Уляна Глібчук. Дівчатка

Хто така Анна-старша? Хто така Стефа й Анна-молодша? Юні й старі водночас. І всі – дівчатка. Покоління бабусь, матерів і онучок – як величне древо жіночого роду. Їхні лінії-долі інколи переплітаються, інколи заплутуються. Письменниця Уляна Глібчук робить спробу розплутати ці вузлики-долі.

Анна добирала слова. Ясно, що вони приходили з боку дорослих. Але вона пам’ятає, що мусила потримати їх у роті, аби вимовити, аби назвати. Коли спинаєшся на ноги й роздивляєшся світ із висоти метра, у тебе ще немає слів. Ти все робиш уперше. Ось у чому диво. І на світ дивилась трішки примруживши очі, крізь щілину в повіках. Не можна було його усього в себе впускати.

У неї було ангельське личко. Личко вимагало, щоб Анна була улюбленицею. І вона частково піддалася йому. Є фотографії з величезним, мов корона, бантом на голові.
Анна причавлена ним, але гордо тримає. Дозволяє, щоб усі милувалися нею. Дозволяє до себе торкатися. Яка дівчинка, як лялечка! Анна сором’язливо усміхається, кліпає повіками і виконує танок ляльки. Та за її анемічними рухами й невинною усмішкою ховається важкий недитячий погляд. Анна не була невинною. Вона це запам’ятала.