Доріс Кірнс Ґудвін. Лідерство в буремні часи

Не існує єдиного рецепта лідерства. Це доводять власним життям і діяльністю президенти США — Авраам Лінкольн, Теодор Рузвельт, Франклін Рузвельт і Ліндон Джонсон. Їхні прагнення, кар’єрні шляхи й тактики ухвалення рішень геть несхожі. Проте є й дещо спільне: особлива наснага та віра у власні сили й свою націю.

Ці люди започаткували глобальні державні перетворення, змінивши хід історії Сполучених Штатів і всього світу, об’єднали заради спільної мети та повели за собою співвітчизників. Їхні лідерські риси найяскравіше проявилися саме в буремні часи. І саме цей досвід варто перейняти — керівникам країн і бізнесменам, кризовим менеджерам і звичайним людям.

У цій книжці ви знайдете:

— біографії одних з найвизначніших— стратегії досягнення успіху за будь-яких умов.

Коли 25 квітня 1898 року Конгрес оголосив війну Іспанії, Теодор Рузвельт миттєво звільнився з посади заступника міністра військово-морських сил і записався до війська добровольцем. Ніхто з друзів не підтримав цього рішення, вважаючи його імпульсивним. «Я справді думаю, що він з’їхав з глузду, — казав один товариш. — Президент двічі просив зробити йому послугу й залишитися у міністерстві, але Теодор шалено рветься помахати шаблею. Справді шкода. Це ставить хрест на його подальшій політичній кар’єрі»930. Рузвельтів близький політичний побратим Кебот Лодж і давній наставник Вільям Сьюал теж вважали, що він має «набагато важливіші справи в міністерстві»931. Міністр Лонґ казав, що Рузвельт «втратив голову від незрозумілої раптової забаганки піти з посади, на якій він міг би багато зробити, і покинув усе, щоб гасати верхи й годувати комарів десь у пісках Флориди». Нехай він зробив це «з найкращих намірів та прагнення добра», міністр вважав втечу Рузвельта «типовим прикладом марнославства, якого він не визнає»