Сергій Синюк. Падь

Тарас Прохасько, який віддавна обіцяє нам написати роман, знову його не написав. Зате написав – у своєму ні з ким не сплутувальному стилі – серію шкіців чи, може, есеїв. Про що? Про одне й те саме: про майбутнє, яке було давно, і про все, що вже є, але не знати, як довго ще буде. Зокрема – про такі прості речі, як балькони й фіранки, світло й каміння, гойдалки й туалети, проходи містом і знімання фільму в Карпатах, формула щастя і фактор впливу, бабінтон і зельбсферштендліх тощо. А також про те, що спати треба уважно, снідати – по-своєму, а дивитися – зміщуючи візир. Так, але не це тут головне. Бо головний тут – тип оповіді, в якому рефлексії стають елементами сюжету й оприявнюються не як написані постфактум, а як проговорені в момент народження. І тому ніякі це не шкіци й не есеї, а оповідання в найстрогішому значенні цього слова (Олександр Бойченко).

«Щоразу, коли думаю, чи сподіваюся, чи мрію, чи надіюся, чи планую, чи вірю, що колись потім, у майбутньому, буде не просто все добре, а значно краще, то не забуваю собі нагадати, що будь-яке майбутнє безпосередньо пов’язане хоч із якимось та й старінням. Тобто все може бути значно краще, але воно стосується зовсім іншого рівня віку. Забуваючи про таку залежність, не враховуємо базової ознаки життя – зміни властивостей з плином часу. Парадоксально, але іноді чекаємо на щось дуже добре, не усвідомлюючи, що насправді це є мрією про добру старість, в якій уже не буде всіх молодечих пригод і порухів».