Жорж Каролін. Із Синтезу

«Нью-йоркська трилогія» — по-справжньому сміливий і захоп­ливий роман одного з найдивовижніших американських письменників Пола Остера.
У «Скляному місті», першій частині трилогії, письменник Деніел Квінн посеред ночі отримує зловісний телефонний дзвінок, що повністю змінює його життя. «Привиди», друга частина, оповідає химерну історію таємничого Білого, який хоче, щоб детектив Синій простежив за чолов’ягою на прізвисько Чорний. У «Замкненій кімнаті», завершальній частині книжки, головний герой дізнається, що його давній друг зник, залишивши дружину та дитину, а на додачу цілу купу рукописів.

Ці три зовсім різні та водночас тісно пов’язані історії — яскравий зразок постмодерністської літератури. Українською трилогію видано вперше.

А почалося все з неправильно набраного номера, трьох телефонних гудків глупої ночі й голосу на іншому кінці дроту, який звернувся не до нього. Потім, значно пізніше, коли він нарешті обдумав усе, що сталося, то дійшов висновку: немає у світі нічого справжнього, крім випадковості. Але то значно пізніше. Спочатку були тільки ця подія і її наслідки. Питання не в тому, чи могло все скластися інакше, а чи перші ж слова з вуст незнайомця визначили подальший хід історії. Питання в історії, а чи є у ній сенс — це не самій історії сповіщати.

Що ж до самого Квінна, то в нас немає потреби на ньому зупинятися. Хто він такий, звідки, чим займається — не має значення. Нам, скажімо, відомо, що йому на той час виповнилося 35 років. Відомо, що колись він був чоловіком і батьком, але його дружина та син загинули. Нам також відомо, що він писав книжки. Якщо точніше, відомо, що він писав детективи, які виходили під псевдонімом «Вільям Вілсон».Він клепав десь по книжці за рік, що давало змогу скромно жити у маленькій нью-йоркській квартирці. А що на роман
ішло не більше п’яти-шести місяців, то рештою часу порядкував, як заманеться. Він багато читав, розглядав картини, ходив у кіно. Влітку дивився по телевізору бейсбол; взимку ходив слухати оперу. Утім, понад усе він любив гуляти. І в дощ, і в сніг, і у спеку, і у студінь він майже щодня виходив із квартири повештатися містом — без конкретного пункту
призначення, просто йшов, куди ноги несуть.