Кріс Скіннер. Людина цифрова

У своїй праці письменниця Гільде Естбю та нейропсихологиня Ульва Естбю запрошують пірнути у глибини людського мозку та спробувати розгадати найбільші таємниці пам’яті. Чи можемо ми цілком покладатися на власні спогади? Чи можливо жити зовсім без них? Як змінюється процес запам’ятовування, коли ми дорослішаємо? Як давати собі раду з травматичним досвідом? Чому ми запам’ятовуємо не все і для чого нам взагалі пам’ятати минуле?

Сестри Естбю ставлять ще більше запитань і спілкуються з різними людьми, щоб дізнатися, як працює їхня пам’ять.

Серед інших, героями книжки стали оперний співак, блогерка, колишній слідчий, таксистка, потерпілий під час теракту на Утойї, група з десятьох дайверів, архітектор, кліматологи, дослідники мозку, письменниця та четверо гросмейстерів, а ще люди, які з різних причин втратили пам’ять чи мають труднощі з формуванням спогадів.

Авторки діляться мало-не-смертельним досвідом своєї сестри Тоньє, ставлять експеримент над власним видавцем і самі беруться за проєкт із ретельного запам’ятовування ста днів свого життя — а все заради того, щоб упіймати уявного морського коника, ключ до таємниць нашої пам’яті.

Але тепер нам відомо, що пам’ять змінюється, коли ми її тренуємо, а також тоді, коли старіємо», — каже Маґвайр. Цим вона дає надію не тільки всім, хто бореться, щоб якомога довше зберегти мозок у найкращій формі, але й тим, у кого пам’ять має ваду внаслідок травми, чи епілепсії, чи навіть початкової деменції. У такому прицільному тренуванні частини мозку є лише один незначний нюанс. Можливості росту всередині голови не є необмеженими, тому від тренування пам’яті ніхто не матиме гігантський кулеподібний мозок. Схоже на те, що тренування пам’яті має свою ціну в інших сферах, принаймні для лондонських таксистів це так. «Спостерігаючи за збільшенням задньої частини гіпокампа, ми водночас помічали, що передня частина дещо зменшувалась», — розповідає Маґвайр.