Джек Лондон. Морський вовк

Оксамитова зелень, запони туману, що чергуються із повсякденним дощем — це звичний антураж ірландського краю, про який не до снаги було не написати й Рею Бредбері.

Утім роман «Зелені тіні, Білий Кит» далеко не про пейзажі. Кожна декорація намертво прикріплена до тамтешніх обивателів; за непримітною, здавалося б, побутовою балачкою, а то й безмовною мізансценою, криється життя народу, на котрий автор впритул поглипує, прислухаючись до його серцебиття.

«Зелені тіні, Білий Кит» належить до автобіографічних творів. У ньому йдеться про враження письменника від Ірландії, куди той приїхав, аби створити сценарій для кінокартини про легендарного Мобі Діка. Тут ви не натрапите на фантастику, однак отримаєте колосальну втіху від комічних епізодів, поринете у роздуми під впливом екзистенційних реплік, краєм ока побачите видатні мистецькі полотна, пуститесь в історичний екскурс, здивуєтесь, вгамуєтесь, запрагнете і руху, і непорушності. А заразом, сподіваємось, відчуєте любов до ірландців, у якій переконливо зізнався сам автор.

«Я визирнув із палуби порома Дан-Лера й угледів Ірландію. Суходіл укрився зелом. Утім, то аж ніяк не був повсякденний зелений, у ньому таїлися кожнісінький вилиск та усіляке розмаїття. Аж тіні видавалися зеленими, як і сяйво, що вигравало на пристані Дан-Лера та лицях митних інспекторів. Там, унизу, на ту зеленину ступив я — американський молодик, якому ледь перевалило за тридцять, і котрий потерпав від двох різновидів депресії; котрий дричив із собою друкарську машинку та ще щось на додачу.

Подибавши крізь пломені, трави, пригірки, тіні, я щодуху заволав: «Зелений! Такий, що й на мандрівних плакатах. Ірландія — зелена. А щоб мені заціпило! Зелений!»

І тут урапт спалахнула блискавка! Затим ударила громовиця! Кудись заподілося сонце. Зелень розчинилася. Дощова тінява запоною затулила неозоре небо.

Спантеличений, я вчував, як мій усміх зазнає краху.»