Генрі Джеймс. Листи Асперна

У Венеції, у ветхому палаццо, що припадає пилом, мешкає стара міс Бордеро з племінницею, ревно оберігаючи свій скарб – в’язку листів, які написав їй в юності закоханий у неї славетний поет Джеффрі Асперн. Оповідач, літературний критик під видуманим ім’ям проникає в палац, винайнявши у ньому кімнати. Він сповнений рішучості за будь-яку ціну заволодіти спадком Асперна…

Новела «Листи Асперна» постійно тримає читача у напрузі, цей твір вважають одним з найкращих у доробку Генрі Джеймса.

«— Хіба ж це не справжня розкіш? Ось чому, плануючи залишитись у Венеції на кілька тижнів — можливо, навіть на все літо — й займаючись літературною діяльністю, плануючи дещо прочитати і написати — мені вкрай необхідні спокій та свіже повітря; й ось чому я відчув, що без саду не обійдуся. Впевнений, що ви мене зрозумієте, — і я усміхнувся з усією світськістю, яку лише міг собі дозволити. — Тож чи можна мені тепер поглянути на ваш сад?

— Не знаю, не розумію… — спантеличено пробурмотіла охоплена сумнівами бідна жінка, змушена безпорадно стояти переді мною.

— Я мав на увазі — з одного з ваших великих чудових вікон: якщо ви дозволите відчинити віконниці.

Відтак я поквапно пішов у глибину зали. На півдорозі зупинився, сподіваючись, що леді приєднається до мене. Змушений був діяти напористо, але водночас хотів справити враження гранично ввічливої людини.

— Я оглянув усі мебльовані кімнати в окрузі, але мені так і не поталанило знайти кімнати зі садом. Звісно ж, у такому місті, як Венеція, сади — рідкість. А я, хоч як це не дивно для чоловіка, не можу жити без квітів.

— Та які у нас квіти!

Вона підійшла ближче, наче я тягнув її за невидиму ниточку, і хоча, вочевидь, мені не довіряла, змушена була таки підкоритись. Я рушив далі, й жінка, йдучи за мною, продовжила:

— Квітів тут небагато, і вони звичайнісінькі: їх надто дорого вирощувати, й потрібна спеціальна людина.

— То чому б мені не стати такою людиною? — запитав я. — Працюватиму без платні, а ще краще — найму садівника. У вас буде найгарніший квітник у всій Венеції.

Вона слабо запротестувала, хоча це цілком міг бути і вигук захвату такою схематично накиданою, але безкоштовною перспективою. Врешті видихнула:

— Але ж ми вас не знаємо — зовсім не знаємо!..»