Сара Джіо. На добраніч, Джун

Джун — серйозна й успішна банкірка, яка досягла професійного успіху завдяки витримці й непорушності. Коханню просто нема місця в її житті. Проте жінці дедалі важче підтримувати такий шалений ритм. Коли Джун дізнається, що в спадок від далекої родички Рубі отримала крамницю дитячих книжок, то відразу вирішує її продати. Утім у Сіетлі, куди вона вирушає, щоб організувати продаж, жінка натрапляє на інакше життя, без стресу і паніки, а також дізнається давні сімейні таємниці. Тож чи з’явиться в неї бажання, час і сила зберегти непримітну книжкову крамничку, побудовану ще 1940 року?

Повернувшись до крамниці, переглядаю вміст двох коробок з паперами, продивляючись кожен папірчик удвічі ретельніше, ніж спершу. Якщо під цим дахом лишився бодай один слід сина Рубі, я його знайду. Та після двох годин колінкування не відшукала нічого цікавішого за купу непотрібних бланків замовлень на книжки. Понура купка, якій судився смітник.
Чую, як хтось стукає в задні двері. Я не бачилася з Ґевіном з того вечора в ресторані та, щиро кажучи, ще не готова до розмов із ним. Усе, що було вимовлене — чи навіть невимовлене — між ним і Адріанною, змурувало між нами стіну. Ніби вишнева гілочка ось-ось була готова зацвісти, але їй не судилося дати плоду. Розумніше зараз усе відрізати одним махом і позбавити нас обох головного болю.
Вагаючись, відчиняю двері, щоб визирнути на вуличку, і сахаюся: там стоїть Адріанна.
— Привіт, — вітається вона, — перепрошую, не потурбувала?
Я не була певна, чи парадні двері відчинено.
— Ні-ні, — відказую, здивована її ґречністю порівняно з нашими попередніми зустрічами. — Тобто, не потурбували. Заходьте.
Адріанна заходить за мною до книгарні, я запрошую її сісти в крісло біля каміна.
— Вибачте, у мене тут безлад, — виправдовуюс, сідаючи навпроти.
— Та нічого! Сподіваюся, Ґевін вам не розказував, що я страшна нечупара. Безладом мене не злякати.
Сміюся, здивована такою ласкавістю.
— Послухайте, — каже Адріанна, — я прийшла перепросити.
Ґевін, мабуть, вам усе про нас розповів.
Киваю.
— Ми були заручені, а тоді розірвали заручини. Лишилась я типу з розбитим серцем.
— Мені дуже шкода.
— Ні, — заперечує вона. — Тут така вже справа. Вам нема за що перепрошувати. Ґевін вільний. Я теж. Між нами все… закінчено.
Мені знадобилося чимало часу, щоб це усвідомити. Дивлюся на власні руки, складені на колінах, перетравлюючи її слова.
— Коли я минулого вечора побачила вас удвох, — веде далі жінка, — я вперше зрозуміла, що між нами все зовсім, остаточно закінчено. І знаєте, так дивно: я гадала, мені буде гірше, ніж виявилося насправді. Та ось до мене дійшло. Я стільки сили поклала на ту надію, що ми знову будемо разом, що це мене просто вбивало. Буквально вбивало. А тепер, коли я усвідомила, що це вже край, мені справді полегшало.
Знову киваю.
— Мабуть, я завжди його любитиму. Ну от погляньте на цього хлопа. Як його не любити?
Боязко всміхаюсь.
— Я що хочу сказати… Ґевінові ви справді подобаєтесь. Я гадаю, у вас із ним є чудовий шанс, і не хочу думати, що моя присутність зруйнувала паросток вашого щастя.
Кліпаю очима.
— Ох, не знаю, що й сказати.
Я якось заскочена цією раптовою приязністю.
— Знаєте, я страшенно помилялася щодо вас, — каже Адріанна.
— Не розумію…
— Я спочатку думала, ви просто пихата нью-йоркська цяця, яка тут промчить на своїх шпильках і втюхає крамницю тому, хто більше дасть. — Вона хитає головою. — А ви справді любите це місце. Тепер я це бачу.
— Ну, я…
— Навіть не знаю, чому це я так вас недооцінила.
Ніяково всміхаюся. Звісно, я люблю «Пташку». І завжди любила. Та я не кажу Адріанні, що майбуття крамниці досі непевне.
Насправді, хоч це й завдало мені болю, я сьогодні зустрічаюся з агентом із комерційної нерухомості, щоб він оцінив вартість усього майна.
Адріанна теж нервово всміхається.
— У нас більше спільного, ніж нам здається. Ми обидві дуже дбаємо про сімейний бізнес. Ресторан моєї бабусі в Сан-Франциско на межі закриття. Вона вже застара, щоб готувати, а жодна з її дочок не зацікавлена продовжувати її справу.
Вона на замовкає, ніби обмірковує дуже вагоме запитання.
— Я ще Ґевінові не казала, але збираюся туди злітати й подивитися, чим там можна зарадити.
— О, — кажу, — то ви збираєтеся перебрати ту справу на себе?
— Можливо, — відповідає жінка. — Мені ще треба все ретельно обміркувати. Зокрема те, як це може вплинути на… «Антоніо».
Я киваю.
— Ось зараз Ґевін на кухні, він не знає, що я тут. Ви зазирніть до нього сьогодні. Поговоріть. Вам варто розпочати спочатку, коли я вже вам не заважатиму.
Вона знову на мить замовкає, а тоді веде далі:
— Та мушу вас попередити: Ґевін хропе. І ранками він просто нестерпний. Він ніколи не вимиє посуд, поки його не вблагаєш, і напевно забуде ваш день народження. І про Валентинів день. Та поза тим — це найкращий чоловік, якого тільки знайдеш у світі.
Адріанна кидає на мене довгий погляд, і перш ніж вона повертає до дверей, мені здається, що очі в неї вологі.
— Хай вам щастить, Джун. Справді.
Поки я збираю думки докупи, вона вже зникла.