історії – і вони теж розставили крапки над «і». Вже тоді стало зрозуміло, хто є хто. Якихось особливих кардинальних змін тепер не відбулося. 

Ми з 2014 року навчилися допомагати армії. І зараз це дуже знадобилося, я відчуваю це на собі як військовий. У мене дуже багато речей, подарованих волонтерами, які мені направду знадобилися. Тому що ніде немає такої текучості речей і техніки, як на фронті. У нас відмінно напрацьований механізм волонтерства – це фактично рятує і творить дива. У моєму підрозділі сталося одне з таких див: нам дуже був потрібен транспорт – вже легендарний на цій війні «течик». І тільки ми дали запит-прохання друзям-волонтерам – на бус зібрали за неповні пів дня. Це – фантастика. Не думаю, що в будь-якій іншій країні так швидко зібрали б на транспорт для армії. У цьому наша унікальність.

Водночас після війни, думаю, нас чекатимуть і деякі розчарування. Для того, щоб уся наша країна стала цілісною – ціннісно, світоглядно, культурно – потрібно буде ще працювати. Ми втратили дуже багато часу від 1991 року й аж по 2013-ий. Цей час було злочинно змарновано. Я, мабуть, не відкрию Америки, якщо скажу, що слід було зосередитися на українській книжці, переймати досвід країн Балтії у плані тієї ж книготоргівлі та й культурної політики в цілому. Слід було розуміти, що росія – одвічний ворог, і, наприклад, раніше заборонити ввезення російських книжок. 

Зараз, перебуваючи на Сході, я зрозумів, що хоч і дуже багато мандрував, але лише раз до великої війни був у Донецькій області. Це був єдиний книжковий ярмарок у Маріуполі. Як не крути, а зона гравітації того ж Форуму чи Арсеналу, оце магнітне поле – досить сильне. Воно впливає на людей. Якби в Маріуполі відбувся не один-єдиний за всю його історію книжковий ярмарок, а, скажімо, 15 – ми мали б зовсім інше місто. Не кажу, що воно усе змінило б, але ми б мали там своїх агентів, свою сформовану проукраїнську інтелігенцію.

Те саме можна говорити про Слов’янськ: одна-єдина книгарня «Є», один-єдиний борець – Віктор Разживін, який тримав там мегасильний і мегаважливий книжковий фронт. І так можна продовжувати… Чому, скажімо, не було книжкового фестивалю в Харкові? Були лише якісь окремі акції, організовані, наприклад, ПЕН-клубом. Попри те, що це місто Жадана, і він – у центрі тієї літературної сонячної системи, його одного там замало. Не скажу, що література здатна змінити долю міста, але вона здатна створити мікрокосм, з яким рахуватимуться.

Тож, після перемоги, слідом за відновленням інфраструктури, нам треба буде відновлювати і вже закріплювати й культурне поле – у кожному зруйнованому місті. Слідом за нашими солдатами і будівничими, які це все відбудовуватимуть, мають іти культурні діячі. При чому, йти твердою, впевненою ходою – з тим, щоб закріпитися там назавжди.

Читайте також: Людина, що в пеклі знайшла промінь. Історія Дмитра «Ореста» Козацького

«Слова і кулі» / Words and Bullets – спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).